З початком війни сотні тисяч українців долучилися до захисту держави. Серед них були різні люди, яких об’єднала одна біда і потреба.
Боєць Державної прикордонної служби України Максим Несміянов – солдат, який до війни був експертом з питань захисту прав споживачів і очолював Союз прав споживачів України. Експресивний і безпосередній під час репортажів та шоу, медійна і відома особа, він з початку повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил оборони і три роки воював у піхоті в найгарячіших точках війни.
Наразі він перейшов на службу до Києва, і в тилу бореться з посттравматичним синдромом та розповідає про пригоди на службі та психологічні проблеми військовослужбовців. За його словами, виклики, з якими стикнулася Україна, просто величезні.
СК: Зараз березень 25 року, війна продовжується, незважаючи на будь-які мирні перемовини між російською, українською та американською делегаціями в Саудівській Аравії або ж у Москві, і поки що кінця-краю цій війні не видно. І ми спілкуємося з тими, хто на цій війні вже понад три роки. Один із таких –боєць Державної прикордонної служби України Максим Несміянов. До війни він був медійною особистістю, експертом, очолював Союз споживачів України.
МН: Так, я брав участь у різних заходах, спрямованих на захист прав споживачів, контроль ситуації на ринку споживчих товарів і послуг – це перевірка на безпечність продуктових товарів, на якість. Якщо є така можливість, то на якість – це вже лабораторні експертизи…
А в армію пішов, тому що я строкову службу служив у прикордонній службі ще в 2005-2006 роках до того, як вступив в університет …. Я думав: чому б не піти в армію? І у 18 років пішов в армію, і тому в мене був досвід. Коли прийшла велика війна, мені було жалко хлопців, яким 18 років, і вони зараз почнуть гинути, тому що я розумію, коли тобі 18 – це одне, а коли 35 – інше. Ну, інакше сприймаєш світ і приймаєш рішення, коли тобі, як зараз мені, 35, то я інакше все сприймаю, більш живучий, більш матьорий, чи що...
СК: Тоді (навесні 2022 року) йшло багато людей, були черги до військкоматів…
МН: Я тоді виїжджав з Ірпеня, мені дуже добре настукали по голові артою. Коли я виходив, у мене глюки були, я марив, я не хотів іти на залізничний вокзал, тобто мене привезли на залізничний вокзал. Ситуація – в військомати черги, а черги я не сприймаю. В мене друг каже: давай до мене в Нацгвардію, а я кажу – я прикордонником був у 18 років, я хочу вже зеленим беретам далі служити, і тому вони телефонують там по секретці, як воно там називається, питають, чи можна хлопцю підійти, і я йду просто в частину… Сім’ю я відправив ще 24 лютого, як почалося зранку. Мій друг вивіз їх до кордону. Я от чи така людина, яка знає, що вона не загине, чи що… Я не знаю, чому я так думаю, але от знаєте, так інтуїція мені каже. Ну і от тому, коли йшов в армію, то думав: ну спочатку, бо це буденно. Я знав, що у мене сильна інтуїція, вона мене буде рятувати, і так воно і практика показала, що мене рятувало, що це щось таке сильне, тому що на війні дуже ірраціональні емоції… Як людина з двома вищими освітами, я тобі кажу, що чудо є, чудо є або щось сильне в цьому світі є.
СК: Тобто ти повз черги просто прийшов у військову частину?.
МН: Ми з квітня фактично вже почали навчання, і потім поїхало – Білорусь, Схід, Білорусь, Схід, поперемінно. Пройшло два тижні, нас вже 130 людей зібрали, і от тоді почала збиратися група наземної розвідки. Ну, наземна, польова, як вона там називається, і мій друг, який – назвати не можу, тому що він такий дуже засекречений, – він каже, давай тіпа от я збираю, давай в нашу команду. Окей, я туди йду помічником кулеметника, тому що він мій друг, я йому дуже довіряв.
СК: Чим ти займався там у наземній розвідці?
