Дарина Гладун — поетка, перекладачка та сценаристка, авторка збірок «рубати дерево», «Радіо “Війна”», співзасновниця поетичного проєкту «Скляний дім» разом із Лесиком Панасюком. Лавреатка The Billy Maich Prize від Університету Нотр-Дам (США). Дарина розповідає про свої ритуали письма, місце пам’яті у її текстах та чому її приваблюють гібридні жанри.
Що надихає вас працювати у різних жанрах і чи є серед них той, у якому ви почуваєтеся найбільш природно?
– Найбільш привабливими мені зараз видаються гібридні тексти на межі кіносценарію і поезопрози. Я сприймаю наші часи як переддень завершення світу, тому «чисті» форми і жанри здаються мені невідповідними добі, недоречними. Я умовно називаю свої гібридні тексти поезіями, але їх так само можна розглядати як прозу, кіносценарій або зразки концептуального мистецтва.
Які теми є для вас ключовими та як вони змінювались з часом?
– Я працюю з темами пам’яті та забуття на основі історії України ХХ – початку ХХІ століття. Моя дебютна збірка «рубати дерево» досліджувала зв’язок особистої і колективної пам’яті українського народу після Другої світової війни, а також місце народної обрядовості і природи у світі, пошрамованому війною. Наступні збірки були більш урбаністичними, зосередженими на пострадянському періоді, добі відкритих архівів і перенасичення інформацією.
Після перших місяців шоку від повномасштабного вторгнення Росії я почала працювати з концептом пам’яті в часопросторі, що постійно колапсує. Історичні реалії минулих воєн нашаровуються на сучасність.
«Крізь вікна, розбиті вибуховою хвилею, крізь діряві паркани і посічені шрапнеллю стіни новобудов просвічують руйнування Другої світової». Тож зараз я досліджую роль пам’яті й забуття у безумовно трагічному теперішньому на основі російської війни проти України.
Чи маєте ви ритуали письма, що допомагають залишатися у процесі?
– Я веду читацький щоденник, куди виписую цитати, які мене вражають, а також роблю нотатки на полях під час читання. Опрацювання цих записів стало частиною мого ритуалу. Ще я розділяю час між систематичним дослідженням однієї теми та «вільним письмом», коли протягом двадцяти хвилин пишу без жанрово-тематичних обмежень.
Раніше, коли я не мала потужної інституційної підтримки, мої ритуали полягали у тому, що раз на тиждень я переносила рядки з телефону у вордівський файл і, якщо мала час, формувала їх в один текст. Незмінною лишається хіба моя ручка Flair. Все інше залежить від наявних ресурсів.
Звідки беруться ідеї ваших сюжетів і персонажів?
– Я люблю працювати зі спогадами – власними і чужими. Наприклад, добірка віршів, за яку я отримала Billy Maich Prize, почалася з дитячого спогаду мого колеги Вінса Васудевана про гармату, яка стріляє цукерками. Для мене, яка в дитинстві продавала календарики дітям з під’їзду, щоб купити цукерку за 5 копійок, ця історія здалася неймовірною. У час війни образ дитини, що радіє пострілу гармати, видається сюрреалістичним. З дозволу Вінса я використала цей спогад як точку дотику моєї уяви до реальності.
Як ви ставитеся до критики?
– Я вдячна всім, хто пише критичні матеріали про поезію загалом і мої тексти зокрема. Але я значно більше читаю рецензії на книжки інших авторів – щоб вирішити, купувати книжку чи замовити її у бібліотеці. Я не розглядаю свою поетичну творчість як джерело прибутку, тож можу собі дозволити не перейматися тим, чи достатньо розважальні мої твори.
Водночас, якщо йдеться про п’єсу «Rear Symphony», театральні читання якої потребують інвестицій, я значно прискіпливіше аналізую відгуки й використовую їх у редагуванні наступної чернетки.
Ще більше уваги приділяю критичним відгукам кіносценаріїв, адже виробництво фільму потребує значних ресурсів. Спосіб опрацювання критики залежить від жанру тексту.
Хто вплинув на ваше письмо найбільше?
– На мою україномовну творчість – вірші Федеріко Гарсії Лорки у перекладах Миколи Лукаша і Федора Воротнюка. На англомовну – Олі Хеззард, Ілля Камінський, Мері Руфл та Дон Мі Чоі.
Що порадите молодим авторам?
– Багато читати, вивчати іноземні мови, перекладати. Також раджу зрозуміти, що письмом складно заробити на життя, тому важливо мати іншу сферу, яка вас фінансово підтримає. Для мене це викладання.
Яку роль, на вашу думку, література відіграє сьогодні в Україні?
– Література – це безпечний простір, що допомагає українському суспільству пропрацювати колективні й особисті травми, нормалізувати досвіди цивільних і військових.
Маєте улюблену серед власних книжок?
– «Портрет сонця в бомбосховищі», створена з Лесиком Панасюком. Це збірка гібридних текстів, зорової поезії та світлин інсталяцій з серії «Скляний дім». Мені подобається її поліфонія.
Над чим працюєте зараз?
– Над п’єсою Rear Symphony, читання якої заплановані на весну 2026 року у США, та поетичною збіркою The Breadcrumb Empire про радянський досвід України.
Які виклики стоять перед українською літературою на міжнародній арені?
– За кордоном українську літературу здебільшого репрезентують твори про війну. Бракує перекладів визначних творів минулого, через що виникає ілюзія її новизни, особливо на тлі добре перекладеної російської літератури. Бракує текстів, які б пояснювали ширший контекст.
Як міжнародна співпраця може допомогти?
– Кожен крок української літератури за кордоном – це крок до дружніх стосунків з іншими країнами. Але щоб отримати підтримку культурних еліт, потрібно перекладати не лише промови Зеленського і «20 днів у Маріуполі», а й п’єси, романи, поезії, які репрезентують нашу багату культурну спадщину.
Що означає для вас The Billy Maich Prize?
– Для мене премії означають, що локальне літературне середовище приймає мою творчість. Я змагалася з авторками, для яких англійська – рідна мова, тоді як я працюю у просторі третьої мови, пишучи про дитинство в совєцькій та постсовєцькій Україні. Тож ця премія означає, що за допомогою поетичного медіуму я навчилася ефективно комунікувати теми, важливі для перекладеної української літератури англійською.
Які ваші плани на найближчий рік?
– Влітку викладатиму літературну творчість на резиденції UNDERC/EHUM у Мічігані, братиму участь у 21 Writer to Writer program від The Association of Writers & Writing Programs. Також долучаюся до Translating Ukraine Summer Institute у Польщі, а з вересня викладатиму в університеті Нотр-Дам.
Взимку почнуться репетиції «Rear Symphony», продовжую працювати над The Breadcrumb Empire, українським перекладом роману Альгєрда Бахаревіча «Діти Аліндарка» та антологією Bucha Poetry Group.