Після початку повномасштабної війни суспільство змінилося, з’явилися нові ролі та статуси. Зараз майже кожен має рідного або товариша військовослужбовця. Проте часто ми не знаємо й не розуміємо, як спілкуватися з людьми, що пройшли війну. Що варто запитувати, а яких тем уникати. Коли краще помовчати поряд, а коли навпаки виводити людину на розмову.
Життя військового з ПТСР доволі складне, адже він ніколи не знає, у який саме моменти та в якій формі можуть проявитися симптоми. Зазвичай — це певні тригери, які можуть запуститися від внутрішніх або зовнішніх обставин. Усе більше військових з’являється в нашому оточені, тому необхідно вміти правильно з ними спілкуватися.
Як спілкуватися з військовим із ПТСР
Здорове спілкування насамперед передбачає повагу до співрозмовника, його почуттів та особистих кордонів. Це і є основою, яка дозволяє почуватися людям комфортно в процесі спілкування. Варто знати певні правила спілкування з військовим, а особливо з військовим із ПТСР.
- Розмова без загальних фраз. Загальні фрази накшталт «все буде добре», «одужуй швидше», «все пройде», «скоро все налагодиться», «ти не один такий» та подібіні — не сприяють спілкуванню, навпаки вони відштовхують. Ми до кінця не можемо стверджувати, що все буде добре чи людина скоро вилікується. Такі фрази не підбадьорують, вони можуть навіть більше засмучувати. Сам військовий розуміє, що щось не так, і ваша фраза про «все буде добре» не допоможе йому з його проблемою. Варто уникати таких загальних фраз.
- Активне слухання. Слухайте уважно та не перебивайте. Дайте зрозуміти, що ви приймаєте та намагаєтесь зрозуміти сказане. Можна використовувати короткі фрази, щоб підбадьорити і дати зрозуміти, що ви все чуєте, наприклад, «це важливо», «я тебе чую», «я поряд» та ін.
- Питання табу. Є група питань, які не варто задавати, якщо людина сама не почала розмову. Питання про емоції, вбивство, загиблих побратимів, події та ситуацію на передовій. Якщо ж усе так ви дуже хочете щось запитати, то можна почати з такого «Чи буде тобі комфортно, якщо я буду розпитувати тебе про…?» і вже тоді сам військовий, може вирішувати чи хоче він ділитися чи ні. Так само можна спитати такі загальні питання: «Як тобі там було?», «Як ти справлявся?». І ніколи не витягайте певну відповідь. Якщо військовий мовчить і не відповідає, чи відповідає коротко — майте повагу, він не готовий/не хоче ділитися, не змушуйте.
- Як розмовляти телефоном (якщо ви тут, а він воює). Найперше й головніше, це час, вам необхідно підлаштуватися під час військового, адже події там розгортаються набагато швидше й непередбачуваніше. Іноді часу замало, тому найкраще розповісти про важливі події одразі й намагатися уникнути непотрібних деталей. Так само непотрібно розповідати про свої тривоги і страхи, адже військовий зараз не поряд, він не зможе допомогти й буде передивати, замість того, щоб сконцентруватися на своїй справі.
- Оминати чутливі теми. Деякі теми дуже чутливі й можуть бути тригерними для військових. Ось короткий список, тем, які краще оминати в розмові:
- Я теж збирався піти на війну, але…
- Війна — це жахливо, там пекло. Швидше це все б закінчилося.
- Я чув, що в зоні бойових дій твориться.
- Кому та війна потрібна. Ми вас туди не посилали.
- Ми один народ. Росіяни — наші брати та багато інших.
Чого не варто робити щодо військового з ПТСР
До військових варто ставитися з повагою та розумінням, адже вони щодня ризикують своїм життям заради нашої безпеки. У спілкуванні з ними існують певні речі, яких варто уникати, щоб не викликати дискомфорт або нерозуміння.
- Без різких рухів/шуму/сюрпризів. Психіка військового, а особливо із синдромом ПТСР, налаштована на виживання. Різні гучні звуки та різкі рухи провокують тривогу та відчуття загрози. Тому найкраще залишатися спокійним, доброзичливим та без сильних емоційних сплесків.
- Не розпитувати. Прохання розповісти про травматичний досвід може, лише нашкодити військовому, адже, може відбутися ретравматизація та погіршення стану. Тому поважайте право та небажання людини розповідати про якісь події, якщо вона не готова.
- Не знецінювати. Не варто наголошувати на тому, що людині пощастило вижити. Так само не варто дорікати за емоції чи реакції. Адже часто це може бути щось не контрольоване чи непропрацьоване, і військовий поки тільки так може проявляти емоції. І так само постійно говорити, що тут не бойові дії, тут цивільні, що треба поводитися відповідно. Військовий не може за один день забути свій досвід та перелаштуватися на інше життя.
