26 липня виповнюється 94 роки з дня народження Івана Дзюби (26.07.1931 - 20.02.2022), літературознавця, письменника, громадського діяча, шістдесятника, учасника руху опору, автора понад 400 наукових праць. Він один з найзнаковіших інтелектуалів ІІ половини ХХ століття України та Центрально-Східної Європи.
Найвідомішою та історично впливовою і до сьогодні є праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написана у 1965 році. Манускрипт спершу розповсюджувався в українському “самвидаві”. У 1968 твір році був опублікований за кордоном в українському емігрантському видавництві “Сучасність”. Книга була перекладена на російську, англійську, французьку, італійську, китайську мови. На початку 1970-х років “це був по суті програмний документ українського руху опору” (Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні»).
Слід зазначити, що книга не одразу привернула увагу органів КДБ. Сам Дзюба ще у 1965 році надіслав рукопис тогочасному українському партійному керівництву Петру Шелесту (Лідеру комуністичної партії України) та Володимиру Щербицькому (Голові Ради Міністрів Української РСР) разом із листом на підтримку українських дисидентів, заарештованих КДБ під час першої хвилі арештів у серпні-вересні 1965 року. Текст праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” сьогодні є свідченням цілковитої впевненості автора у своїй правоті, інтелектуальній чесності науковця та сміливості свідомого громадянина українського суспільства.
Репресії постукали у двері до Івана Дзюби у трагічному для українського руху опору 1972 році. Спочатку його виключили зі Спілки письменників, а потім заарештували у “справі Добоша”, як це зробили із кількома десятками представників української інтелігенції. Під арештом літературознавець пробув 18 місяців. Підставою для арешту була екпертиза кдбістів про антирадянськість праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Під час слідства працівники КДБ шукали можливість знайти додаткові докази для обвинувачення інтелектуала, щоб зробити вирок більш суворішим. І вигадали ось яку фальсифікацію. Спробували довести авторство Івана Дзюби у написанні тексту “Програми у-комуністів” (української націоналістичної партії). Це б свідчило про його причетність до існування підпільної організації, яка ставила за мету повалення радянської влади (такої організації насправді не існувало). У відповідь на це сфабриковане обвинувачення Іван Дзюба написав спростування на 300 сторінок рукописного тексту (“контрекспертизу”) і довів свою непричетність до “Програми у-комуністів”. Цей документ був “невеликою перемогою” за словами Івана Дзюби у відкритій кримінальній справі проти нього. І це приклад боротьби людини з владою в нерівних умовах авторитаризму. (Публікація карної справи № 55 АРХІВУ 10-го відділу КДБ при РМ УРСР Кримінального фонду, що зберігається в архіві СБУ готується до друку у видавництві “Дух і Літера”).
Про що йдеться у книзі “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
Науковець Іван Дзюба добре знався на працях Маркса і Леніна, розумів засади ідеології марксизму. Як людина з критичним мисленням бачив, що принципи марксистської ідеології і ленінські погляди (пізнього періоду) з національних політик не виконуються у реаліях совєцького суспільства. Сталінську і Хрущовську діяльність він характеризує як “голий політичний практицизм, ігнорування духу марксизму і лише формальне використання його фразеології”.
Іван Дзюба спостерігав несправедливе приниження української мови і культури, а також українців як їхніх носіїв. Його небажання миритися з цим і стало причиною ґрунтовного дослідження.
У ньому Іван Дзюба вказує на те, що колоніалізм буває різний і російський колоніалізм теж треба бачити, не закривати на це очі. “Інтернаціоналізм російського великодержавного шовініста - це жадоба привласнити і проковтнути”, - зазначає автор. Засуджує підкреслення провідної ролі російського народу у досягненнях совєцького союзу, тоді як усі нації роблять свій внесок.
Звертає увагу на державну політику штучного переміщення владою громадян совєцького союзу, з метою розмивання кордонів етнічних групі і зменшення можливостей вживання національних мов. Критикує засилля російськомовної літератури в Україні, та нерівномірний дискримінаційний розподіл друкованих видань українською та російською мовами в шкільних бібліотеках зі значним переважанням російської у 1950-1960-х роках.
Це лише деякі аспекти, які охоплює праця. Цитування великої кількості джерел послідовно доводить дискримінаційну діяльність совєцької влади у провадженні національних політик.
Текст цінний тим, що висвітлює власну позицію і заклики до громадян до дії, як ось у цьому фрагменті: “Русифікаторському насиллю я пропоную протиставити одне: свободу — свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення і самовироблення”.
А також влучно говорить про демократизм притаманний українській нації: “Істинна любов до іншого народу чи до інших народів означає, що ми хочемо бачити його самого собою, а не подібним до нас; хочемо бачити його поза нами і поруч нас як незалежного і рівноправного, а не як частину нас самих; ми готові помагати його самовстановленню, а не уподібнювати до себе. Існування людини потребує існування інших рівноцінних людей, існування нації потребує існування інших рівноправних націй”.
Нещодавно було здійснене перевидання книги англійською мовою “Internationalism or Russification. A study in the Soviet nationalities problem” (Resistance Books, Лондон, 2024). Праця є особливо актуальною в умовах деколонізаційних процесів Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії.