Дерева у східноукраїнському місті Слов’янськ все ще стоять, кидаючи поламані тіні на парк, де 31-річний Ілля «Гендальф» Самойленко – командир розвідки в українському «Азовському корпусі» – тихо сидить на обвітреній лавці. Поруч, чорні поля перетинають траншеї. Здалеку, над уламками будинків, що утворюють зруйнований горизонт міста, яке перебуває у стані війни, час від часу лунають постріли артилерії.
Слова Гендальфа виважені, точні – сформовані не лише досвідом на передовій, а й ширшою війною систем, сигналів і психології. Для нього поле бою є настільки ж цифровим і ментальним, як і фізичним – багатошаровою війною, де швидкість, ясність і контроль визначають виживання.
«Колись я був особистістю, а тепер я – функція», – просто каже Гендальф. «У мене немає майбутнього, у мене немає минулого. У мене немає імені, немає особистості. Я просто виконую функцію», – пояснює він. «Ця функція полягає в тому, щоб війна велася правильно. А коли війна ведеться правильно, буде перемога».
Це почуття дисциплінованої відстороненості відображає ширші перетворення, що відбуваються в збройних силах України. Ніде це не видно так чітко, як в «Азові», який з добровольчого батальйону перетворився на професійний корпус, що впроваджує одні з найамбітніших реформ у збройних силах.
Власна трансформація Гендальфа – від індивідуальної ідентичності до ролі, яка повністю визначається функцією, – втілює цю інституційну зміну.
«Я не служу собі – я служу суспільству», – каже він. «Ми служимо народу, ми служимо країні, ми служимо нації, і це наша мета».
Гендальф родом з Києва, вивчав історію, а 2015 року, через рік після того, як Росія захопила Крим та вторглася на Донбас, вступив до Збройних сил України. За кілька місяців після відправлення на фронт він втратив око і більшу частину лівої руки в бою.
Замість того, щоб відступити, він повернувся до своєї частини з титановим гаком замість руки, і його непокірна поведінка принесла йому легендарну славу серед товаришів і командирів.
Його легенда ще більше зросла 2022 року, коли російські війська оточили металургійний завод «Азовсталь» у Маріуполі – останній оплот України в зруйнованому південному портовому місті.
Гендальф був серед тих, хто місяцями тримався під землею, перш ніж потрапив у полон і 120 днів провів у жорстоких умовах. Цей досвід, за його словами, змінив його погляд на війну і на самого себе.
Зараз, як командир розвідки в одному з найбільш реформаторських військових корпусів України, Гендальф допомагає переосмислити, як вести війну і як її виграти. Він відстежує закономірності на знімках з дронів, інтерпретує зміни в російській пропаганді та аналізує рухи ворога, перш ніж вони відбуваються.
Але його обов’язки виходять за межі традиційної військової розвідки і включають економічні показники, ворожу пропаганду та аналіз соціальних мереж. Це складний, цілісний підхід до ведення війни, що відображає підхід України до постійно мінливої гібридної тактики Росії на полі бою.
«Без сучасних засобів отримання інформації ми будемо працювати гірше», – каже Гендальф. «Ми не можемо просто дотримуватися військових методів розвідки. Ми маємо бачити ширшу картину».
[«Єдиний спосіб вести переговори з Росією – це підкорити її нашій волі, знищивши її наступальний потенціал…»]
У той час, як російські авіаудари досягають рекордної інтенсивності, а між Вашингтоном, Москвою та європейськими столицями розгортається дипломатія з високими ставками, роль Гендальфа уособлює еволюцію військової доктрини України.
Ця доктрина, що ставить функціональність вище за его, відображає еволюцію стратегії України на полі бою. Піднесення «Азова» до статусу корпусу перетворило його на лабораторію для розробки стратегії тривалої війни, де стійкість, адаптивність і орієнтованість на виконання завдання мають пріоритет над ієрархією.
«Ми — люди нашої країни... ми — частина нашого народу», — каже він. «А наш народ перебуває у стані війни».
