Нещодавно Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відзначив свою 105-ту річницю. Театр, як і людина, переживає різні часи. Проте попри війну й через війну (ось такий парадокс) театр франківців нині переживає певний Ренесанс.
Є багато факторів, які обумовлюють лідерство театру імені Франка в українській театральній сфері. Цей театр — колиска традицій української драматургії, магніт, який вже не одне десятиліття притягує таланти з усієї України. Цей театр може похвалитися потужними династіями: Ступки, Задніпровські-Ткаченки, Сумська-Хостікоєви, Олексенки, Гнатюки, Баша — на спектаклях за участі яких зростали цілі покоління глядачів.
Після відзначення 105-ї річниці заснування театру та напередодні дня народження театральної зірки України Наталії Сумської ми й зустрілися з акторкою, щоб поговорити про силу театрального мистецтва, позитивний вплив театру на людей у країні, в якій вже четвертий рік іде повномасштабна війна, в якій надзвичайно гостро стоїть питання збереження ментального здоров’я нації.
Візит до театру Франка треба планувати добряче заздалегідь. Не всі театри можуть похвалитися аншлагами. Але ваш театр вкотре створив прецедент. Чому в людей з‘явився такий високий попит на театр?
Наталія Сумська: Це відвертий захист від одноманітності жахіть війни, це порятунок і психологічне розвантаження. І тут, мабуть, є ще мотивація, яку можуть розповісти й самі глядачі: чому вони повертаються дивитися виставу навіть після тривалої повітряної тривоги. Ми так вже звикли жити… Лише не можемо звикнути до страшних втрат. Ось нині, чергові трагічні новини: у другому акті лунає сирена, вистава зупиняється, та доки всі очікують відбою тривоги, дізнаємося про загибель дорослих і дітей у Кривому Розі. Ми терміново робимо корективи у виставі та вшановуємо хвилиною мовчання щойно загиблих, продовжуємо далі, тримаючи спину рівно, хоч настрій тяжкий.
Ми з вами вже не вперше зустрічаємося під час великої війни. В театр франківців приходять як на імена режисерів, так і на імена акторів. Театр франківців, зокрема, славиться своїми династіями.
Наталія Сумська: Дійсно, на виставах нашого театру зростало чимало поколінь, і приходять на наші спектаклі разом зі своїми дітьми, онуками.
Я сама з акторської родини. Моїх батьків дуже любили й у Запоріжжі, й у Полтаві, й у Львові — скрізь, де вони жили й працювали.
Звичайно, акторів роблять ролі. Це головна умова існування в театрі. Акторське щастя й у тому, якщо вдається майстерно втілити образ, над яким працюємо. Це збагачує наше життя. І тут, звичайно, я можу з приємністю згадати, що наші з Анатолієм (чоловік Наталії Анатолій Хостікоєв — провідний український актор і режисер — прим. ред.) вистави йшли з аншлагами багато років. Наприклад, «Кін IV», в якому Анатолій виступав як режисер і виконавець головної ролі; спектаклі «Біла ворона», «Пігмаліон», «Грек Зорба». Вже скільки років працюю на сцені в образі співачки Флоренс Фостер Дженкінс у спектаклі «Незрівнянна». А в ролі Марусі Кайдашихи з «Кайдашевої сім’ї» я вийшла на сцену понад 390 разів. Всі ці улюблені вистави, перевірені часом, існують поруч із новими.
Вистава повинна викликати емоцію. Це й є головна умова успіху. А чим дивуватимемо глядачів? Сюжетом чи акторською грою, режисерською роботою, сценографією чи костюмами, музикою – то вже залежить від творців вистави. Якщо все в комплексі працює, тоді народжується хороша професійна вистава.
Під час великої війни робота якого українського театру вас вразила особливо?
Наталія Сумська: Коли йду дивитись вистави колег, сподіваюсь на здивування й захоплення. Я дуже люблю комедію, яка зроблена без брутальності й перебільшень, а тонко й дотепно. З недавніх переглядів робіт незабутнє враження на мене справила вистава «Кураж» у Театрі юного глядача у постановці Олексія Скляренка. Драма за мотивами «Матінки Кураж та її дітей» Бертольда Брехта втілена в унікальному пластичному форматі. Творці спектаклю створили побутову людську хореографію стосунків, де все зрозуміло без слів, ніби дійова особа – музичне оформлення. Наша артистка Лариса Руснак була ініціатором поновлення цієї вистави. У цьому спектаклі беруть участь актори з різних театрів. Я просто аплодую їхній майстерності!
Театр Франка лише за 2024 рік передав на підтримку війська понад 58 мільйонів гривень. Театр впевнено рухається до головної мети – придбання морського дрона «Магура 5». Ви особисто часто навідуєтеся до наших військових на лінії фронту, в шпиталях, починаючи з 2014 року.
Наталія Сумська: Це просто душевна необхідність. Для мене дуже важливо, щоб наші захисники не розчаровувалися в житті після перемоги, щоб вони відчули щиру вдячність і повагу свого народу, своєї держави. На жаль, багато є непорозумінь по відношенню до військових, адже соціум має підлаштуватися під наших захисників і захисниць, а не навпаки.
Ми себе відчуваємо впевненіше біля воїнів, тому що вони сильніші. Які ж вони красені, які вони могутні! У мене й зараз перед очима військовий з одного київського шпиталю. Він нам емоційно заспівав We are the champions в українському перекладі. Настільки голос був потужний! І таких талановитих військових багато. Вони демонструють свою життєздатність і заряджають нас. Військові – наша надія. А нам слід продовжувати робити свою справу.
Що тримає особисто вас у ці складні часи?
Наталія Сумська: Звичайно, робота. Звичайно, весняна природа. Сили відновлюються поблизу заквітчаних дерев або біля річки. А ще тримають люди. Навмисне шукаю ситуацію, де можу побачити й поспілкуватися з військовими, виступити, заспівати для них, мене це дуже мотивує.
Ви – одна з найулюбленіших актрис різних поколінь українців. Прошу зазирнути у майбутнє, якою ви бачите Україну?
Наталія Сумська: Навіть не братимуся прогнозувати. Багато залежить, звичайно, від кожного, маємо дбати про безпеку свою та близьких. Нам неодмінно треба вижити в цій страшній війні. Напевне, повторю думку багатьох: ми молимося за життя кожного наступного дня. Ми враховуємо досвід минулих поколінь, які пережили війни, плануємо майбутнє попри усвідомлення того, що поруч із нами, на жаль, існує найбільше зло у світі… Тому глядачі ходять до театру, поринають з нами разом на одну-дві години у світ ілюзій, забуття, мрій. І так ми одне за одного тримаємось, створюючи вкрай необхідний настрій. Людям потрібні позитивні емоції. Якщо їх немає, то їх треба створювати, щоб не втрачати духу рухатися далі.