Тут, серед високих Карпатських гір і глибоких зелених лісів, війна дуже далека. Поруч із ґрунтовою дорогою в долину тече струмок. На верхівках дерев ще висять хмаринки. Навколо них дзижчать комахи. Над табором кружляє орел.
І все ж, у певному сенсі, війна близько. Вона тут, поруч.
Рано вранці, після вологої ночі, туман піднімається, і площа перед будинком у кінці вулиці заповнюється дітьми. Восьма година. Час ранкового збору. Сміх, шепіт, штовханина, хтось пише повідомлення в телефоні, хтось дзвонить, хтось із занепокоєним обличчям перевіряє телефон.
Діти позіхають і потягуються, з нетерпінням чекаючи на початок дня. Усі вони родом із регіонів України, де замість орлів літають ракети і снаряди, а замість комах — страхітливі дрони. Це діти, які втратили батьків, однокласників, сусідів і друзів через агресію Росії. Вони тут на короткий час. Це має бути перепочинок від війни. Але їхні батьки там. Прямо в епіцентрі подій.
Потім починається музика. Невеликий ранковий ритуал, обійми. Діти танцюють – дівчатка з великим ентузіазмом, хлопчики більш стримані, їхні очі прикуті до дівчаток, і вони з запізненням повторюють їхні рухи. Тому коло закінчується повним хаосом і зіткненнями. Сміх. Обговорюють день. Хвилина мовчання за жертвами цієї війни.
Тут 56 дітей віком від 10 до 15 років. Усі вони – діти, чиє повсякденне життя зруйновала війна та вся її жорстокість. Ті, хто тут, – це найважчі випадки: діти, які втратили батьків, однокласників, друзів. Але це лише частина. Адже навіть сотні таких таборів не змогли би задовольнити весь попит. Адже це ціле покоління дітей, які не знають нічого, крім війни, яку Росія розпочала ще в 2014 році й зробила повномасштабною в 2022-му.
У таборі, організованому НУО «Голос дітей» та Фондом Зеленської, діти перебувають протягом 14 днів.
Ці дні наповнені розважальними заходами, груповими психологічними сесіями та індивідуальними консультаціями. За словами одного з керівників табору, мета цих 14 днів – дати дітям інструменти, необхідні для подолання стресу, страху і паніки, викликаних російським вторгненням в Україну, усвідомити власні емоційні переживання і якось знайти вихід із цієї ситуації.
Мирослава вмочує пензлик у каву. Ця тиха дівчинка з довгим каштановим волоссям сидить зі своєю групою в будиночку на узліссі. Навпроти неї сидить Даніель, жвавий, світловолосий, худенький, балакучий хлопчик. Мирослава детально намалювала олівець з одним оком, Даніель намалював три чашки кави. Їм обом по 11 років.
Мирослава родом з Миколаєва, звідки до лінії фронту — всього 70 кілометрів. Через це сигнали тривоги лунають у місті дуже часто, і мешканці мають мало часу, щоб сховатися в укриттях. Вона каже, що боїться тільки тоді, коли поблизу лунають вибухи, і малює око кавою. “До цього можна звикнути”, — каже вона.
Даніель родом із Харкова, який практично постійно перебуває під обстрілами. На його голові кепка з емблемою артилерійської частини. “Там служить мій батько”, — каже він з гордістю.
Вчителька заглядає через плече Мирослави і хвалить її. Потім питає Даніеля, чому він вирішив намалювати кавові чашки. Він відповідає, що просто любить каву. Але ця чашка вийшла в нього занадто водянистою, він не може підібрати правильний колір. Він любить каву чорну й без цукру. Тим часом Мирослава закінчує малювати око. Вона каже, що хотіла бути художницею, потім танцівницею, а зараз не знає.
Дівчинка сіла осторонь, скорчившись на стільці. Вона каже, що не хоче малювати, що в неї немає сил і їй просто хочеться спати. Потім вона підхоплюється і починає штовхати інших дітей. Вчителька просить її сісти й починає з нею розмовляти. Даніель голодний. Він хоче їсти й каже, що добре було б, якби були бургери. Мирослава відходить.
Надворі дівчата співають караоке. Деякі хлопці сидять на підлозі поруч із ними, притулившись головами. Нарешті один із хлопців хапає мікрофон і співає. Дівчинка років 13, яка дуже хвилювалася, бо з ранку не могла додзвонитиася до своєї матері, нарешті додзвонилася до неї. Під брезентом кілька підлітків сидять розмовляють на м’яких пуфах, притулившись один до одного. Дівчинка стрибає на спину вихователю і хоче, щоб він носив її на плечах. Він скаче галопом і іржанням.
На обід – суп із м’ясними галушками, печінка в соусі з картопляним пюре і салат, а на десерт – фруктово-ягідний компот. Даніель задоволений і йде нагору. Бо зараз “тиха година”.