МН: Якщо це Білорусь, наприклад, ми мінуванням у 2022-му займалися, ми йшли на тропи, де міни протитанкові, а вони – як гриби. Міна з землі витягується, ну то з часом, за пару місяців, вона отак раз! – і ти бачиш її. Десь ми вийшли на перевірку мінних полів, а там їх немає, і ми такі: ну, окей, доповідаємо начальству, потім наш підрозділ прикордонників туди зайшов, і ми раз-раз-раз – все, як положено, ті тропи замінували, щоб противник не міг до нас підкрастися.
СК: Тоді, в 2022 році, білоруський напрямок був дуже актуальним, оскільки всі дуже боялися, що, можливо, відкриється другий фронт і білоруська армія буде атакувати.
МН: Кожен місяць, наприклад, десь кожен місяць була дата, коли вони можуть почати наступ. Тому ми розгорнули там вогневі точки. Ми вже займалися полюванням на Шахедів, та ще й так круто. На Житомирщині великі насипи, як на Донбасі, які так і називаються – терикони. І ми просто ганяли їх. Наш підрозділ збив два Шахеда, ну повезло чисто на фарті. А на схід пішли в Серебрянський ліс, Білогорівку, Серебрянку, на той бік, в болота. Там вже задачі були зайти на позиції ворога і дивитися, чи намагаються вони повернутися, чи не намагаються. Білогорівка була у мене спереду, водоканал поряд, а ми з боку супротивника, він підпер нас до берега, а ми під берегом стоїмо, ми зайняли кругову оборону. Там знову почались втрати, там я познайомився з тим, що таке КАБи, що таке дрони... І там я вперше потрапив під обстріл на річці – прямо як Друга світова. 17 чоловік на переправі і почався мінометний обстріл! Ми йшли другим човном, офіцер висадився і бачить, що почався мінометний обстріл, і замість того, щоб усе зупинити, він продовжив висаджувати підрозділ. Наша розвідка вийшла, ми розбіглися, залягли, міномет працює, але там такі ямки, сопки, тож міни падають, осколки летять, а ми цілі. Ну ми розуміємо, що він пристрілюється, бо в небі щось є. Нам казали, що небо чисте, а небо не було чистим. Тож він відпрацював, ми біжимо, швидко залягаємо в іншому місці, щоб він не міг пристрілятися. Це довго продовжувалось. І ми розуміємо, що він нас бачить, він бачить, куди ми рухаємось. Ми знову падаємо, умовно – я тут, ти там, де Мішка, тут Лесик, і Андрюха, і міна від Мішки падає в трьох метрах. Я бачу, як у нього очі випучуються від тиску, а я наче в кіно, не ховаю обличчя, і дивлюся, воно як у кіно, і я на емоціях кричу: «Лесик, смерть ще не була так близько!». І ми далі біжимо, за нами ще двоє піхотинців. У нас була точка – згорілі БТРи, ми знали, що далі міномет вже не дістає. І ми забігаємо туди, далі кладовище, біжимо на кладовище, щоб вижити – хаха! А потім бачимо старі люки – ну, там колектори, було село, але його спалили, і Мішка, якого міною контузило, починає в них лізти, я бачу, що він вже не контролює ситуацію, він хоче просто вижити.
СК: Ми востаннє з тобою спілкувались, коли ти був у зоні бойових дій на Харківщині, навесні 2024 року, коли була евакуація під час наступальних дій росіян….
МН: У 2024 році я перейшов у Донецький прикордонний загін, він же бригада «Гарт». От і нам дали ділянку – умовно від Вовчанська десь до Куп’янська. От і я був під Вовчанськом, але вже в складі радіоелектронної розвідки. Ми розгорнули з підвалу Вовчанська апаратуру і ми бачили небо, ми тоді слідкували за радіоефіром, і ми бачили, що просто небо ворог захопив. Ми бачили, що він готується, і от там я 10 травня весь дурдом я там зустрів. Хоча Вовчанськ вже горів по ночах. В принципі, за тиждень десь вони вже спалювали місто. На якомусь етапі, щоб ви розуміли, я не бачив сонця, дуже довго ми були під землею – оці окопні системи, підземні з вогневими точками, теж на Харківщині, і я там почав шукати собі поранення. От десь іде ДРГ, і я напрошуюся: давайте з вами, а сам думав: ну трошечки мене поранять. Їду додому, буду бачити сонце – ось до такого доходить. Ну просто тому, що солдати вигорають і потрібно виводити їх на ротації. Потрібно відновлювати, проводити реабілітацію. Я просто вже на собі все відчув, мені так здається. Ти починаєш вірити в долю, в що завгодно. Що вчора тебе смерть не взяла, сьогодні не взяла... Ну реально – така історія. Доходить до того, що каски деякі вже не носять... Це я спостерігав у Серебрянському лісі. У нас таких довгих ротацій немає, по 40 днів, але в Серебрянському лісі вже дуже складна історія, тому що FPV-дрони змінили суттєво ситуацію.
