З огляду на те, що мирні переговори в Україні, схоже, зайшли в глухий кут, я подумав, що, можливо, варто визначити, чого хочуть усі головні сторони на цьому етапі – які їхні цілі щодо війни в Україні та мирних переговорів.
Варто почати з того, що агресія Росії проти України триває вже більше 11 років (можливо, навіть довше – ще з часів Помаранчевої революції 2004/05 років, коли вже існували чіткі докази російського втручання з метою ослаблення/підриву демократичних сил).
Прихильники умиротворення Путіна, можливо, розглядають цю агресію Росії проти України як захисну реакцію на використання Заходом слабкості Москви після розпаду СРСР у 1991 році. Вони стверджують, що найкращим відображенням цього було розширення НАТО і ЄС, до яких увійшли країни Центральної та Східної Європи, Балтії, а також перспективи членства для України, Молдови, Грузії, а тепер навіть Вірменії.
Згідно з цим наративом, Захід наблизився до кордонів Росії та поглинув її колишню «сферу впливу», змусивши Москву відчути себе оточеною і вразливою, не поважає і не бере до уваги оборонні та стратегічні інтереси Росії.
Виходить так, що, анексувавши Крим у квітні 2014 року, здійснивши військову інтервенцію на Донбасі влітку 2014 року, а потім вдавшись до повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року, Росія лише запобігала вступу України до НАТО і ЄС, які би ще більше оточили її і поставили під загрозу.
Насправді ці побоювання Росії не ґрунтуються на фактах – принаймні, коли йдеться про реальну загрозу її безпеці
По-перше, розширення НАТО на схід не було наслідком якогось грандіозного західного плану оточити, а потім напасти на Росію. Такі країни, як Польща, Румунія, країни Балтії та інші, самостійно вирішили вступити до НАТО, оскільки вбачали в цьому найкращий захист від російської агресії, яку вже відчули на собі в минулому і якої остерігалися в майбутньому.
По-друге, після розпаду Радянського Союзу і розширення НАТО на країни Європи, нові члени Альянсу відчули себе в більшій безпеці під його парасолькою і значно скоротили свої витрати на оборону.
Як результат, загальні витрати НАТО на оборону в Європі знизилися з 4-5% ВВП за часів Холодної війни до заледве 2% на момент анексії Криму.
Захід розтринькав дивіденди миру
Останні американські основні бойові танки покинули Європу в 2013 році. Німеччина, Велика Британія та інші виснажили свої збройні сили незліченними хвилями скорочень оборонних витрат. Німеччина і Велика Британія пройшли шлях від кількох тисяч основних бойових танків наприкінці Холодної війни до кількох сотень до 2013 року, і навіть ті, що залишилися, були ледь придатні до експлуатації.
Збройні сили Великої Британії скоротилися до найменшої чисельності з часів Першої світової війни.
Як зараз очевидно, розширення НАТО призвело до того, що Європа втратила здатність захистити себе, вже не кажучи про реальний наступальний потенціал для нападу на Росію.
По-третє, у 2013 році Україна не мала ані реального бажання, ані перспективи вступу до НАТО. Опитування громадської думки показували сильну підтримку її тодішнього позаблокового статусу. Головні західні держави – Німеччина і США – також не надто тепло ставилися до розмов про майбутнє розширення НАТО, причому Німеччина загасила ентузіазм Грузії, яка прагнула до членства в Альянсі.
А військова доктрина України за своєю суттю все ще залишалася радянською, сформованою для протидії загрозі з Заходу, а не зі Сходу.
Україна мала незначний реальний військовий потенціал, про що знала і чим скористалася Росія, швидко анексувавши Крим у 2014 році. Москва знала, що Україна не мала ані бажання, ані перспективи вступу до НАТО і не мала реального військового потенціалу. І саме останнє – можливість захоплення територій – зрештою стало рушійною силою російської анексії Криму і подальшого вторгнення в Україну.
За іронією долі, саме російська агресія змінила народні настрої в Україні на прагнення до членства в НАТО – і не задля нападу на Росію, а задля захисту від її реальної агресії.
Можливо, ви скажете, що той факт, що розширення НАТО зменшило оборонні, а тим паче наступальні, військові можливості України, не був ключовим моментом, а важливо те, як це вплинуло на Росію. Але тоді це означає, що Москва просто не бачила зменшення військового потенціалу НАТО, майже нульового військового потенціалу України до 2013 року і майже нульової перспективи членства України в НАТО до 2013 або 2022 року.
Те, що Москва цього не знала, – брехня, враховуючи її величезні дипломатичні й розвідувальні можливості в регіоні. Москва абсолютно точно знала про можливості НАТО в Європі, тому що ми були відкриті в їх деталізації.
Росія вторглася в Україну не для того, щоб протистояти уявній загрозі з боку НАТО, а тому, що вона просто могла це зробити, тому, що вважала Україну і НАТО занадто слабкими, щоб дати відсіч російській агресії. Роки недоінвестування в оборону Європи і України дали Росії можливість, і вона нею скористалася.
Як щодо претензій Росії на п’ять областей (Крим, Херсон, Запоріжжя, Донецьк і Луганськ), які Трамп, Віткофф та інші зараз озвучують як ключові пункти російських вимог у мирних переговорах і військових цілях?
Як людина, яка висвітлювала Україну як аналітик протягом усього періоду її незалежності, маю сказати, що до анексії Криму Росією та її першого вторгнення на Донбас у 2013 році, я не бачив жодних згадок у Росії про такі вимоги, і в жодному з цих регіонів не було значних народних рухів за приєднання до Росії.
Зауважте, що після проголошення незалежності в 1991 році всі регіони України проголосували на референдумі за нової незалежну державу, і Росія визнала незалежність України від Радянського Союзу та її територіальну цілісність. Росія також підтвердила свою підтримку територіальної цілісності України у сумнозвісному Будапештському меморандумі 1994 року, коли Україна (можливо, нерозумно, озираючись назад) віддала свій ядерний арсенал за ці гарантії.
Напевно, в якийсь момент до 2013 року Путін висунув би якісь претензії на Крим і Донбас, а до 2022 року – на Запоріжжя і Херсон. Але ні, тиша. Щоправда, напередодні повномасштабного вторгнення йшлося про необхідність для Росії мати сухопутний коридор до Криму, але це, схоже, більше ґрунтувалося на розрахунках безпеки, ніж на давніх російських територіальних претензіях на ці землі.
І зауважте, що якщо вторгнення Росії полягало лише в тому, щоб зупинити членство України в НАТО і претензії на п’ять областей, то як сталося, що вторгнення 2022 року виявилося повномасштабним, включно зі спробою навіть захопити Київ?
Отже, я думаю, що тут ми підходимо до справжньої причини вторгнення і цілей Росії у війні й так званих «мирних переговорах». До речі, Путін навіть виклав її у своєму есе на 5 000 слів про Україну, опублікованому влітку 2021 року, яке було сприйняте як команда російським військам.
У цьому есе Путін чітко дає зрозуміти, що його проблема – саме існування України, оскільки він стверджує, що це фальшива конструкція, і насправді росіяни та українці – це один народ, розділений історичною випадковістю, розпадом СРСР. Путін хоче возз’єднання Росії та України або, принаймні, стратегічного контролю Росії над Україною.
Я уявляю, що він міг би погодитися на повернення до ситуації 2009-2013 років, коли Україною керував його маріонетка Янукович. Але для Путіна ідея незалежної та успішної України є огидною, і він готовий продовжувати втручатися, нападати, вторгатися, щоб незалежна Україна не була успішною. З таким мисленням мир між путінською Росією і незалежною Україною неможливий.
Путін може прийняти «мирний подарунок» від Трампа у вигляді гарантій неприйняття України до НАТО і принаймні де-юре визнання Сполученими Штатами територіальних претензій Росії на п’ять областей, але для Путіна це не кінцева мета, а скоріше базовий табір перед подальшою інтервенцією і війною за взяття під свій контроль усієї України.