Саша — хлопчик із світлим, трохи довгим кучерявим волоссям і уважним поглядом — трохи запізнився, бо проспав. Він вибачається і сідає на підлогу, схрестивши ноги і спершись на стіну. Тепер — півтори години концентрації на власний емоційний світ. Психологи Вікторія та Оксана збирають телефони. Надворі темніє. На сонце насуваються хмари і дощ починає барабанити по даху.
Зазвичай ці діти вперше свідомо говорять про свої почуття, каже психологиня Вікторія. І на таких сесіях із 17 дітьми, як і на індивідуальних сесіях, завжди виникає одна тема: війна та її вплив на всі сфери життя. Незалежно від того, якою була початкова тема, чи то стосунки з друзями, батьками, родичами, місце в соціальній структурі серед однолітків, чи дозвілля. На таких сеансах усе завжди зрештою повертається до теми війни.
Одного разу вона розмовляла з дівчинкою про оптимізм. І ця дівчинка раптом розповіла їй про свого батька, про те, як він завжди її підтримував, як пишався нею, як сильно вона його любила. Але все це було в минулому. Вона не знала, чи її батько на фронті, чи загинув. Вікторія не розпитувала її, бо це могло б відкрити теми, на які тут не вистачило би часу. Фактом було те, що для цієї дівчинки батько зник.
Одним із видів роботи з цими дітьми є мислений експеримент. Як каже психологиня оксана, йдеться про те, які емоції виникають спонтанно в конкретній, неоднозначній соціальній ситуації – і чому вони часто є негативними. І про те, як зменшити гучність «радіо» негативних думок у своїй голові, а то й вимкнути його зовсім. Саша лежить на спині, підклавши під голову праву руку. Очі заплющені, ліва рука крутить у повітрі уявний регулятор, а хлопці, що сидять далі в кімнаті, туляться один до одного на дивані, шепочуться й сміються.
Те, що деякі з них завжди бунтують, сміються і пліткують, жартують, є частиною процесу, каже психологиня Оксана. Вона сама в цьому віці була такою самою: «Такі вони, діти. І саме це тут потрібно дозволяти, наскільки це можливо. Бо саме цього ці діти позбавлені в повсякденному житті».
Хоча розмови на всіх психологічних сесіях обертаються навколо війни, стресу та негативних думок, ця війна не є темою для обговорення серед самих дітей. Їх набагато більше цікавлять поп-зірки, дурні жарти, витівки, хто кого любить, абсолютно звичайні драматичні події повсякденного дитинства, які переживають діти та підлітки в усьому світі. Це драми, каже Оксана, яким немає місця в цій війні, яка для цих дітей стала повсякденним життям.
Оксана каже, що, наприклад, обговорюється така тема: дівчинка, яка живе під постійним обстрілом, образилася, бо її найкраща подруга в таборі намалювала на уроці малювання іншу дівчинку, а не її. Це дрібні проблеми звичайного дитинства, з якими діти мають справу і з якими вони можуть впоратися у світі, сповненому жахливих небезпек, перед якими вони безсилі – наприклад, чи буде їхній будинок стояти на місці наступного ранку, чи пережила ніч їхня мати.
«Ці діти не думають про майбутнє, не будують планів», – каже психологиня Вікторія. Ці діти не мають мрій, уявлень про майбутнє, ідей про те, чим хочуть займатися і де хочуть жити. Це один із наслідків війни. Інші наслідки – хронічний стрес, недосипання, тривожність і, як наслідок, дефіцит уваги та депресія.
Софія уважно слухала під час групової сесії з Вікторією та Оксаною. Зараз вона сидить в одному з маленьких бунгало в саду, склавши руки на колінах. Їй 12 років. Вона родом із Сумської області. У неї русяве волосся і вузьке обличчя. На шиї вона носить кулон із написом «Slim Shady». Вона каже, що любить співака Емінема, волейбол і книги. З лютого 2022 року її родина вже двічі переїжджала – в межах області, трохи далі від російського кордону. І вона вже знає, що вона та її маленький брат, який також тут, не зможуть повернутися додому наступної неділі, коли закінчиться двотижневий табір – принаймні, поки що. Її рідне місто зараз під сильними обстрілами. Вся родина живе у бабусі та дідуся.
І зараз ці бомбардування особливо дратують, каже Софія. Незабаром їй виповниться 13 років, і вона хоче відсвяткувати свій день народження у своєму місті, з друзями, а не з бабусею і дідусем у селі. Вона замовкає.
Але вона навчилася тут одного: думати про щось позитивне. Що все це божевілля може закінчитися дуже швидко, будь-якої миті. А якщо ні, то вона має силу поїхати кудись інде – колись. Можливо, до Канади чи Швеції. Це мирні країни з великими лісами. Вона любить ліси. Але зрештою, каже вона, хоче жити там, де почувається вдома: у Сумах. І додає: що б не сталося, про неї не треба турбуватися. Тепер у неї є мрія. Вона хоче стати дитячим психологом.