СК: Цей психологічний стан – ти казав, що теж на собі це відчув, – як це відбувається? Це впливає, коли ти опиняєшся зараз, коли ти на службі в Києві?
МН: Це впливає. Я не розумію, де я знаходжусь. От прямо кажу, я тебе бачу. Мені здається, що я сплю. От я сплю. Як це впливає на війні. Коли ви тримаєте СПшку (спостережний пост), міномет плюс-мінус розуміє, де це, ну, плюс на мінус, працює розвідка, він починає пристрілюватись, доходило у нас до прильотів по нас до 40 штук 120-х мін за півтори години. Один день, другий, третій, і в тебе вже перегрів. І от ви вже і вдень не спите, і вночі не спите. Навіть коли ми заходили на підарські (російські) позиції, я пам’ятаю це – ми з побратимом Лесиком сидимо, і мені треба просто протерти обличчя, а краще помити тіло, я не знаю чому, ну от такий психологічний баг. Я починаю весь одяг знімати, там двоє сплять, двоє тіпа ні. Ну, ворог зробив СП на чотирьох, а збудована вона була в інший бік, в наш, а ми тримаємо в той, ворожий… Копати теж не можна, щоб ворог не зрозумів, що ми зайшли на його СПшку. А Лесик: «Максиме, не роби так більше, як так можна?», а я просто весь помився тими серветками, мені треба було просто відчути вологу на тілі. А коли ми встали під берег, на Сіверський Донець, і вони так відпрацювали біля нас, то коли була передишка, я міг вибігти голий – просто я знімаю все і біжу до цього Сіверського Донця. І там, як у джунглях. Коротше, дерева поприбивалися до берега, я встаю на це дерево, воно опускається в мул, мені води до коліна, і швиденько обливаюсь водою і біжу назад, у мене так вжжжж – відновлення 100%, моя батарейка 100% відновлена, я можу далі тримати стрільбу. І отут на якомусь етапі 120-мм міна прилетіла. А я стою у воді по коліна, я не в окопах, хана корочє мені. Ну всьо, пацани мене, я так розумію, вже поховали. Вона розривається, уламки летять, і все, хана, я розумію, що мене зараз все повідсікає шматки тіло. Окей, віддаємо тіло на підсвідомість. І тіло саме рухається, уламки летять, січуть дерева, тут, там, а я голий стою, до води не добіг. Там облетіло, там, і тут я розумію, що зараз буде зверху ще дощ уламків, а від дощу я нікуди не дінусь, і воно все навколо мене падає, і я цілий, і біжу назад голий, і Лесик такий – «Ну не роби так більше!». Не бачиш сонця – тож є психологічні відхилення. Ну я кажу – просто я живу, я бачу, що доля мене береже просто шалено. І тут так вийшло, що я якось йду по селу на фронті, і тут вперше побачив цей «привіт» – міна 82мм, з гівна, і є отакі крила, моторчик від Мавіка, там міна 82 чи 83, якась міна в них кріпиться… Я подумав, що то розвідувальний дрон. А то виходить бій іде, і вони кільцем отако йдуть, і тоді убили Доктора, прикордонника нашого, і ще одного хлопця поранили. Хлопці ховалися, як могли.. А я просто йшов по дорозі в окопи свої повернутися, у мене був квас, і я знімав це відео, я думав, це розвідувальний дрон, а потом розвертаю голову і бачу, що він летить прямо за мною, а в нього маневреність невелика, пацани зносять йому крило, я наче наживка спрацював для них, а він не такий як FPV, а маломаневрений і для удару як на посадку заходив, тож вони зносять йому крило, і він так падає і вибухає, тож по квас я більше не ходив. Тому потрібні ротації на війні, бо відбуваються от такі речі. Хтось втрачає контроль, у мене навпаки – максимальна самовпевненість, що все буде добре. Я кажу, що це погано, але я на своїй шкірі вам розповідаю, як воно є.