Ця чіткість мети поширюється і на саме поле бою, де розвідка, вибір часу та точність дедалі більше визначають перевагу України. Для Гендальфа майбутнє війни не в брутальній силі, а в такому типі руйнування систем – ураженні потрібної цілі в потрібний момент з мінімальними втратами.
Ця точність різко контрастує з безрозбірними бомбардуваннями Росії, які, за його словами, перетворили зону бойових дій в Україні на «Першу світову війну на стероїдах». «Їхні військові успіхи не тому, що вони кращі, — пояснює він. — Це через наші помилки — помилки, які можна виправити».
Тактика Росії на передовій свідчить про те, що вона покладається на чисту масу, а не на стратегію чи майстерність, каже керівник розвідки. «Вони марнують сотні, тисячі солдатів, просто намагаючись здійснити наступ, — каже він. — Вони зберігають свою дорогу військову техніку, але жертвують своїми людьми».
Гендальф підкреслює, що, на його думку, справжньою причиною, яка дозволила Україні продовжувати чинити опір набагато більшим силам агресора після років жорстоких атак, є структурні реформи.
«Азов», який розпочав свою діяльність як 12-та бригада Національної гвардії України, після понад десяти років внутрішньої еволюції був офіційно підвищений до статусу корпусу в 2025 році, об’єднавши п’ять бригад під єдиним командуванням.
Цей перехід ознаменував значний стрибок в оперативному масштабі та стратегічній відповідальності цього легендарного підрозділу, який з бойової сили на передовій перетворився на центральний вузол військової реформи України.
Зараз, діючи як Перший Азовський корпус, Гендальф і його колеги виступають за децентралізацію, надаючи молодшим командирам автономію та можливість швидше приймати рішення. Це свідомий контраст із жорсткою вертикальною структурою командування Росії, яка, на думку Гендальфа, уповільнює їхню реакцію та збільшує втрати.
«Завдяки децентралізованим системам і великій увазі до сержантів, командирів нижчої ланки, ви, швидше за все, зможете досягти кращих результатів, швидше, ефективніше і з меншими втратами», — каже він.
Командир розвідки також не має ілюзій щодо більших цілей Росії щодо завоювання України. Він відверто заявляє, що для Москви дискусії про нібито перемир’я — це лише пауза, яку Кремль використовує для накопичення запасів зброї.
«Будь-які переговори з Росією, будь-які політичні заяви, будь-які публікації – це нічого не означає», – наполягає він.
Гендальф знає це з власного досвіду – він місяцями чекав на звільнення з полону, знову і знову зраджуваний Кремлем, який давав порожні обіцянки про обмін полоненими.
«Цей [дипломатичний] документ нічого не означає, нічого не коштує», – каже він. «Єдиний спосіб вести переговори з Росією – це підкорити її нашій волі, знищивши її наступальний потенціал... знищивши ще 1000 танків, ще 100 000 військовослужбовців – ось так вести переговори з Росією».
Західним союзникам, які вагаються у своїй підтримці, Гендальф дає однозначне послання: боротьба України – це боротьба всіх. Якщо Захід вважає, що це війна лише України, Гендальф попереджає, що ви вже програли інформаційну війну проти пропагандистської машини Росії.
Він посилається на вічну пораду Сунь Цзи: «Офіцер не повинен дивуватися діям ворога, бо він повинен передбачати дії ворога». Для Гендальфа несподіванка означає поразку.
У той час, як Україна готується до нових атак – на полі бою, у дипломатичних залах і в глобальних перспективах – підхід Гендальфа відображає глибшу істину цієї війни: перемога полягає не лише в захопленні території, а в переформатуванні поля бою, щоб суверенітет України ніколи більше не став предметом переговорів.
«Росія не зупиняється там, де закінчуються карти», – твердо заявляє Гендальф. «Її війна є політичною, культурною, психологічною – і глобальною. Не бачити цього зараз означає не готуватися».