Володимир Жемчугов – непересічна особистість. Шахтар, а потім – бізнесмен, який довго працював у країнах Кавказу і не думав, що стане одним із головних диверсантів на рідному Донбасі.
Але в 2014 році, після окупації росіянами рідного міста в Луганській області, він зумів організувати мережу диверсантів і підривників з кількох десятків людей, яка здійснила десятки підривів шляхів, залізниць, кілька замахів на ватажків терористів. Деякі операції він не лише планував, а й виконував особисто.
Під час однієї з операцій він підірвався, важко травмувався і потрапив у полон, але і там не втратив бойового духу.
Як це йому вдалося? Чому він потрапив у полон до ворога, і в якому стані партизанський рух зараз?
Приблизно одинадцять років тому почалася гібридна агресія Російської Федерації на Донбасі. Після анексії Криму. Ви добре пам’ятаєте, як це відбувалося. Розкажіть, як це було?
Я з 2007 року жив і працював у Грузії. Поїхав у Грузію, в Тбілісі і відкрив там приватну фірму. Я був лідером по поставках на територію Закавказзя упаковок, пляшок, кришок для напоїв. Я просто приїхав у Луганськ на Пасху до родичів. Це був квітень місяць 2014 року. Я зустрічав товариша в Донецькому аеропорту. Привіз додому, в місто Красний Луч, і дорогою туди ми проїжджали перехрестя на трасі Харків-Ростов-Луганськ-Донецьк. Я побачив барикади з покришок. Я запитав товариша: що це таке? А він відмахнувся – та, мовляв, зібралися місцеві проросійські. Ми були теж етнічні русскіє за прізвищами, і ми ще посміялися. Я народився і виріс на Луганщині. Я не пам’ятаю, щоби через російську мову хтось колись знущався. Я пам’ятаю з дитинства, зі школи, що діти, які розмовляли українською мовою -– от над тими сміялися. А щоб таке ж було приниження російськомовних, я такого не пам’ятаю. Я підійшов до тих людей і запитав їх: а хто ви, що вам треба? Які ваші вимоги? Вони спочатку дуже злякались.
Що це були за люди? Робітники?
Я працював у Красному Лучі на декількох підприємствах до 2007 року, в тому числі керівником. Красний Луч – це сто тисяч населення. Багато кого я знав, і я там побачив деяких із тих, що я знав. Деякі люди, як я впізнав, – це був такий соціальний прошарок алкоголіків. Не кваліфікована робоча сила. Комусь город викопати, комусь сміття вивезти, і оплата одразу в кінці дня грошима. От я побачив там цих людей. Вони кажуть: «У нас ніяких вимог нема. Мер Красного Луча Філіппова нас найняла на роботу. Ми нічого не робимо, ми тут просто сидимо, робимо масовку. В кінці кожного дня нам привозять гроші, їжу, горілку. Все нормально, класна робота». Я зрозумів, що буде все, як у Криму, Абхазії, Осетії, той самий сценарій… Я зацікавився цією темою. Там, де не вдавалося зібрати отаких людей, для таких барикад, по трасі, там тарифи піднімалися до 50 доларів. Якщо ти просидів на блокпості двадцять чотири години – 50 доларів. Для цих людей за добу 50 доларів – це фантастичні були гроші.
Тобто підтримка оцих проросійських рухів на Луганщині… вона не носила якийсь народний характер?
Все за гроші, все за гроші. Були керівники підприємств, які примусово своїх робітників виводили на такі акції, показували масовку. Серед населення – максимум до двадцяти відсотків. Це от ті, хто підтримував Росію. Ну і з тих двадцяти відсотків це більше за гроші. Ідейних таких – один, два, може вісім-дев’ять відсотків. А решта двадцять відсотків були ті, які активно підтримували Україну. А те, що залишилося – шістдесят відсотків – це була така аморфна маса, народ, населення. Вони просто спостерігали.
Важливий момент ще уточню. В Луганській області, в районі Краснодона і Свердловська була дійсно справжня діра. Вона існувала на кордоні з дев’яностих років. Вдень тиша, а вночі це просто Московська кільцева дорога в інший бік. Бо тоді от невеликі машини з Росії везли борошно, морську рибу тощо, а з України – цукор, кольорові метали… І через цю діру навесні 2014 завезли зброю і заїхав з людьми генерал так званого “Війська Донського” Козіцин.
