Це друга частина розмови з Володимиром Жемчуговим. Першу частину читайте тут.
Ви прославилися найбільше підривом залізниць. Як ви перейшли до цього?
Ми їздили по тих місцях, де були великі бої влітку 2014 року. Це були Савур-могила, Ізварине... Ми там збирали дуже багато БК, техніки. Можна було знайти невикористані мінометні міни або артилерійські снаряди. Ми це все збирали і ховали, потім вночі перевозили. І з цього ми почали робити фугаси. Ми почали закладати їх вночі на узбіччі дороги, підривати. У нас тоді були промислові шахтні детонатори, електродетонатори. На Донбасі електрод, особливо шахтний, не проблема на чорному ринку придбати. І от для підривів ми використовували фугас або мінометну міну, або артемівський снаряд. Потім ми почали так же підривати залізницю. З травня 2014 року я шукав зв’язків із українськими військовими. Не дуже довіряли вони. Було дуже багато зради. Вони з задоволенням збирали розвіддані, але не допомагали нам ні зброєю, ні набоями. І серйозні контакти я знайшов уже в Києві…
- Спеціально для наших читачів я поясню, що тоді діяв режим Антитерористичної операції і між територіями, які контролювали окупаційні війська, і територією, яку контролювала українська влада, встановилась умовна лінія розмежування, і люди, які, звісно, не були задіяні в бойових діях, могли перетинати її туди-сюди. Їх, звісно, перевіряли з обох сторін.
Так, от я виїхав у Київ і тут знайшов контакти серед військових розвідників Головного управління розвідки. За їхнім завданням я вже виїжджав особисто, вони довіряли мені, і я виїжджав по Луганській області і виконував розвідувальні операції. Але оскільки я механік, то мені вдавалося дуже добре монтувати фугас або робити міни з годинниковим механізмом. Тож надалі я вже працював по цій лінії. Вже коли я підписав контракт із Головним управлінням розвідки в грудні 14 року, вже ми відійшли від своїх особистих операцій. Нам це заборонили робити, і ми вже з того грудня 14-го виконували тільки накази Головного управління розвідки, тільки за їхнім наказом уже вчиняли диверсії.
Як це відбувалося? Як ви здійснювали підриви?
З Росії на територію окупованої тоді Луганської області вели дві гілки залізниці, а на територію Донецької області – одна. І нам давали просте завдання: вказували конкретне місце, де паралізувати залізницю. Ми мінували її в різних місцях і підривали залізницю по три, а то й по чотири рази на місяць. Просто в різних місцях закладали міни і робили серію вибухів. Вибухівку закладали з годинниковим механізмом. Саме там через п’ять шість годин, щоб прийшли, закладали і відходили.
Одна особливо дуже вдала була операція, я можу розказати про неї. Я завжди любив потролити росіян, і якісь великі операції ми присвячували на якісь радянські чи російські свята. Отак у 2015 році, до Дня Радянської армії 23 лютого, я спланував операцію по підриву залізниці – тоді якраз йшла оборона Дебальцевого. У ті тяжкі бої нам хотілося допомогти українським Збройним силам на Дебальцевському плацдармі, а більшість снарядів росіяни постачали на фронт до Дебальцевого залізницею з російського Таганрога до окупованого українського Іловайська. Взяли зброю, набої, вибухівку, їжу і пішли туди пішки. Ми вночі йшли, а вдень спали у посадках. Так ми дійшли до ділянки Іловайськ-Харцизьк, і з Харцизька замінували цю залізницю. Але не просто поставили міну з годинниковим механізмом, ми поставили багато мін, пастки різні. І коли вибухнула залізниця, і вони пробували її відновлювати, вони почали підриватися на цій землі, на цих мінах. Ми паралізували доставку снарядів до Донецька на тиждень. Це було великою перевагою.
А скільки всього ви здійснили підривів залізниць?
Дивіться, я можу сказати тільки про те, що ми зробили за наказом Збройних сил України. А взагалі я провів успішних тридцять, організував, спланував тридцять успішних операцій. Це було не тільки мінування, це були напади на колаборантів, ліквідації офіцерів російської армії. А були ще й неуспішні.. Або там була засада, або була технічна якась проблема…
Як ви потрапили в полон? Чому остання операція була невдала?
