З початку повномасштабного вторгнення в Україну багато країн висловилися з цього приводу, але є одна група країн, чиє мовчання або, принаймні, невизначеність викликає подив. Втім, якщо поглянути ближче, тут все не таке вже й загадкове. Я маю на увазі ті країни, які завжди виступали проти імперських амбіцій або були жертвами таких амбіцій.
Чи була краща нагода проявити себе для всіх, хто визначає свої політичні погляди на основі протидії колоніальній гегемонії? А зараз, коли гучні голоси за припинення вогню, від якого страждає країна, що зазнала вторгнення, можуть мати значення, це особливо вдалий момент для країн, які нещодавно пережили колоніалізм, втрутитися. Але чути лише глуху тишу. Де всі деколонізатори?
Розчаровує, що деякі країни, які зазнали європейського колоніалізму (в тому числі ті, що мають історичні зв’язки з Радянським Союзом), вирішили залишитися байдужими або неоднозначними щодо цієї війни. Дивно, що в червні минулого року значна кількість азіатських і африканських країн не підписали мирну угоду, яка закликала визнати територіальну цілісність України.
Для цих країн це була важлива нагода відкинути колоніальну силу як засіб перетворення світу, а особливо підкріпити це переконання моральним авторитетом, отриманим завдяки власному досвіду колоніалізму в XIX столітті. Деякі країни, особливо Індія та Китай, мають потенціал, що випливає з їхнього досвіду та їхнього нинішнього значного статусу й економічної сили, щоб виступити проти імперіалізму.
Принципова позиція проти імперіалізму
Чи маємо ми принципову позицію проти колоніалізму, яку ми готові застосувати до будь-якого відродження цієї хвороби, чи ні? Чи вважаємо ми, що територіальну цілісність держав необхідно поважати як спосіб запобігання віковічній звичці розширювати імперії за допомогою свавільної грубої сили та насильства, чи ні?
Короткочасне задоволення від того, що можна побити Захід або пограти в геополітичні ігри, зайнявши нейтральну позицію щодо цих принципів стосовно України, буде катастрофою для всіх. Зрештою, це обернеться проти тих, хто не наважився захистити ці принципи, коли мав таку можливість, оскільки це загрожує світові можливістю настання другої епохи імперіалізму.
Дехто стверджуватиме, що така критика є лицемірною і зверхньою з боку будь-кого на Заході, особливо з огляду на епоху європейських імперій. Однак минулі імперські авантюри нинішнього демократичного світу та деякі жахи, до яких вони призвели, не підлягають сумніву. Дозвольте мені одразу ж розвіяти міф, що стаття такого роду є спробою відвернути увагу від цих реалій.
Оскільки колоніалізм є чимось, що ми можемо визнати злом, деколонізатори використали його як інструмент для осуду Заходу та його історії, як дешевий і легкий спосіб здобути моральну перевагу.
Історія не повинна затуманювати два важливі моменти.
По-перше, грабежі європейського колоніалізму не повинні підривати здатність критикувати це зло, де б воно не проявлялося. «А що ж тоді?» — цей радянський пропагандистський прийом є логічно слабкою основою для аргументу. Якщо ми називаємо себе антиімперіалістами та антиколоніалістами, то справжнім випробуванням для нас є те, чи готові ми протистояти та критикувати таку поведінку, де б і коли б вона не проявлялася.
По-друге, незважаючи на проблеми нашого минулого, демократичний світ відстоює багато ідей і цінностей, які не є досконалими, але все ж є добрими.
Принципи, до яких ми непевно прагнемо, включають неупереджене право, підзвітний уряд і свободи – зокрема, свободу слова, зібрань і віросповідання. Вони становлять основу наших держав. Ліберально-демократичний порядок створив фундамент для країн, які прагнуть захищати гідність і свободу людини. На будівництво цієї основи пішли століття. Немає нічого поганого в тому, що ми шануємо це досягнення і активно висловлюємося на його підтримку.
Визнання жахливих епізодів нашої історії та невдач сьогодення не повинно затьмарювати нашу готовність захищати це досягнення. Для довідки: пам’ятаймо, що саме західний лібералізм і вільний дискурс зрештою привели до скасування рабства, яке було бичем людства з моменту його зародження і яке досі існує в деяких країнах. Видатні західні діячі політичної філософії, такі як шотландський філософ Адам Сміт, автор книги «Багатство народів», виступали проти колоніалізму.
На мій погляд, багато людей дозволили історичним несправедливостям затуманити свою здатність чесно протистояти колоніалізму і в процесі цього зручно ігнорують численні досягнення в ідеях свободи, які сприяли становленню західної цивілізації. Оскільки колоніалізм є чимось, що ми можемо визнати злом, вони використали його як інструмент для осуду Заходу та його історії, як дешевий і легкий спосіб здобути моральну перевагу.
Деколонізація та вторгнення
Війна проти України є тому підтвердженням. Якби деколонізатори дійсно були проти імперіалізму як такого, вони би сміливо виступили проти цієї війни. Вони б однозначно висловилися проти неї, як проти найнахабнішого прикладу колоніальної експансії на європейському континенті з часів Другої світової війни. Однак навіть коли вони знаходять у собі сили критикувати напад на Україну, їх паралізує внутрішній голос, який спонукає їх критикувати Захід.
Окрім країн, такі самі суперечності можна спостерігати й у окремих осіб. Існує різношерста суміш правих, соціалістів і комуністів, які заявляють, що вони антиімперіалісти. Як і держави, ці особи не бажають разом із демократичними народами виступати проти вторгнення в Україну – ймовірно тому, що не можуть змусити себе засудити вторгнення, якщо це означає послаблення їхньої критики Заходу.
А ще є вчений світ. Науковці по всьому світу почали зосереджувати увагу на зусиллях з деколонізації. Вони створили благородні навчальні програми, присвячені «деколонізації».
На перший погляд, ці зусилля можна лише вітати як своєчасні. Нова і численна група антиколоніалістів з’явилася якраз вчасно, щоб реалізувати своє новознайдене просвітництво. Тут теж спостерігається тривожна амбівалентність, але вона стає менш парадоксальною, якщо зробити висновок, що академічні зусилля з деколонізації іноді мотивовані відмовою від історії західного суспільства, а не принциповим бажанням усунути колоніальні тенденції, де б вони не виникали.
Замість того, щоб намагатися виправити минуле, яке ми не можемо повернути назад, ми повинні використовувати його уроки, щоб змінити майбутнє, над яким ми маємо певний контроль.
Ті, хто щиро вірить у деколонізацію і бажає бачити побудову держав, що дотримуються демократичних цінностей і міжнародного порядку, повинні об’єднатися. Усі, хто проголошує себе борцем за світ, вільний від військового імперіалізму, повинні стати на чолі руху за підтвердження територіальної цілісності держав. Так ми не зможемо змінити історію, але зможемо докласти зусиль для побудови майбутнього, в якому не буде агресивних імперських воєн.
Погляди автора цієї статті не обов’язково відображають точку зору Kyiv Post.