Королева сучасної української поезії, вона завжди була непохитною захисницею свого народу та його культури і втіленням його нескореного духу. Це величезне досягнення для поетеси, яка була фактично заборонена за радянських часів за свій мистецький нонконформізм і мужню громадянську та патріотичну позицію, а також для матері двох дітей і відданої дружини інваліда.
Бунтарка в молоді та середні роки, коли за радянської влади русифікація та політична і мистецька нетерпимість були нормою, вона залишається такою ж критично налаштованою протягом більш ніж трьох десятиліть, що минули з часу здобуття Україною незалежності.
Надихаючи українців останніми поповненнями своєї вражаючої колекції робіт, створених за понад сім десятиліть, вона продовжує говорити відверто та відкидати нові форми конформізму.
Костенко, яка за радянських часів воліла залишатися неопублікованою та була готова ризикувати всім, але не підкорятися цензурі, публічно протестуючи проти політичних репресій, не соромилася висловлюватися проти того, що вона бачить у недоліках сьогодення.
Для неї це політичний цинізм, корупція та нехтування «екологією» нації — як природною, так і культурною. Як наслідок, вона не намагається втертися в довіру до нових лідерів країни, а також не прагне насолоджуватися останніми роками життя в ролі знаменитості.
Вона демонстративно відмовилася від високої нагороди від одного з українських президентів, заявивши, що не хоче «політичних коштовностей».
Протягом багатьох років вона уникала засобів масової інформації й рідко з’являлася на публіці. Обрана нею роль відлюдниці лише додала їй загадковості та викликала шанобливе ставлення.
Попри те, що Костенко стала національним символом, значна частина її життя залишається маловідомою. Вона народилася 17 березня 1930 року в родині освічених і патріотично налаштованих батьків. Її батько — поліглот-самоучка з незалежним світоглядом — мав на неї великий вплив. У 1936 році його ув’язнили в розпал сталінських репресій.
Вона почала писати вірші в ранньому віці, коли вперше зіткнулася з болем і стражданням. У дитинстві, живучи на Трухановому острові на Дніпрі, вона стала свідком руйнувань Другої світової війни й увібрала в себе, як вона пізніше висловилася, те, що не могла повністю осмислити.
Обдарована, чутлива і безстрашна, Костенко домоглася визнання свого таланту, і в 1952 році була прийнята до престижного Літературного інституту імені Максима Горького в Москві. До цього, як доньку політв’язня, її не прийняли до рідного Київського університету, але їй вдалося вступити до Чернівецького університету.
У Москві, під час політичної відлиги, що настала після смерті Сталіна в березні 1953 року, в компанії найяскравіших літературних талантів Радянського Союзу вона змогла розквітнути.
Розумна, культурна і вольова, Костенко була ще й привабливою молодою жінкою. У Москві вона закохалася в однокурсника Єжи Яна Пахльовського. Він був поляком, а в ті часи шлюби з «іноземцями» політично не схвалювалися. Вони все ж одружилися, і деякий час вона розривалася між тим, щоб поїхати з ним до Польщі чи повернутися до Києва.
У 1956 році, закінчивши інститут з відзнакою, Костенко повернулася до Києва. Там вона народила доньку Оксану. Її чоловік хотів жити в Польщі, а вона — в Києві. Вони домовилися розійтися. За підтримки відомих письменників, як-от Микола Руденко, Костенко невдовзі опублікувала свою першу збірку поезій «Проміння землі», а в 1958 році — другу, «Вітрила». Її кар’єра як провідної представниці нового покоління українських літераторів здавалася забезпеченою.
Але була й серйозна перешкода — жорстка регламентація літератури та патріотичних почуттів, нав’язана радянською системою, і вимога їй відповідати. Нонконформізм Костенко та її активна участь у житті молодих українських поетів і письменників — тих, кого сьогодні називають «шістдесятниками», — створили для неї проблеми: публікуватися ставало дедалі складніше. Натомість її вірші почали жити в самвидаві — у рукописних копіях, які передавали з рук у руки разом із текстами її колег. Так поступово формувався її образ як безкомпромісної дисидентки.
Коли в 1965 році частину її колег заарештували й піддали політичним переслідуванням, Костенко була серед тих, хто організовував протести й петиції на їхню підтримку. Ув’язнення їй вдалося уникнути, однак покаранням стала 16-річна заборона на публікації.
У цей період вона вдруге вийшла заміж. Її чоловік, Василь Цвіркунов — директор Київської кіностудії ім. О. Довженка, — забезпечував їй певний захист і створював умови, щоб вона могла писати «для шухляди».
Пізніше Костенко згадувала, як вони разом подорожували Україною його інвалідним автомобілем — Цвіркунов втратив ногу під час Другої світової війни. Коли в неї починався творчий спад, він вивозив її на природу, щоб вона могла відновитися.
У 1969 році поетеса народила сина Василя. Її другий шлюб тривав 25 років — до смерті чоловіка у 2012 році.
Згодом, із поступовою зміною політичного клімату, Костенко змогла повернутися до публікацій. Її історичний роман «Маруся Чурай», опублікований у 1979 році, швидко став класикою.
Після здобуття Україною незалежності у 1991 році вона свідомо обрала життя поза публічністю. Вона не приховувала розчарування тим, що, на її думку, українці не повністю скористалися новою свободою — як національною, так і особистою.
У 2010 році Костенко викликала ажіотаж сміливим романом про стан українського суспільства під назвою «Щоденник українського самашедшого».
Ще студенткою вона написала Максиму Рильському, що завдання поета — примирити перлину з мушлею, в якій вона народжується. Сама Костенко, схоже, змогла це зробити по-своєму: залишаючись яскравою й самобутньою, вона водночас зберегла внутрішню захищеність від суєти й фальші.
Крила
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.
У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.
У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!