Вже протягом століть війна є жорстокою константою людства. Вона розвивається разом з нашими технологіями та політикою, але так само розвиваються і наші зусилля, спрямовані на її стримування.
На уламках найкривавіших битв Європи ми створили правила, які захищають цивільне населення і культурну спадщину та притягують до відповідальності воєначальників. У цьому суть міжнародного гуманітарного права (МГП) – системи, покликаної внести певний порядок у хаос конфлікту.
Але у 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, рамки цих правил почали давати тріщини.
Війна стала найбільшим і найжорстокішим конфліктом, який Європа бачила з часів Другої світової війни. Але вона також стала чимось іншим – каталізатором, стрес-тестом, дзеркалом, яке відображає, наскільки наші закони не готові до війни ХХІ і наскільки терміново вони потребують змін.
Правова система, народжена кров’ю
Сучасне МГП бере свій початок у 1864 році, коли швейцарський гуманіст Анрі Дюнан, жахнувшись наслідків битви при Сольферіно, надихнув на створення Першої Женевської конвенції. Цей договір заклав основу для гуманітарних принципів, на які ми покладаємося й сьогодні.
З часом право розвивалося завдяки новим угодам:
- Гаазькі конвенції 1907 року, що регулюють ведення воєнних дій
- Женевські конвенції 1949 року, які залишаються основою МГП
- Додаткові протоколи 1977 і 2005 років
- Конвенція про конкретні види звичайної зброї 1980 року
- Конвенція про касетні боєприпаси 2008 року.
Ці договори були спрямовані на стримування найгірших імпульсів війни. Але розвитку права сприяли не лише договори, а й трагедії.
Геноциди в Руанді, Боснії та Дарфурі підштовхнули світ до створення міжнародних трибуналів, які переслідували воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Хоча їхні вердикти не є обов’язковими джерелами права, вони створили правові прецеденти, які вплинули на тлумачення та застосування МГП.
Кульмінацією цього руху став 1998 рік, коли понад 120 країн прийняли Римський статут, створивши Міжнародний кримінальний суд (МКС). Перед МКС було поставлене завдання переслідувати найбільш кричущі воєнні злочини, незважаючи на кордони і політику.
Але протягом десятиліть вплив МКС залишався обмеженим. Такі великі держави, як США, Китай, Росія та Ізраїль, так і не ратифікували його статут. Реальна політика часто брала гору над ідеалами правосуддя.
Потім з’явилася Україна.
Женевські конвенції ніколи не передбачали того світу, в якому ми живемо зараз
Історичний порядок і глобальний тривожний дзвінок
У 2023 році МКС зробив немислиме. Він видав ордер на арешт президента Росії Володимира Путіна – чинного глави ядерної держави – за звинуваченням в організації незаконної депортації українських дітей. Аналогічний ордер був виданий на арешт уповноваженої з прав дитини в Росії Марії Львової-Бєлової.
Це був юридичний землетрус. Вперше в історії президент країни, що володіє ядерною зброєю, був оголошений у розшук. І вперше міжнародне співтовариство офіційно визнало масову депортацію дітей воєнним злочином.
Це не були символічні жести. Це були юридичні віхи, які підкреслили, наскільки радикально ця війна змінює світове правосуддя.
Документування війни в режимі реального часу
Україна воює не лише на полі бою, а й у залі суду світової громадської думки. І для цього вона використовує інструменти ХХІ століття.
Дрони. Смартфони. Супутникові знімки. Зашифровані бази даних. Ніколи раніше країна, що перебуває в облозі, не документувала так систематично воєнні злочини в режимі реального часу. Групи громадянського суспільства та урядові установи щодня збирають та перевіряють докази. Сам обсяг – і якість – даних може встановити новий стандарт для майбутніх розслідувань.
Цей цифровий слід вже використовується в справах, що розглядаються в МКС та інших органах. Він також виявляє межі чинного законодавства.
Що ми робимо, коли ракети виводять з ладу електромережу цілої країни посеред зими? Коли кібератаки виводять з ладу лікарні? Коли армії використовують соціальні мережі для поширення дезінформації як зброї війни?
Женевські конвенції ніколи не передбачали такого світу. Але це світ, у якому ми живемо зараз.
На шляху до нового правового порядку
Дії Росії зруйнували будь-яку ілюзію про те, що МГП повністю пристосоване до умов сучасної війни. Її ракетні удари по житлових і пологових будинках і об’єктах енергетичної інфраструктури перевірили на міцність кожне положення правових норм, і часто ці норми виглядають застарілими або беззубими.
Але відбувається й дещо інше.
Вчені-юристи та дипломати об’єднуються навколо ідеї створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Такий трибунал, якщо він буде створений, не лише заповнить прогалини в чинному законодавстві – він зможе змінити підхід до переслідування агресії на кілька поколінь вперед.
Тим часом, дії МКС проти Путіна вдихають нове життя в принцип індивідуальної відповідальності, навіть для найвпливовіших лідерів. І це підштовхує інші країни, багато з яких досі залишалися осторонь, розглянути можливість ратифікації Римського статуту або реформування своїх національних законів для кращого узгодження з МГП.
Ця війна може зрештою зробити те, що не вдавалося зробити жодному договору чи трибуналу: змусити світ серйозно ставитися до міжнародного гуманітарного права.
Війна як поворотний момент
Війна Росії в Україні – це гуманітарна катастрофа. Але це також і правовий переломний момент, що визначить на десятиліття вперед, як світ даватиме раду війні.
Це ставить незручні запитання. Чи може міжнародне право йти в ногу зі зброєю завтрашнього дня? Чи можна притягнути автократів до відповідальності? Чи може правосуддя все ще мати значення, коли падають бомби?
Якщо відповідь «так», то частково завдяки тому, що Україна відмовилася страждати мовчки, і тому, що світ, нарешті, дослухався до неї.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.