Ми зустрілися з Антонію Самойловою в офісі Kyiv Post невдовзі після того, як вона зійшла на Канченджанґу, третю за висотою гору світу. Цю вершину ще називають «вбивця жінок».
Це була розмова, яка вразила насамперед мене, як журналіста і як просто чоловіка. Не часто трапляється нагода зустріти та відверто поспілкуватися з настільки світлою людиною, як Тоня. Власне, заголовок про «дівчинку, яка зупинила вітер на Евересті» виник сам по собі, під час розмови.
Отже, вашій увазі інтерв’ю з чи не найкращою альпіністкою в історії України, Тонею Самойловою.
КР: Тоню! Давайте спочатку. Звідки прийшов і взявся альпінізм? І для чого?
Т.С.: Прийшов він у 2018-му році, випадково. І на своїй першій горі (а це була Кілімінджаро – Т.С.), я настраждалася. Чому я пішла? Мабуть тому, що просто не знала, що таке висота, як вона впливає на організм.
Після своєї першої Кіліманджаро я повернулася додому і сказала, що я ніколи більше в гори не піду.
Втім, саме тоді якась магія і трапилася. Це відчуття кличе «туди» вас знову і знову.
І от, через рік я вже пішла на другу гору, і потім, до 2021 року, я пройшла три вершини – були вони всі низькі. Низькі – я маю увазі, до шести тисяч метрів.
Ось так я почала свій альпіністський шлях, не загадуючи наперед взагалі, куди він мене приведе.
КР: а як Ви дійшли до Евересту?
Т.С.: така мрія (зійти на Еверест – ред.) закралася після третьої вершини. Ще у жовтні 2021-го я про сходження на Еверест думала в довгостроковій перспективі, років, може, через десять. І так сталося, що вже через пів року я піднялася на Еверест.
КР: Ваш перший Еверест. Як це було?
Т.С.: По суті, я тут пішла тільки тому, щоб більше не було кому йти з України. На той момент вже розпочалася велика війна, чоловіки не могли виїхати, українці скасовували заплановані сходження.
Так сталося, що в день початку широкомасштабної агресії, 24 лютого 2022 року, я була у Мексиці, зійшла на найвищий вулкан Мексики, гору Орісабао. Після неї я планувала знову піднятися на Кіліманджаро. Я перелетіла в Африку, але в Україну вже тоді не повернулася. Потім дистанційно допомогла виїхати сестрі з маленькою дитино. Нерви, нерви, самі розумієте.
І от в такому стані я перелетіла в Непал, де мала піти на трекінг. Непалець, власник компанії, з якою я ходила, сказав: «Йди на Еверест». А це були дні, коли весь світ дізнався про Бучу, тоді Україна була скрізь.
І я зійшла на Еверест! Вперше! Для себе! Для українців! Для всіх нас.
Нагадаю, що тоді на гору піднімалися росіяни, їх було кілька груп. Плюс напевно декілька росіян були розпорошені у складі інших груп. Чи дійшли росіяни тоді? Скільки їх дійшло? Не знаю, але ж тоді й піднімалося одночасно близько 400 людей.
Статистика говорить, що на Еверест за сезон сходить близько 60% тих, хто починає підйом. І це не важливо – важливо те, що наш прапор я підняла на вершині світу.
Взагалі, «мій Еверест» дуже корелюється саме з війною.
Піднятися на Еверест саме тоді, у перший рік війни - це була моя така місія.
Також тоді я несла з собою багато прапорів Stand with Ukraine. Тоді їх було багато всюди, пам’ятаєте?
Коли люди з інших груп дізнавалися, що є українка, вони приходили в той табір спеціально, щоб підтримати, щоб подивитися на мене.
І багато з них просили наш прапор, щоб я їм дала, що вони теж хочуть занести його на вершину. І я роздавала.
КР: Що Ви відчули «там», саме в той момент?
Т.С: Які відчуття у людини, яка стоїть на вершині світу? Перше, що подумала: невже це я? Я змогла! Я пам’ятаю, записувала відео своїй сім’ї, і лиш повторювала: я зробила це! Я це зробила!
КР: Коли враження були сильніші? Після першого, чи другого, третього Еверестів?
Т.С.: Коли були враження сильніші? Ну, ось, другий Еверест був для мене найскладніший. Це була найбільш емоційна моя вершина, тому що я піднімалася з ковідом.
От саме тоді зробила відео з прапором нашим. Це відео історичне, тому що воно було першим в історії, знятим з дрона на Евересті.
І символічно те, що воно було саме з прапором України. І саме в той момент, коли, мабуть, українцям воно було реально потрібне. Я побачила потім дуже великий відгук.
Та і взагалі, тоді все було проти тієї зйомки. І погода до цього була проти, бо в ніч перед нашим підйомом випав сильний сніг, під час сходження був сильний вітер. А потім (коли вже піднялися і настав момент робити зйомку прапору – ред.) просто вітер затих. Наче спеціально для нас. І дрон запустився. І вийшло це історичне відео.
КР: … і про третій Еверест… Може розкажете?
Т.С.: На третій Еверест я йшла на тлі перед тим пережитого ковіду. Загалом, третій Еверест – це була частина так званого траверсу, тобто, коли альпініст сходить на два «восьмитисячники» за добу.