Це сталося біля Луганського аеродрому. Луганський цивільний аеродром розбомбили. Але ще є військовий аеродром. Це колишнє військове училище. Його росіяни захопили ще в травні. Це був просто музей авіації. Вони захопили цю територію, зробили там штаб, воїни розвідки Росії завели периметр. Нам в керівництві військові казали, що вони вночі хочуть перекинути туда літаки з Росії – на Луганський аеродром. Щоб неможливо було вночі посадити літак на аеродром, треба було знеструмити аеродром або пошкодити вишку. Заходити на аеродром було небезпечно, і ми вирішили просто підірвати лінію електропередач, яка йшла із Росії. Оскільки там степи, йти групою було небезпечно, і я вирішив іти один. Я взяв на себе частину механізму і пішов уночі до Луганського аеродрому. Поставив на одну з вишок ЛЕП міну з механізмом вночі, а потім зробив помилку. Нас вчили, і всі це знають, що повертатися треба тим само шляхом, яким ти прийшов. А там ще були старі мінні поля, які зробили за рік до того українські десантники, що захищали аеродром. Я йшов, поруч проходила траса Краснодон-Молодогвардійськ- Луганськ. По ній їхала російська колона, вони возили по ночах снаряди.. Я думав, що потраплю в світло фар, і мені побачать. Тому я пішов убік, у високу траву таку, щоб там сховатися, але у високій траві я бачу, що я наступив на розтяжку. Я почув вибух детонатора і розгубився. Я швидко впав, встиг закрити обличчя руками, і тут пролунав вибух. Поранений я потрапив до росіян у полон.
Вони одразу зрозуміли, хто ви?
Спочатку вирішили, що я місцевий мешканець. Я був у цивільному, паспорт у мене з місцевою пропискою. А потім наступного дня спрацювала моя міна.
Потім побачили слід у траві від міни до місця вибуху, знайшли там шапку, в ній моє волосся. А потім залізли в смартфон, там знайшли військові програми. І зрозуміли, що я маю відношення до Збройних сил України.
Що потім?
Потім почалися жорстокі допити. Ну, мене сильно не катували. Я і так вмирав. Мені зробили операцію, ампутували обидві руки, кишківник був розірваний, живіт був розірваний, обличчя було все розірване. Але кожного разу, коли я відходив від загального наркозу, я пам’ятаю, стояла людина, тикала мені пістолета в голову і казала російською: «Ну что, Владимир Палыч, адреса, пароли, явки, фамилию командира». Я одразу впізнав акцент російської мови, у нас так не розмовляють. Це були росіяни.
Яку легенду ви придумали, щоб не здати всю вашу групу?
Я не думав, що потраплю в полон, тому запасну легенду довелося видумувати на ходу. Для відводу підозри в моїй групі я зізнався ще в декількох диверсіях, крім цієї. У кількох, не кількох десятках. Сказав, що я був один. Це спрацювало. Вони перевірили, шо дійсно не знали, що такі диверсії були, і мені повірили. Мені пощастило. Ірина Геращенко (народний депутат, у минулому один із координаторів обмінів полоненими) розповідала, що коли вона в Мінську зустрічалася, розмовляла там з представницею луганських сепаратистів, зрадницею, яка з того боку проводила обміни, та заявила, що якщо б вони знали, хто такий насправді Жемчугов, живим мене б ніколи не обміняли. А так мені вдалося їх обманути. Я зізнався в кількох невеликих диверсіях, і вони думали, що це максимум, що це людина цивільна могла зробити. А насправді нас було багато і зробили ми значно більше. Звісно, ані в смартфоні, ані за місцем проживання нічого не було, що могло би видати всю мою мережу.
Що сталося з мережею? Вона продовжила працювати без вас?
Мережа уникла проблем. Я протримався 47 годин, майже дві доби – це достатньо, щоб зрозуміти, що щось не так. По-друге, росіяни самі себе розкрили. Вони приїхали до мене наступного дня з обшуком у квартиру. І про це одразу знали в нашому будинку, ну і так далі. Товариші всі поховалися або виїхали. Але оскільки я нікого не видав, навіть сам факт наявності мережі, вони повернулися і продовжили спротив. Я з ними вже після обміну підтримував зв’язок. Всі ті товариші, з якими я чинив спротив, продовжили роботу. Останній виїхав вже в лютому 2022 року, коли почалась примусова мобілізація. Щоб не потрапити під мобілізацію, майже всі виїхали. Залишилось двоє чоловіків наразі, і вони працюють за завданням спецслужб в окупаційній адміністрації.
Тобто ваша мережа, можу сказати, вона досі працює. 11 років.