Путін не заспокоїться, доки не контролюватиме всю Україну – це його мета в переговорах про війну і мир, а отже, у цій грі між путінською Росією і Україною нічиєї – тобто компромісу – бути не може. У мирних переговорах Путін може погодитися на дещо менше, ніж вимагає, але він буде прагнути нав’язати Україні поганий мир, який дестабілізує її до такої міри, що він матиме більше можливостей для нового нападу на ослаблену Україну.
Чого хочуть Трамп і США
Насправді у світі культу Трампа під назвою «MAGA» йдеться не про те, якими є стратегічні інтереси США щодо України, а про те, якими є особисті мотиви Трампа. І це складно, коли йдеться про Трампа і про Росію, і про Україну. Він має довгу історію з обома. Багато з того, що він говорить і думає про Росію, пов’язане з його візитами до Радянського Союзу у 1980-х роках і до і Росії пізніше, а також, можливо, з його власними юнацькими спогадами про Карибську кризу.
Видно, що понад усе він поважає владу і гроші. Він вважає Росію великою державою і, здається, заздрить величезній особистій владі й багатству самого Путіна. Трамп, схоже, прагне з ним міцних особистих стосунків і розглядає Росію, ядерну державу, як, можливо, потенційного майбутнього союзника проти Китаю.
Є також відчуття, що Трамп досі бачить світ через великодержавну призму часів Холодної війни, майже погоджуючись із Путіним, що великі держави повинні мати сфери впливу. Здається, він приймає передумову Путіна про те, що слабші країни повинні схилятися перед великими державами – ми бачимо це в претензіях Трампа на Канаду, Гренландію та Панамський канал. Він занадто охоче погоджується з територіальними претензіями Путіна щодо України, або бачить їх якимось чином виправданими і, можливо, прагне отримати від Путіна послугу за послугу за територію в Україні.
Сам Трамп має шрами від минулих зіткнень з Україною, в тому числі через його власний імпічмент. Можливо, ми бачили, як його власне бажання помститися проявилося в сумнозвісній зустрічі з президентом Зеленським в Овальному кабінеті. Здається, інстинкт Трампа полягає в тому, щоб продати Україну Росії, одночасно вибиваючи з України майже здирницькі умови за будь-яку подальшу підтримку (див. угоду про видобуток корисних копалин).
Але від повного продажу України Росії Трампа стримує підтримка України в Конгресі США, серед американської громадськості, а також у Європі, і він не хоче, щоб усі звинувачували його в загибелі України.
Трамп багато говорив про своє бажання миру в Україні, про припинення кровопролиття і навіть хвалився, що закінчить війну за 24 години (а потім – за 100 днів). Але він прагне легких перемог і вважає, що миру можна досягнути, просто давши Путіну все, що він бажає. Схоже, йому бракує справжнього глибокого розуміння Путіна та війни в Україні. Він із задоволенням приймає за чисту монету все, що йому говорить Путін, довіряючи цьому воєнному злочинцю і серійному брехуну більше, ніж власним спецслужбам і своїм союзникам.
Путін каже йому про розширення НАТО, нарощування українського озброєння і п’ять регіонів. І Трамп йому вірить, не розуміючи, що Путін має його за дурня і буде просити його йти на такі поступки, як ніякого НАТО для України і п’ять регіонів, але насправді хоче більше, набагато більше – всю Україну.
Трамп або не хоче, або не здатен усвідомити цю реальність. Він вважає, що його інстинкти мають рацію в усьому, хоча цього разу він був абсолютно не правий щодо війни та мирного процесу. Після останньої телефонної розмови Трампа з Путіним виглядає так, що Трамп нарешті зрозумів, що швидкий мир в Україні не є можливим навіть для нього, і щоб не ризикувати, хоче перекласти відповідальність за мирні переговори на Європу і навіть Ватикан.
І в той же час Трамп явно хоче повернутися до звичайних відносин з Росією. Він бачить, що Путін відчайдушно потребує американських інвестицій, а тому вважає, що може використати відкриття США для бізнесу з Росією на свою користь. Трамп хоче перейти від України до ведення бізнесу з Росією.