Вони захопили місто Антрацит. І саме вони захопили владу. В Луганській області не було військових частин. Найближча військова частина – в Донецькій області, в місті Краматорськ. Тобто міста охороняла тільки поліція. Половина поліції перейшла на бік Росії за гроші, половина просто самоусунулася. Росіяни заходили в міста невеличкими загонами. Там максимум сімдесят-дев’яносто озброєних солдатів захоплювали першим чином відділки поліції, де була зброя і де могли бути ще ті, хто чинив би опір. Потім все вже це було захоплено. Вони робили в місті, що хотіли.
Як реагували люди?
Ну, по перше, людей лякала зброя. А потім почався терор. Почали знаходити людей за містами, по посадках, скотчем за спиною зв’язані руки і прострелена голова. Це дуже лякало людей. Я тепер знаю, як виглядав 37-й рік. Сталінські часи. Вдень нікого не чіпали, вночі кудись під’їжджали, вже після другої ночі. Колона автівок. З них виходили люди, ламали двері і катували, грабували, ґвалтували дружину. Вимагали співпраці. Якщо відмовлявся співпрацювати з росіянами – вивозили за місто, часто в старі силосні ями. Там людину розстрілювали і закопували.
Я так розумію, в основному це були бізнесмени…
Ні, не тільки бізнесмени. Це було просто співробітники поліції, співробітники української влади, місцеві депутати, ті, що мали якийсь вплив на суспільство і на владу, і народ їх підтримував.
У вас не було бойового досвіду. Як ви в цій атмосфері наважилися почати партизанську боротьбу? Звідки ви взяли зброю? Де ви знайшли людей, які були готові разом із вами працювати?
Все почалось навесні. Я зрозумів, що буде те ж саме, що було в Абхазії, згодом у Карабасі, в Молдові, в Криму. Я вивіз родину в Грузію, а сам повернувся. Але навесні тоді про партизанський рух ми не думали, ми просто думали про самооборону. Ми почали об’єднуватися тільки на принципах самооборони та самозахисту. У когось була мисливська зброя, в когось ще якась… Ми просто об’єдналися. Я в 2004 році підтримав Помаранчеву революцію. У нас вже були якісь осередки, люди, яких я знав у Краснодоні, в Ровеньках, у Лутугиному, в Луганську. Ті самі люди, які виступали в 2004 році на підтримку України, почали об’єднуватися зараз.
І все ж, питання про зброю актуальне. Що в цей час відбувалося в місті?
Коли росіяни прийшли, вони почали грабувати. Настав “русскій мір”. Почався з грабежів. Банкомати, відділення банків, дорогі автівки, бізнеси. Вони грабували весь травень і червень. В липні вже нічого і нікого було грабувати. Всі повтікали, або вивезли майно. Автівки поховалися. І тоді оці російські і проросійські люди та місцеві козаки почали продавати зброю. Бо гроші закінчувалися.
Козаки – це російські, чи місцеві?
Місцеві алкоголіки. Їм завозили безконтрольно зброю, набої. І от влітку вони почали торгувати зброєю для того, щоб поправити свої фінансові справи. Автомат Калашникова влітку 2014 року коштував 200 доларів, кулемет Калашнікова – 300 доларів, граната – 50 доларів, пістолет Макарова – 700 доларів, бо багато хто хотів придбати, набої – по долару. Я почав за свої гроші купувати зброю, щоби озброювати своїх товаришів.
Як вони не змогли зрозуміти, хто скуповує зброю?
Ми не скуповували багато. Нас не було багато. Назву статистику. Ми поділилися вже тоді – на партизанів і підпілля. Партизани – це ті, хто чинив збройний спротив. Статистика була така: в Краснодоні було два партизана, в Ровеньках три, Свердловка – чотири, в Антрациті – п’ять, у Красному Лучі – чотири, в Лутугиному – два, в Луганську – три, в Сніжному – чотири.
Вже багато – це кілька десятків людей.
Ну, якщо говорити про всю область, то не так вже і багато, як для партизанського руху, А от підпілля… підпілля нараховувало декілька тисяч. Щоб ви розуміли, у нас на Луганщині було багато людей, які слідкували за пересуванням російських військ, які робили просто патріотичне графіті, збирали дані про зрадників, про місця розташування російських військ. Таких людей були тисячі.
