До 24 лютого 2022 року життя студентки київського університету Анни Аржаних було розплановане до дрібниць: окрема квартира, в яку вона мала з’їхати, серйозні стосунки, собака, машина. Але повномасштабне вторгнення перекреслило все, зануривши її у глибоку депресію та змусивши прийняти рішення, якого вона ніколи не хотіла, – виїхати за кордон.
Ми раніше писали про те, як українці адаптуються, зокрема в Німеччині.
Перші пів року в Україні: депресія, тривожність і сумніви
Початок війни Анна зустріла в Києві. Хоча її батько, військовий, здогадувався про загрозу, для неї, як і для мільйонів, це стало шоком.
“Я чую вибухи, я чую вперше сирену, в мене паніка, я не знаю, що мені робити, я починаю плакати, – згадує вона, – І я не стільки починаю плакати через те, що відбувається, оскільки я не знаю, що відбувається з моїми друзями, з моїм хлопцем.”
Перші тижні минули в постійній тривозі, у квартирі на першому поверсі, яка стала прихистком для друзів та родичів. Але для Анни цей період обернувся глибокою особистою кризою.
В мене дійсно перші півроку була дуже сильна депресія. Я їла раз на чотири дні, постійно плакала, не вставала з ліжка
“В мене хлопець кудись в Одесу поїхав, я не знала, чи він повернеться... Друзі всі роз’їхались, все просто перекреслено”, – пояснила Анна.
Вимушений переїзд до Німеччини: виклики та приємні несподіванки
Рішення про виїзд було прийнято через рік і стало для Анни несподіванкою. Її хлопець, який раніше вивіз свою родину до Німеччини, повернувся на місяць в Україну, але зрозумів, що залишатися небезпечно.
“І мій хлопець в якийсь момент мені телефонує і каже, що я завтра маю йти оформлювати закордонний паспорт, бо ми з ним їдемо в Німеччину,” – розповідає Анна.
Вона, переконана патріотка, яка ніколи не хотіла жити за кордоном, була шокована. Проте її батьки, бачачи важкий психологічний стан доньки, підтримали це рішення.
І батьки до мене так подивилися, зрозуміли, що, якщо лишуся тут, це буде повторна депресія по колу, тому й погодились, аби я робила документи
Дорога до німецького Кельна виявилася виснажливою – три доби в автобусі, з яких ціла доба пішла на очікування в черзі з 40 автобусів на кордоні.
Німеччина: Зруйновані стереотипи та повільна бюрократія
Перші враження від Німеччини були суперечливими. З одного боку, Анна була шокована міфом про німецьку пунктуальність.
“В них такий хаос відбувається: що з транспортом, що з роботою,” – каже вона.
З іншого – її вразила привітність німців, які виявилися зовсім не “суворими та строгими”, а навпаки, дуже товариськими та готовими допомогти.
Німці просто чудові люди! Я нічого поганого не можу про них сказати
Житло для них уже знайшла родина хлопця – це був великий приватний будинок, де мешкало кілька українських сімей. Адаптація до спільного побуту була непростою через конфлікти та різницю менталітетів навіть між українцями.
Система допомоги біженцям, за її словами, була добре налагоджена: “В них була вся система налагодження з документами, дуже швидко, одраз надходила допомога.”
Анна користувалася фінансовою підтримкою, безкоштовними мовними курсами, допомогою з меблями та продуктами, медичним страхуванням та підтримкою українських спілок. Процес отримання документів був чітко розписаний, хоч і складався з багатьох етапів: прописка, міграційна служба, джобцентр, медичне страхування.
Життя студентки: німецькі курси та український університет вночі
Типовий день Анни був розписаний по хвилинах.
“Я прокидалась, йшла на курси, які тривають чотири години. Потім я поверталась, купляла продукти, робила вечерю. Після, вже ввечері, вечері я вже сідала і робила завдання для університету. Але це здебільшого було вже вночі,” – розповідає вона.
Спілкування з німецькими однолітками було обмеженим, оскільки на інтеграційних курсах 90% слухачів були українцями. Проте з сусідами та родиною, в якої вони жили, стосунки склалися теплі, вони підтримували її у вивченні мови.
Культурні відмінності, подорожі та їжа “без смаку”
Анна помітила, що у німців патріотизм більше пов’язаний з рідним містом, аніж з країною в цілому. Вони дуже шанують свої традиції, але водночас відкриті до інших культур.
“Ми сусідам часто готували українські страви”, – каже вона.
Німецька кухня їй, однак, не сподобалася.
“Продукти в них без смаку через те, що вони оброблені, продезинфіковані. Що б ти не готував, воно не буде смачним,” – ділиться враженнями Анна. Звичні українські продукти, як-от гречку чи буряк, доводилося шукати в спеціалізованих магазинах.
Найбільше в Німеччині їй сподобалися самі німці та можливості для подорожей.
“Дуже дешево подорожувати. Є Deutschland Ticket, з яким можна по Німеччині кататись безкоштовно. Я побувала у великій кількості країн саме через те, що я була в Німеччині,” – розповідає вона.
А от що не подобається – це те, що “в німців усе дуже довго”: повільний транспорт, бюрократія, закриті в неділю магазини та застарілий інтернет.
Плани на майбутнє: Польща, повернення до Німеччини та Україна в серці
Наразі Анна повернулася в Україну, щоб отримати диплом, забрати собаку та побачитися з рідними. Її найближчий план – переїзд до Польщі разом із хлопцем.
“В Польщі трішечки ближчий менталітет, та й більше можливостей заробляти” – пояснює вона.
Проте вона не виключає, а навіть планує повернення до Німеччини в майбутньому.
“Ми планували, що рік-два ми побудемо у Польщі, заробимо якісь кошти і повернемось назад до Німеччини, бо Німеччина дійсно дуже класна.”
А от повертатися жити в Україну назавжди вона не планує. Рішення продиктоване стосунками: “Якби в мене не була така ситуація, що моя друга половинка перебуває за кордоном, ми б жили тут, ми б нікуди не поїхали. А оскільки він вже виїхав, в мене вибір був обмежений. Повернутися я завжди зможу, бо тут моя родина.”
Українським студентам, що їдуть до Німеччини, Анна радить брати з собою гроші, вчити мову заздалегідь та шукати контакти для порад.
Українцям, які залишаються на Батьківщині, вона висловлює величезну повагу та вдячність.
Люди, які тут залишаються, дуже сміливі. Це герої. Я дуже сильно хотіла б повернутися в Україну, коли це все закінчиться. А якщо люди поїдуть звідси, то України і не буде
А тим, хто зараз за кордоном, вона нагадує про відповідальність.
“Не слід нехтувати цим ставленням. Варто цікавитись культуру, історією, мовою. Це найменше, що ти можеш зробити, щоб віддячити людям, які тобі допомагають. Однак треба знати свої права, щоб можна було поставити інших на місце, бо я втікала не від бідності, я втікала від війни“, − додала Анна.
Історія Анни – це шлях від глибокої депресії та небажання покидати дім до адаптації, вдячності та любові до нової країни, яка, втім, не змогла повністю замінити Україну. Це розповідь про те, як війна та стосунки переплітаються, змушуючи приймати складні рішення, де немає однозначно правильних відповідей.