Іванна Климпуш-Цинцадзе – досвідчений політик і активна учасниця реформаційних процесів в Україні. Зокрема, три роки вона обіймала посаду віцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Наразі вона очолює комітет Верховної Ради з питань євроінтеграції.
Оскільки в Україні вкотре загострилися стосунки між владою і опозицією (які позначилися, в тому числі, введенням санкцій проти колишнього президента та голови «Європейської солідарності» Петра Порошенка), Климпуш-Цинцадзе доволі критично ставиться до останніх ініціатив влади і визнає – владі та опозиції бракує тієї злагодженості, яка була навесні 2022 року. А війна – далеко не закінчилась.
Ми говоримо про те, як можна підтримувати увагу європейських еліт і суспільств до війни в Україні, що владі потрібно робити, щоб стимулювати це, і які виходи можливі з того протистояння влади і опозиції, яке наразі склалося.
Чому ініціатива наших західних партнерів загальмовується? Можна кивати на Трампа, але і Джо Байден навесні 2022 року не поспішав з допомогою Україні. Втім, європейці були більш активні й рішучі.
Насамперед ми маємо розуміти, що повномасштабна війна йде вже четвертий рік, а війна загалом – вже 12-й. Ми бачимо втому наших партнерів до того, щоб питання України було високо на порядку денному, попри те, що ми маємо велику допомогу…
Ви вважаєте її великою? Чи пропорційно достатньою?
Ми вперше в історії української державності, в історії інституційного будування маємо таку велику допомогу, і це дуже важливо. Ми не маємо приймати це просто я даність. Так, ми хочемо більше. Так, для того, щоб Росія зазнала стратегічної поразки, нам треба більше і швидше, але навіть те, що є – це не просто даність. І Росія постійно працює на підрив цієї допомоги. Саме тому будь-які культурні, соціальні, журналістські, економічні ініціативи зараз важливі.
Чи відчуваєте ви синхронність чи асинхронність мислення європейських еліт із нашими? Наприклад, для нас є очевидним необхідність стратегічної поразки Росії для припинення війни і забезпечення миру. Чи розуміють це вони так само?
Немає монолітних західних еліт. Як в українському політикумі є різні ціннісно люди, так само і в західних суспільствах еліти дуже різні. Є ті, хто усвідомлює наслідки дозованої допомоги на відміну від великої повноцінної підтримки, а є ті, хто вважає, що такий спосіб дасть якийсь діалог із Росією, яку можна вмовити на мир. Ми ж бо знаємо, що Росію вмовити на мир нереально, а можна до миру лише примусити.
Яка частина європейських еліт, на вашу думку, розуміє, що старі підходи вже не працюють?
Наразі є вже частина західних суспільств і еліт, які перейшли на вищий щабель усвідомлення. Якщо ми говоримо про Європу, ми говоримо про запізнілі рішення – зокрема, щодо спільного виробництва зброї, закупівель тощо. Всі ці рішення важливі, вони спрацюють, але питання – що робити, поки ці рішення досягнуть результату. Нам не можна втомлюватися, складати руки. Треба шукати голоси в суспільствах, які можуть лідирувати, вести громадян. Бо Росія теж працює і використовує демократичні інструменти, щоб підривати критичне мислення в країнах ЄС.
Питання дещо політичне, але: яких зусиль владі потрібно докладати для цього? Що влада робить добре, а де не використовує можливості?
Так, я представниця опозиційної фракції, але проукраїнської і проєвропейської фракції. Якщо говорити про владу, мені б хотілося, щоб ми повернулися до того рівня взаємодії, яке в нас було на початку повномасштабного вторгнення. Коли рішення при ухваленні проходили сито різних точок зору, і це давало можливість приймати ефективніші спільні рішення. Нинішні намагання влади атакувати опозицію, нашу партію, опозиційних мерів підривають нашу можливість ефективно взаємодіяти на міжнародному рівні.
Але внутрішня кухня – це одне. Натомість перемовини ззовні ведуться активно та інтенсивно.
Але не буває такого, що один президент поговорив з іншим президентом і всі питання вирішилися. Для того, щоб у демократичному світі ухвалювалося певне рішення, потрібна робота на всіх рівнях – і влади, і громадських організацій, і місцевої влади, і культурної спільноти, і бізнесу, і релігійних груп, тобто багатьох спільнот. Наразі координації, спільного кулака нема. Це послаблює нас.
По-друге, влада, як на мене, витрачала багато сил і ресурсів на речі, які мали більше зовнішнього ефекту. Наприклад, оці тридцять безпекових угод із різними країнами. Ми з самого першого моменту говорили про те, що нам треба бити в одну точку. Всі ці саміти миру, картинки, фотографії – це ті речі, які робилися більше заради процесу, ніж результату. І зараз видно, що ці ініціативи… від них немає очікуваного результату.
Може, це означає, що не варто довіряти всі справи кільком менеджерам? Можливо, треба збиратися разом? Не обов’язково публічно, це можна робити і за лаштунками. Можна і непублічно це робити. Зараз готується черговий раунд перемовин із Росією, у нас багато в країні людей, які мають досвід перемовин з росіянами, але їх ніхто не чує.
І оця зарозумілість, самовпевненість – здається, це підпилювання гілки, на якій знаходиться зараз уся Україна.