СК: Це важко контролювати?
МН: Я бачив, коли хлопці землю пальцями риють, тому що ну не витримують, людина при обстрілах землю риє, а в мене просто… мені потрібна вода, пити або на голову води трошечки. Коли обстріл йде годину, дві, у когось тиск росте, хтось землю риє від страху, в окопі все буває. Загиблі до моїх побратимів приходять уві сні. Коли якісь питання, коли щось не так сказав… Пам’ятаю, коли несуть загиблих, коли ти бачиш, це страшно, але вони не сняться мені, я просто їх прикривав, щоб їм у спину не насипали. І мені його шкода, але не сниться… А Андрюха мій, друг, бачив інше. Шестеро тягнули загиблого… десантники тягнули свого, їм було важко, і він підбіг до них допомогти, за голову взяв його, мерця, а хлопець, брюнет, як я бачив, очі були в нього ще відкриті і він прямо в обличчя подивився, і Андрюху там накрило. І він приїжджає, розповідає і починає плакати, от ніби ти людину не знаєш, але це так душу рве! І він плаче. А потім мені його друзі передзвонюють і кажуть – а що це він себе так поводить? Він же мужик, хай себе в руки візьме. Ну загинув хтось, ми тут стільки загиблих бачили. Але це різне – коли вам сюди його привезли, а коли там, він ніби ще живий, я от хоч атеїст, але щось там є, я це бачу, ніби він живий ще, але вже все… І це так запам’ятовується, просто жах якийсь! І вони розповідають, а я кажу: “А ти хто такий? Чи ти не охерів? Ти волонтер, ти не був на нулі, де контакт. Так, ти був в 5-км зоні, ти молодець, але не рівняй його і себе. Він цю СПшку тримав, він бачив загиблих, намагався врятувати людей, загинув… Я особисто бачив людину, яка накрутила себе, що через неї загинув хлопець. Він охєрєний хлопець, але він накрутив себе, що він міг врятувати. Ваша логіка каже: відділи раціональне зерно і ти не винен, ти не міг його врятувати. А от вони просто спілкувались перед смертю, як от ми з тобою. А потім хлопця везуть на госпіталь і він гине, бо уламок у боку, кров збоку вночі ніхто не побачив, бо воно запеклось, а цей уламок, поки його везли, порізав йому всі внутрішні органи. І оцей хлопець крутить себе, що дірку міг знайти, хоча поряд був хлопець інший, якому ногу відірвало. Охєрєнний хлопець, і він не трус. І багато отаких хлопців повернеться з війни, вони не труси, вони присягу виконали, вони не відступали, але психологічно повернутися з війни дуже важко, і вона сниться.
СК: Тобі важче було там, чи важче тут?
МН: Тут мені важче, тут.
СК: Тому, що тут немає тих побратимів, які з тобою там?
МН: Побратими – раз. По-друге, падає в мене адреналін. Адреналін падає, я відчуваю болі, відчуваю, що щось не так. Коли адреналін є, в тебе живучість, немає втоми, 8 кілометрів я можу пройти. Але він падає, в мене падає реакція… І я відчуваю бойове братерство – ти заходиш туди, і бачиш – отой засмучений чимось, той втомлений, той те, той се. Ну, як сказати… Вони всі для звичайного суспільства вже неадекватні, наприклад. Але для мене це мої хлопці, це мої хлопці. Ти сидиш і думаєш: який же він придурок буває, але ж це мій придурок! Сюди приїжджаю, тут адекватні люди з освітою, з якими я зараз працюю, а мені цих не вистачає, чудіків моїх, які офігенні хлопці!
СК: Ти відчуваєш, що тобі після бойових дій потрібна буде реабілітація якась?
МН: Мені вже потрібна реабілітація.