Чого хоче Україна
Україна чудово розуміє, чого Путін хоче від України – її повної капітуляції. Українці розуміють, що перемога Росії означає кінець України як суверенної держави і, ймовірно, масовий геноцид українців. Вони розуміють, що у них немає іншого вибору, окрім як воювати до переможного кінця, за мир, у якому їхня країна залишиться незалежною і суверенною державою, здатною захистити себе від неминучої майбутньої російської агресії.
Жоден український лідер не захоче віддати Росії будь-яку територію, тому що знає, що це не задовольнить Путіна, а лише збільшить його апетит до захоплення ще більших українських територій. Це також поставить хрест на кар’єрі будь-якого українського політика, який погодиться на такий територіальний компроміс.
Зеленський, ймовірно, знає, що якщо він погодиться на такий компроміс, йому загрожує військовий переворот. Україна могла би погодитися на замороження лінії фронту, тобто де-факто прийняти статус-кво, але в обмін на гарантії безпеки всієї решти території, що залишиться під контролем Києва.
Це можна забезпечити або членством в НАТО, або двосторонніми гарантіями безпеки, або гарантіями військових поставок в Україну, достатніми для того, щоб вона була здатна захистити себе, і достатніми для того, щоб економіка могла функціонувати на рівні, достатньому для підтримки політичної і соціальної стабільності та власної оборони. Але Україна не погодиться на будь-який мир, який накладає обмеження на її військову спроможність.
Я думаю, що Україна зараз розуміє, що США під керівництвом Трампа не можна довіряти і, зрештою, вони хочуть просто здати її Росії. Але Україна також розуміє, що, хоча Європа може забезпечити фінансування для підтримки війни, їй все одно потрібен доступ до ключових американських боєприпасів.
Тому Україна й підігрує мирним зусиллям Трампа, щоб не бути звинуваченою у зриві мирних переговорів, а потім у припиненні військової підтримки з боку США. Вона тягне час, але розуміє, що їй, можливо, доведеться розірвати відносини зі США, якщо Трамп спробує нав’язати умови, які перетинають її червоні лінії, включно з втратою території або обмеженням її військового потенціалу.
Вона намагається виграти час, зменшує залежність від військової підтримки США, розбудовує власний військовий потенціал і сподівається, що її європейські союзники зроблять те ж саме, щоб врешті-решт допомогти заповнити прогалину, яка утвориться, якщо США таки підуть. Втім, Україна, готова воювати навіть без підтримки США, оскільки у неї немає вибору, оскільки це її боротьба за своє виживання.
Чого хоче Європа
Мюнхенська безпекова конференція стала для Європи моментом прозріння: вона нарешті зрозуміла, що стоїть перед екзистенціальною загрозою з боку Росії, але американської підтримки у сфері безпеки більше немає, і Америці не можна довіряти. Вони повинні розбудовувати власний, незалежний від США військовий потенціал, але на це потрібен час – можливо, від п’яти до десяти років, враховуючи все незроблене в минулому.
А що їм робити до того часу? Ну, по-перше, треба залишатися ввічливими до США і, зокрема, до Трампа, навіть якщо вони вважають його абсолютно огидним, оскільки їм потрібно, щоб США продовжували продавати їм ключові види озброєнь, поки вони не досягнуть певного рівня автономного військового потенціалу.
А по-друге, вони повинні сподіватися, що Україна протримається якомога довше і виграє їм час. Це буде кошмар для Європи, якщо США припинять військову підтримку України, а потім Росія швидко її переможе, захопивши її значний військово-промисловий комплекс, а це залишить ослаблену Європу віч-на-віч із двома найбільшими військово-промисловими комплексами в Європі – російським і українським.
Це буде рівносильне загибелі Європи, ЄС, європейських цінностей тощо. А тому, що б не робив Трамп, у Європи немає іншого вибору, окрім як продовжувати підтримувати Україну і зберігати санкції якомога довше, щоб російська економіка залишалася слабкою і нездатною відновити свій звичайний військовий потенціал, який непереможена Росія неминуче використає в майбутньому проти Європи.
Ось чому Європі конче потрібно, щоб Україна вистояла на передовій захисту Європи і залишилася на цій передовій, якщо мир буде укладений.
Погляди, висловлені в цій статті, є поглядами автора і не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.