Ну, можна сказати, так, оці дві людини, що збирають розвіддані.
Ви не жалкуєте тут про той шлях, про той період?
У травні 2014 року мені було 43 роки. Я вже був міцний психологічно і фізично. Я розумів, що можу загинути і бути пораненим. Я спочатку зненавидів у 1991 році совєтську владу і комуністів, коли служив у радянській армії. А потім у 2008 році, коли була війна в Грузії, і я пережив це. Я зненавидів уже самих росіян. Я не хотів у Росію, я завжди хотів жити в Європі. Коли мене на допитах допитували і примушували до співпраці, офіцер ФСБ на мене тиснув і казав: «Жемчугов, ти ж росіянин! Як ти міг піти проти Росії?». Це був розрив їхнього шаблону. Я казав їм: «Так, батьків не обирають, батько в мене росіянин, приїхав з Росії на Донбас в 1960-х будувати шахти, мати в мене білоруска, але я народився і виріс в Україні, а ви, росіяни, прийшли сюди, мої брати по крові, прийшли сюди вбивати, ґвалтувати, грабувати. Ви казали, що ми братні народи, а самі перейшли вночі кордон і почали вбивати, ви вдарили нам у спину. Я вам ніколи не пробачу це».
Вони, мабуть, були здивовані.
Вони ще в лікарні були здивовані, коли спеціально привезли туди російських пропагандистів, щоб я перед ними на коліна став, хотіли зняти на камеру, щоб я попросив нібито пробачення у російського народу. А я відмовився це робити. Навіть охоронці, які мене охороняли, почали мене поважати. Один із них вночі якось підійшов до мене. Це був зрадник, колишній міліціонер з Луганська. Він сказав, що вражений моєю стійкістю, і спитав, що він може зробити для мене. Я попросив подзвонити на номер дружини. Він набрав на своєму телефоні номер, приклав мені до вуха, бо руки були ампутовані, і накрив мене подушкою, щоб у коридорі мене ніхто не почув. І тоді я дізнався з радістю, що моя родина все знає, що Україна все про мене знає, за мене ведуть боротьбу, державні органи намагаються мене обміняти. Це дуже мене підтримало.
Розкажіть про партизанський рух зараз, під час повномасштабної війни.
Коли до влади прийшов президент Зеленський, він видав офіційну заяву про те, що він наказує Головному управлінню розвідки припинити диверсійну боротьбу, але було збільшено в декілька разів фінансування для проведення розвідки на окупованих територіях. Це дало спад активності саме партизанському руху. Але ми напередодні мали воєнний стан у Херсонській області, в 2018 році, і в Херсонській області тоді були створені кілька партизанських загонів. Коли у 2022 році всі казали про те, що наближається велика війна, були внесені деякі зміни до законодавства, і в січні прийняли новий закон «Про основи національного спротиву», де було вказано, що цивільні зобов’язані чинити спротив окупанту. Але великі партизанські загони не встигли організувати. А ті підрозділи, що були створені в Херсонській області, стали жертвами зради серед СБУ та командування місцевої Тероборони, вони швидко потрапили в полон. Останній великий партизанський загін на Херсонщині, 12 чоловік, потрапив у полон наприкінці літа 2022 року. Після цього партизанський рух пішов малими групами – по 3 людини. Деякі партизани, як-от цигани в Запорізькій області, які крали у росіян бронетехніку і знімали це на відео, видали себе необережним використанням мобільних телефонів – частина з них була вбита, частина потрапила в полон. Після цього хвиля партизанів по Херсонській і Запорізькій областях – це були люди, які виїжджали на територію України, і тут їх швидко готували за короткою двотижневою програмою за трьома напрямками – цифрова безпека, конспірація і мінно-підривна справа. І ці маленькі партизанські групи – по одному, по дві, три людини – ці групи вийшли на графік в один підрив на тиждень. Росіяни у відповідь використали чеченський сценарій – нагнали силовиків і почали масові облави і терор. І тоді дуже багато партизанів ми втратили або зачаїлися. Зараз ми маємо графік в одну диверсію на місяць – більше на жаль, ми не можемо, ми бережемо партизанів. Всього в Донецькій, Луганській, Запорізькій, Херсонській областях за останні три роки більше 2 500 партизанів потрапили в полон або були вбиті. Ще близько 50 – у Харківській, та ще близько 100 – на півночі України за перший місяць боїв навесні 2022 року. Такі маємо втрати.
Відеоверсію інтерв’ю можна переглянути тут.