Минулого місяця моя молодша сестра Ярослава Нагайло-Мадилус, яка народилась і живе в Англії, отримала нагороди за багаторічну волонтерську діяльність зі збору коштів та організації допомоги постраждалим від війни та інших нещасть в Україні.
20 травня на запрошення королівської родини вона та її чоловік Ігор Мадилус відвідали Садову вечірку в Букінгемському палаці. А в Україні вона нещодавно отримала нагороди від українських організацій за свою невтомну волонтерську роботу.
Мені приємно відзначити, що вона є однією з багатьох добросердих і мотивованих людей у світі, які всім, чим можуть, допомагають Україні та її народу в цей важкий час варварської агресії Росії. Тому, приділяючи їй особливу увагу як зразковому прикладу, я визнаю надзвичайну важливість цієї підтримки.
Як і я, Ярослава – Слава, або Джарі, як її називають англійські друзі – виросла в Вулвергемптоні неподалік від Бірмінгема, що в англійському графстві Вест-Мідлендс.
Саме там ми спізнали виклики гібридного існування. З одного боку, це означало дорослішати й здобувати освіту у Великій Британії, тобто повне занурення і участь в англійському способі життя, культурі та цінностях. А з іншого – виховуватися українськими батьками в активній українській громаді.
Громада, хоча й невелика, жила насиченим і цікавим культурним і політичним життям, маючи суботню школу, громадський центр і церкву.
Під впливом батьків і української громади ми обоє стали британськими українцями. Ми росли вірними демократичній Британії та пишалися, що ми – британські громадяни і нас такими приймають. Але в глибині душі ми знали, що ми – діти тих, кого змусили покинути свої домівки в Україні через репресії російських комуністів.
У 60-х, 70-х і на початку 80-х років, коли існував, здавалося би, всесильний тоталітарний Радянський Союз, перспектива того, що Україна колись стане вільною, виглядала дуже малоймовірною. Але ми, як і сотні тисяч людей у величезній українській політичній діаспорі, розкиданій від Канади, США і Латинської Америки через Європу й до Австралії, зберігали надію, свою культурну ідентичність і політичні прагнення.
У віці 18 років поїхав з Вулвергемптона до університету, після закінчення якого розпочалася моя кар’єра, що привела мене в різні куточки світу і до обов’язків, про які я ніколи не міг і мріяти.
Кілька років по тому Славу прийняли до знаменитої Школи слов’янських та східноєвропейських студій Лондонського університету. Але вона вирішила не їхати, бо закохалася в Ігоря – високого, вродливого українця з Бедфорда, який їздив на мотоциклі. Вони одружились і живуть у щасливому шлюбі, наполегливо працюючи разом на благо України.
Спочатку вони почали допомагати жертвам аварії на Чорнобильській атомній станції 1986 року.
Після здобуття Україною незалежності в 1991 році вони стали частими гостями на батьківщині наших батьків і занурилися в її культурне та суспільне життя. Львів став їхньою другою батьківщиною.
Коли в 2014 році Росія розпочала війну проти України, захопивши Крим і Донбас, Слава та Ігор взялися за справу і почали організовувати допомогу з Великої Британії для вдів і сиріт загиблих героїв-захисників. Їх підтримали інші люди у Великій Британії, зокрема, українські жіночі організації та місцевий Rotary Club.
У 2016 році Слава та її британські друзі разом із вдовою українського героя війни Оленою, яка мешкає у Львові, створили неурядову організацію «Сумна квітка», яка стала надавати матеріальну допомогу, організовувати культурні заходи та літні табори для дітей-сиріт, допомагати тим, хто воював на фронті.
Вони підійшли до справи дуже креативно, і їх підтримали не лише багато їхніх українських друзів, а й британці. Наприклад, благодійна організація Support Ukraine UK Appeal Charity, яку Слава заснувала разом із Танею Робінсон, ще однією невтомною британською прихильницею України, надіслала на передову та в армійські госпіталі понад 1 000 коробок з гуманітарною допомогою. А Ігор навіть організував конкурси для місцевих рибалок, готових допомогти нужденним.
Останні кілька років Слава боролася з дуже серйозною хворобою і не могла подорожувати до України, але мужньо продовжувала свою благодійну діяльність.
Нещодавно Слава разом із чоловіком отримала запрошення на королівську вечірку в саду Букінгемського палацу, а в Україні її відданість і зусилля отримали визнання організацій, які відзначають внесок волонтерів.
Слава, як я вже згадував, аж ніяк не єдина, хто робить так багато для допомоги Україні та українцям у скрутний час. На щастя, таких прикладів безліч серед доброзичливих прихильників України в діаспорі та в самій Україні.
Зброя, фінансова та політична підтримка є життєво важливими для України. Але не менш важливо враховувати людський фактор на низовому рівні.
Я пишаюся своєю сестрою, її чоловіком і їхніми друзями у Великій Британії, які так багато зробили добровільно та безкорисливо заради благородної справи. Я впевнений, що наші батьки, якби вони були з нами, відчували б те саме – задоволення від того, що їхня любов і патріотична спадщина знайшли таке застосування в новий і дуже складний період історії України та Європи.
І найприємніше те, що сама Велика Британія стала таким відданим прихильником України і величезним джерелом гордості для нас, британських громадян українського походження.