Як ви координували мобільний зв’язок? Він же пропадав, і вас могли прослуховувати…
Він був тоді ще там, працював. Потім зник. Мобільний зв’язок почав зникати влітку. До того працював інтернет. На той час росіяни особливо нічого не прослуховували... Плюс тоді ми користувалися популярним на той час месенджером Вайбер. Чесно кажучи, виявилося, що росіяни взагалі не готувалися до партизанського спротиву місцевого населення. Ми продовжували по телефону, у відкритому ефірі щось повідомляти, бо у нас такі люди, але ні в 2014 році, ні в 2015 році росіяни на це не зважали, не робили контрдиверсійних операцій. Контрдиверсійні заходи ФСБ почалися в 2016 тоді, тоді перший з наших партизанів після мене потрапив у полон.
Якою була в ваша перша партизанська акція?
Перша партизанська акція відбулася десь у нас наприкінці серпня. Перше вторгнення відбулося 24 серпня 2014 року, коли Путін дав наказ підтримувати козачі батальйони регулярною армією, і на території Луганської і Донецької областей зайшли регулярні російські війська. Вони завдали нашій армії поразки в Донецькій області під Іловайськом, а в Луганській області під Луганським аеропортом. Наша армія відступила, і зупинити російський наступ вдалося тільки підписанням Мінських домовленостей. Якраз у той час, 23 чи 24 серпня, від Савур-могили відходила Житомирська бригада, і йшла через Сніжне і Красний Луч.
І коли йшли українські танки, тоді козаки і наші місцеві проросійські жителі покидали блокпости, втекли. В місті добу не було ніякої влади. І тоді, 24 серпня, я пам’ятаю, зранку вже в місто Антрацит заїхали танкові колони російської армії. Називались вони “Рязанська десантна дивізія”, чеченський, дагестанський батальйони. Це була контрактна армія. Вони почали бої з нашою Житомирською бригадою, а це були строковики, вони чинили спротив, але росіян було дуже багато. Наші, житомиряни змушені були відступати. Після бою я вийшов на околицю міста Красний Луч, в бік Міусинська.
Там побачив місце бою, спалені українські бронетранспортери, загиблих солдатів, а поранених катувала ця Рязанська дивізія. Що мене підштовхнуло чинити спротив. Оці кадировці – вони ще тоді всі ходили зі смартфонами, любили все знімати на відео. І один кадировець дав іншому свій смартфон, а сам поставив ногу на мертвого українського солдата і так підняв автомат, щоб сфотографуватись. Я от не витримав. Я підійшов до нього і кажу йому: «Що ти робиш? Він уже загинув. Звідки ви такі приїхали? В тебе мати є? Ви якісь нелюди, ви якісь тварини!». Ну, там було ще кілька цивільних, то він відійшов. І от я потім зібрав своїх хлопців і кажу, мовляв, так і так, хлопці, це все вже не бандитизм, це вже пішла регулярна російська армія, це вже окупація. Треба вже допомагати, чинити спротив. Я купив зброю, тож давайте щось зробимо. Правда, ми, мої товариші, більше, хто служив у радянській армії, хто служив в українській армії, не брали участі в бойових діях, нікого не вбивали.
Вони погодилися?
Це дуже було складно. Мені товариші казали, що це заборонено, згідно Кримінального кодексу. Це тільки вже в 2022 році внесли в Кримінальний кодекс поправку, що можна захищатися і вбивати окупантів. Мені казали товариші: а як повернеться українська влада, що ми казатимемо? Ти пропонуєш підривати там мости, через які вони йдуть з Росії. Це ж державна власність, після повернення української влади нас заарештують.
Я відповідав їм: а що нам робити? От бачите, вони вбивають людей по місту, ґвалтують жінок. То що, будемо чекати, поки нас теж прийдуть, повбивають? І так ми наважились на першу акцію. Путін казав, що «нас там нема». Російська армія тоді прикривалася місцевими проксі, а сама ховала свої танки, бронетранспортери за містами, і у нас поряд з містом в ущелині всім складом вони зробили такий табір. Це наша земля. Ми з дитинства там пам’ятаємо кожну річку, кожний ставок. Ми взяли автомати і вночі пішли туди до їхнього табору. Ми якомога ближче підходили. Ми місцевість дуже добре знали і просто почали розстрілювати цей табір. Хто один магазин випустив по них, хто два. Потім відійшли. З того і почався наш партизанський рух.
Відеоверсію можна переглянути тут.