Минулого тижня в Конгресі вшанували пам’ять чоловіка з Пенсильванії, який відгукнувся на відчайдушний заклик України до захисту свободи і загинув там у бою.
Член Палати представників Брайян Фітцпатрік (респ., Пенсильванія) виголосив проникливу промову, в якій назвав 22-річного уродженця Ебінгтона (Пенсильванія) Роберта «Боббі» Едварда П’єтранджело «мужнім захисником свободи» від російських загарбників, який пожертвував найдорожчим за свої переконання.
Але в серці невтішної матері, Дани Фенчер, ці почесті лише загострили біль і гіркоту згадки про останні слова прощання, які вона почула від сина за кілька годин до того, як він пішов у смертельний бій.
“Це мій обов’язок” – останній дзвінок матері
«Мамо, це мій обов’язок. Я мушу йти», — сказав Боббі своїй матері 2 січня, коли вона благала його повернутися додому. Він вже мав поїхати у коротку відпустку між важкими, виснажливими боями, але затримався в Україні через загострення ситуації на фронті.
У розмові з кореспондентом Kyiv Post, яка відбулася в неділю, пані Фенчер згадала, який жах вона відчувала, знаючи, проти якого величезного ворога воює її син.
Але ніщо не могло похитнути переконання Боббі. «Вони воюють не десь там у глушині. Вони просто приходять і захоплюють територію. Я не можу цього допустити», – пояснив він матері, і в його словах лунала жорстка рішучість, яка суперечила логіці.
Їхня остання розмова була чесною і болісною. «Я сказала йому: «Якщо ти загинеш в Україні, то я, може, ніколи не отримаю твого тіла». А він сказав: «Нічого, я розумію», — розповіла Фанчер, голос якої все ще тремтів від емоцій. – Я рада, що ми змогли поговорити. Ми обидва знали, що це наша остання розмова».
Шлях патріота: від дитячих мрій до поля бою
Боббі народився 14 грудня 2001 року і ще змалку ріс патріотом. Усі в його родині пишаються тим, що серед їхніх предків був один із підписантів Декларації незалежності. Він з дитинства захоплювався героями Другої світової війни, а не зірками спорту чи іконами поп-культури. Він бачив справжню хоробрість у тих, хто боровся за свободу.
«Це вони були його героями, а не футболісти чи бейсболісти, — розповіла пані Фенчер кореспондентові Kyiv Post. – Він вважав цих людей героями... справжніми героями світу». Усе своє коротке життя – до останнього дня – він беріг їхні підписані книги та фотографії, черпаючи натхнення з їхньої мужності та самопожертви. Навчаючись у коледжі Бакс Каунті, він глибоко вникнув у довгу, стражденну історію України і навіть переповідав її своїй матері.
Боббі мріяв стати морським піхотинцем, але через проблеми з нирками його не взяли до армії. «Це його вбило, — згадує його мама про його зруйновані мрії. Але ніщо не могло змусити його відмовитися від прагнення служити. Він вступив до 354-го скаутського загону, де відточував свої навички стрільби з лука та гвинтівки і вірив, що вони зрештою знадобляться йому в бою. Він готувався до моменту, коли він зможе змінити світ.
Від медика до бійця на передовій: поклик до зброї
Коли в лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Боббі, якому тоді було лише 20 років, був серед перших американців, які відгукнулися на заклик. Він поїхав в Україну, подолавши значні фінансові перешкоди та логістичні кошмари, і приєднався до однієї з груп ополченців у зоні бойових дій. «Він ішов до цього рішуче і цілеспрямовано, і ніщо не могло його зупинити», — сказала його мати.
Спочатку хлопець сумлінно виконував гуманітарні функції як «інструктор з виживання» у Believe Family Foundation, доставляючи життєво необхідні медичні засоби та допомагаючи тим, хто потрапив під нещадний перехресний вогонь. Однак його погляд завжди був спрямований на фронт. Він полюбив Україну і навіть планував назавжди залишитися там після війни. «Він відчував, що це його батьківщина, – розповіла пані Фенчер. – Він любив цю країну. Він любив її людей. Він любив її красу. Він любив у ній усе».
Навесні 2024 року Боббі офіційно вступив до лав Збройних сил України і дуже пишався цим, як пишалась і вся його родина. Він неодноразово виконував бойові завдання на передовій, дивлячись смерті у вічі. У жовтні 2024 року під час масованої атаки ворожих дронів він дістав важку черепно-мозкову травму.
«Я не повернуся додому, поки війна не закінчиться», – сказав він матері, коли вона благала його повернутися й відчайдушно просила його берегти себе. Він повернувся на фронт, щойно дозволили лікарі. Його рішучість і дух вразили навіть тих, хто знав його дуже близько.
Називаючи свого сина «безстрашним», пані Фенчер пояснила, що це не означає, що він не відчував страху. Радше, він не боявся йому протистояти. «Він завжди йшов назустріч небезпеці й робив те, що мусив, – сказала вона голосом, сповненим горя й глибокої поваги. – Він не міг терпіти те, що бачив. Розбомбили пологові будинки, там загинули й були поранені жінки та діти, і він допомагав розбирати завали».
В останньому бою під Покровськом з невеликого загону, в якому служив Боббі П’єтранджело, вижило лише двоє.
Вшановуючи його пам’ять на засіданні Палати представників, конгресмен Фітцпатрік сказав: «Боббі віддав своє життя, захищаючи народ України. Справжній герой, який перетворив свої цінності на дії».
Його жертва – одна з багатьох людських втрат, яких продовжує зазнавати Україна. Він був одним із багатьох, хто вирішив боротися за те, що вважає правильним, навіть якщо це означає покласти своє життя за тисячі кілометрів від дому.