- Не жаліти. Військові — сильні та рішучі люди, які виконували свій обов’язок. Іноді жалість може дратувати та сприйматися як прояв слабкості. Замість жалості — висловлюйте вдячність та повагу.
- Не говорити пусті фрази. Не варто казати, що ви розумієте і знаєте, що відчуває людина. Якщо у вас не має такого самого досвіду війни і ви особисто не переживали такого, навряд чи ви зможете зрозуміти військового до кінця. Навпаки, така фраза, може віддалити та закрити людину від вас.
Як підтримати військового з ПТСР
Підтримка військового з ПТСР — це тривалий та непростий шлях. Вона вимагає емоційної залученості та готовності вчитися та адаптуватися до нових реалій. Найголовніше, треба пам’ятати, що саме ви не можете вилікувати ПТСР та змінити людину. Проте ви можете створити сприятливе середовище для одужання.
- Повага до меж. Військовий із ПТСР може встановити певні межі в спілкування. Важливо дотримуватися цих меж та не тиснути на людину.
- Пропонувати допомогу. Запитайте, як ви можете допомогти, проте не нав’язуйте свої послуги. Якщо зараз вона не потребується у вашій допомозі. можна просто сказати: «Знай, якщо що ти можеш до мене звернутися».
- Бути терплячими. Процес відновлення військового з ПТСР може бути тривалим. Будуть і покращення, і погіршення. Тому не варто тиснути та просити швидкого прогресу. Необхідно просто набратися терпіння та підтримувати людину в її лікуванні та прояві різних емоцій.
- Підтримувати. Єдиного шляху підтримки військового з ПТСР не існує. Важливо навчитися слухати та приймати людей такими, як вони є. Можна спостерігати за військовим та зрозуміти, яка форма підтримки найкраще допомагає йому. Це може бути прогулянка в парку, сходити в магазин разом чи просто мовчки посидіти поряд.
- Дякувати. Інколи люди відвертають погляд від війкових, особливо, якщо ті мають якісь поранення. Проте коли ми відводимо погляд, це дуже засмучує та ранить людину. Необхідно ставитися до них, як до людей, які виконували свою роботи — боронили нас. Можна пригостити кавою чи просто покласти руку на серце, посміхнутися чи сказати «Дякую».
Техніка повернення в реальність (техніка заземлення)
Багато військових, повертаючись у цивільне життя можуть переживати флешбеки. Людина починає робити чи говорити певні речі, не відповідні до ситуації. Тобто втрачати контакт із реальність. Навіть, якщо люди довкола комунікують з нею, військовий просто не бачить та не чує їх.
Наприклад, військовий у транспорті, може почати розповідати про бойові дії чи полон, хоча розмова була про геть інше. Або навіть просто в якийсь моменти людина починає діяти неприродньо до обставин (падати на підлогу/закриватися/чи намагатися всіх врятувати, хоча довкола немає небезпеки). У такий момент важливо допомогти людині вернутися в реальність.
Для цього необхідно говорити спокійним, але досить гучним голосом. Якщо це випадковий перехожий, то казати так: Подивіться, будь ласка, на мене. Мене звати… (ваше ім’я). Зараз ми перебуваємо… (назвіть місце). Я побачив/ла, що з вами сталося (коротко опишіть ситуацію). Ми зараз у безпеці. Я з вами поруч. Ви не одні. Так само повернути в реальність можуть різкі запахи: нашатир чи ароматні олії.
Зазвичай флешбек триває недовго, від кількох секунд до кількох хвилин. Коли людина виходить зі стану флешбеку, то з’являється зоровий контакт очима. Після флешбеку потрібен певний час, щоб нервова система людина заспокоїлася і вона вернулася в норму (врівноважилася). Так само не потрібно сильно розглядати чи відсторонюватися від людини, просто продовжуйте поводитися звично, ніби нічого не трапилося.
У подорожі до зцілення військових від ПТСР ми не маємо права забувати, що за кожним діагнозом стоїть людина. Найголовніше — це наше ставлення до людей, які повернулися зі фронту та, які мають невидимі рани. Наше ставлення до військових має бути, як до звичайних людей, їм так само потрібні розуміння, повага та певний час на адаптацію до «нового» життя, життя без активних бойових дій.
Адже наше нормальне та людяне ставлення, може бути тим заземленням та тою стежинкою, що дасть військовим відчути себе знову частиною суспільства, відновити довіру та знайти своє місце в мирному житті. Разом ми зможемо знайти шлях до зцілення та побудувати щасливе майбутнє.