СК: Які види реабілітації потрібні будуть фронтовикам після того… ну, ми знаємо, що колись, одного дня війна закінчиться тимчасовим або стали миром? Що це має бути, і як, на твою думку, суспільство, яке ти зараз бачиш в тилу в Києві, має ставитись до ветеранів, як з ними спілкуватися? Як би ти це робив, якби був цивільним і тобі довелося спілкуватися з собою самим?
МН: От я зараз у Києві, я фронтовик і в мене немає поки рішення цього питання. Як я зараз рятуюся – в мене є син, в мене є дружина, і от коли він мене обіймає, знаєш, у мене такий перетік енергії йде! У мене аж серце перезапускається, я відчуваю себе вдома.
Але жопа в тому, що в багатьох моїх хлопців немає сімей. Багато в кого. І коли окремий раз вони приїжджали з відпустки, деякі повернулись раніше. От він приїхав додому. Всі, кого він знав, пішли в армію. Наприклад, якщо це село – да, а дівчини немає, ну деякі ж повиїжджали за кордон, наприклад, сім’ї роз’їхались, і він сидить. Ну, побухає він деякий час там, а що потім, що? Що далі тут робити? І він повертається до тієї сім’ї, яка йому добре знайома! Те, що я тобі кажу – я зараз з вами, але в звичайному колективі мені складно, я якось не так все це сприймаю. Знаєш, я шукаю фронтовиків, щоб поговорити, щось згадати, у нас одразу сімейна обстановка! І оця людина, яка додому приїхала, вона повертається, бо йому там морально легше. Так, фізично там складніше, так, їжа не та, ще щось не те, але там легше. І от як з ними працювати, я не знаю! Бо я бачу по очах, що не так. Я одразу: давай конкурси якісь там, давай дівчину тобі знайдемо, знімаємо відео. Але навіть якщо я йому знайду дівчину на дистанції, все одно – йому має бути куди повенутися, він має розуміти, що йому робити далі. Для цього порібні якісь стипендії людям, які захищають суспільство – на першому етапі точно, щоб не відбулась просадка фінансова. Це все може накластися, людина може піти в піке, спитися. Вона не розуміє, які зараз правила життя, бо я вже три роки НЕ ПРАЦЮЮ. Я воюю, я виживаю, ви от на роботу ходите, а я ні, мені історії про харчування нецікаві, скоріше – як вижити. Мене можуть КАБом чи дроном вбити, ми залізли кудись під землю, дурдом, кудись приповзли. І тут адреналін падає, швидкість життя падає, грошей нема, і тобі треба якось влаштовуватись. Вже зараз багато хлопців списуються з армії по хворобі, по сімейних обставинах, і вже зараз треба було весь механізм (реабілітації) відкатати на цих невеликих струмочках, бо потім масово прийдуть багато хлопців, які не розуміють, що відбувається. Якщо держава зараз не займеться питанням, як рятувати ветеранів, у неї на майбутнє більше не буде прошарку бойових солдатів, яких треба врятувати за будь-яку ціну. З ними треба працювати. Я не знаю як, я не психолог, я тебе бачу зараз, я ж кажу, наче уві сні. Хлопці кожен день телефонують, кажуть, хто загинув, і той світ мені ближче. Ну він же закінчиться, тому що війна колись закінчиться, і той світ реальний стане сном, а цей повинен стати реальністю, а як він стане, поняття не маю.
СК: Якби все повернути на три роки назад, ти повторив би свій шлях?
МН: Так, на жаль так. Чому говорю «на жаль», тому що іноді ти дивишся назад, ти думаєш: а от якщо б зробив краще, щоб врятувати комусь життя, чи щось інше? А я розумію, що я не можу зробити краще, то там хлопці загинули десь, а ти знаєш, що от така фігня, коли ти нічого не можеш зробити, просто нічим допомогти, от і все. А те, що я зробив вибір, це був правильний вибір, мені не соромно. Я собі ходжу по вулиці, нікого не жахаюсь, не боюсь. Так, у мене ПТСР. Я розумію, що він у мене є, але я кажу: я вільна людина. І коли закінчиться війна, то я знатиму, що зробив усе, що міг.
Відеоверсію інтерв’ю Ви можете подивитися тут.