Тобто, спочатку я зійшла на Еверест, а потім, ну, дуже швидко, гору Лхоцзе, яка поруч з ним..
Головною особливістю цього сходження стало те, що я кожен момент часу абсолютно повністю усвідомлювала кожен свій крок на маршруті. Тобто, я не просто йшла вгору, а й встигала озиратися і бачити, відчувати красу навколо.
КР: А зараз, що ви намагаєтесь донести про Україну? Який ваш головний меседж?
Т.С.: на свій другий вже Еверест я йшла однією метою – занести туди наш прапор. І він має бути більший за будь-який інший. І люди повинні знати, що ми тут, ми непереможні, ми тут, Undefeatable.
КР: а що було найважчим у Вашому житті? Чи є моменти, які Ви згадуєте, як пікові, критичні?
Т.С.: Було два моменти, коли я зрозуміла, що це може бути кінець, так.
Одного разу це було на К2 (вона ж гора Чогорі – друга за висотою гірська вершина у світі після Джомолунгми (Евересту) – ред.) Тоді, вже після вершини, ми спускалися в четвертий табір і потрапили в повний вайт-аут (white out – туман, в якому людина не бачить більше, ніж на метр – ред.).
І ми загубилися. І от в якийсь момент, коли закінчується кисень, а ми з шерпами ходимо і різні боки, вони просо сіли на землю. Я їм: «і що далі?», а вони відповідають: «нічого, будемо чекати».
А це вже наступав сезон мусонів, це було останнє погодне вікно, і в мене в голові були думка: «…як це помирати?» Я подумала перше, що дуже засмутиться моя родина.
Вдруге це сталося ось тут, на Канченджандзі. У мене закінчився кисень і запасний балон, як виявилося, був пустий. І я вже на висоті 8,5 тисяч метрів, на якій ти вже без кисню не можеш вижити. Навіть спуститися не можеш без кисню.
Тобто якщо ти його знімаєш і залишаєшся там, в тебе набряк легень, набряк мозку і все, смерть. І на тій висоті ми почали міняти, до вершини залишається десь година-півтори.
Коротше, це було моє найважче сходження з усіх, які взагалі я робила. І я сиджу під камінцем і думаю: що? Ну, і що далі? І в мене почалася паніка. Повз мене проходять мої знайомі, і я їм кажу: «у мене нема кисню. У мене закінчився кисень! У мене нема кисню!»
На той момент я вже зняла маску, перестала відчувати повністю свої ступні, руки. І я отак просто сиджу, абсолютно не розуміючи, що робити далі. І вниз я спуститися, розумію, не можу.
І звертаюся до лідера групи: «що робити?». Він відповідає, що на вершині має бути балон. І от, ми вирішуємо, що один з шерпів віддає мені залишки свого кисню, сам спускається вниз, а я йду до вершини з його балоном.
На вершині, зрештою, знайшовся той обіцяний балон і з ним я вже спустилася.
КР: і про свої найближчі професійні плани, розкажіть, будь ласка.
Т.С: Далі я хочу якийсь восьмитисячник, звичайно. Тому що їх чотирнадцять на світі, я пройшла тільки шість. А загалом, звичайно, як і кожному альпіністу хочеться пройти всі. Таких людей є, але не так багато (лише трохи більше 40 людей змогли підкорити всі 14 восьмитисячників світу, тобто здійснити сходження на кожну з 14 найвищих вершин планети - ред.)
КР: українців серед них немає? Тобто, хочете стати першою?
Т.С.: Звичайно, хочу! Але! Зараз не буду нічого загадувати, бо потрібно відновитися. Здоров’я зараз – головний пріоритет. Спочатку відновлення, потім наступний восьмитисячник, і лише потім – інші плани.
КР: … і тепер про Вас. Що визначає Вашу ідентичність?
Т.С.: Я завжди була борцем за свободу. Вже у 10-му класі я пішла на першу, Помаранчеву революцію. Саме вона стала для мене свіжим вітром змін. Потім я долучилася і Революції Гідності, була на Майдані.
Відчуття Свободи і свобода як цінність – це в мене від батька.
КР: Як альпінізм змінив Ваше життя?
Т.С.: Повністю! Як саме? По-перше, я зрозуміла, що я можу дуже багато речей. Я зрозуміла, що людський організм, мій організм, здатен на так багато речей, якщо, ти розширюєш перш за все межі власної свідомості.
Еверест подарував мені це відчуття – якщо ти готовий, то треба йти до кінця. Йти назустріч своєму страху. Саме тут я зрозуміла, що я можу дуже багато. Власне, як і всі люди навколо. Просто дуже багато людей до цього не доходить. Вони живуть постійно у якихось своїх маленьких і великих страхах.
А насправді, просто треба все відкинути і робити. Якщо не вийде, ну тоді не вийде. Але ж якщо ти не спробуєш, то ніколи не дізнаєшся.
КР: і останнє питання. Скажіть, будь ласка, хто така Тоня Самойлова?
Т.С.: Хто така Тоня Самойлова? Це маленька, але дуже сильна дівчина, яка вірить в краще. Я завжди вірю в краще, вірю в людей. І ще більше я вірю в свої сили.