Як повідомлялося минулого місяця, 28 червня, у Львові помер відомий поет і колишній радянський політв’язень Ігор Калинець. Сьогодні йому виповнилося б 86 років.
Мені пощастило знати й допомагати цій легендарній постаті з когорти українських патріотів, які були ув’язнені, поміщені в психіатричні лікарні, відправлені у вимушене заслання або навіть убиті в післясталінську добу в радянській (читай — радянсько-російській) Україні.
Пропонуємо вашій увазі кілька особистих спогадів про цього патріотичного літератора, захисника української культури та національних прав.
Народившись у Великій Британії в сім’ї українських військових біженців, наприкінці 1970-х років, після закінчення аспірантури в Лондонській школі економіки, я був призначений керівником підрозділу Amnesty International, що займався захистом політичних в’язнів у Радянському Союзі.
На той час більшість політв’язнів серед них були українцями. І багато з них були письменниками, журналістами та істориками. Тож природно, що я намагався привернути увагу до їхньої долі організацій та видань, які просувають свободу слова, таких як Міжнародний ПЕН-клуб або лондонський журнал Index on Censorship.
Моя стаття про Ігоря Калинця в “Індексі цензури
У лютому 1981 року я опублікував статтю про Ігоря Калинця в “Індексі цензури”. Тоді я писав:
Ігор Калинець, один з найкращих сучасних українських поетів, був заборонений майже від самого початку своєї літературної кар’єри. Більшість його поезій були доступні лише в самвидаві, а кілька збірок опубліковано за кордоном. У свої 41 рік Калинець нещодавно відбув шестирічний термін ув’язнення, нібито за “антирадянську агітацію і пропаганду”, і зараз відбуває решту три роки покарання у внутрішньому засланні у віддаленому регіоні в Центральному Сибіру. Його доля є типовою для багатьох інших українських поетів і письменників, які виступали проти нав’язування радянської псевдокультури та наполягали на безперешкодному розвитку української культури.
Якщо рання поезія Калинця випромінювала ауру захоплення і благоговіння перед духовними цінностями та культурними здобутками свого народу, була просякнута його міфологічною, фольклорною та мовною спадщиною, то згодом він дедалі більше зосереджувався на темі соціального протесту. За словами Данила Гусара Струка, “те, що робить Калинця унікальним, принаймні в українській поезії, – це те, що він висловив цю тему в найбільш витонченій сучасній поезії, яка ще не з’являлася в Україні”.
Після відбуття першої частини покарання Калинець отримав дозвіл відбувати трирічне внутрішнє заслання у віддаленому поселенні в Читинській області, що приблизно за 6 000 кілометрів на схід від Москви, разом зі своєю дружиною Іриною Стасів, яка також була політв’язнем. Там Калинець працював кочегаром у надзвичайно суворих кліматичних умовах.
Поки він і його дружина перебували у вимушеному засланні, я писав їм з Лондона, як і кільком іншим політв’язням у внутрішньому засланні (наприклад, Іванові Світличному, Євгенові Сверстюку, Михайлові Осадчому та В’ячеславу Чорноволу) під псевдонімом Марко Сірий – Марко Грей. Я надсилав їм натхненні послання на листівках та арт-буках, які вони могли продавати на місці. Вони відповідали листами, які часто містили їхні останні неполітичні вірші.
Коли Радянський Союз під керівництвом Михайла Горбачова почав внутрішньо слабшати, у другій половині 1980-х років Ігоря Калинця, Ірину Стасів та інших політв’язнів поступово звільнили, і вони повернулися в Україну, де багато хто з них став активним учасником відродженого руху за демократію та незалежність.
На той час я був директором української служби Радіо Свобода, що фінансувалася США та базувалася в Мюнхені й вела мовлення на СРСР. Очевидно, ми представляли й популяризували твори Калинця та його колег, зокрема поета Василя Стуса, який загинув у таборі 1985 року.
Нарешті, майже рівно 35 років тому, під час мого першого візиту до України в 1990 році, я зміг зустрітися з Калинцем наодинці в готелі “Дністер” у Львові. Нам, безумовно, було про що поговорити.
Мені пощастило зустрітися з поетом, а нині шанованим місцевим громадським діячем ще кілька разів. Я пишаюся тим, що, коли це було важливо, я був одним з тих, хто зробив справу Калинця та інших таких, як він, більш відомою не лише у зовнішньому світі, а й у самій Україні.