Юристка Ірина Козікава — сестра політичного в’язня та члена Білоруського ПЕН Максима Знака, якого режим Лукашенка заарештував п’ять років тому. Вона розповідає про життя в еміграції, тихий опір та боротьбу за збереження білоруської культури.
Міхал Куявський: 9 серпня п’ять років тому у Білорусі розпочались масові протестів після сфальсифікованих президентських виборів. Як ви згадуєте той час?
Ірина Козікава: У 2020 році я працювала юристкою, і саме поверталася з декретної відпустки. Я на власні очі бачила, наскільки несправедлива ця система – як працюють суди та прокуратура. Серед людей тоді панувало відчуття солідарності й надії. Багато хто вірив, що стає свідком кінця правління Лукашенка.
Опозиційні кандидати користувалися величезною підтримкою суспільства. Після оголошення сфальсифікованих результатів люди відчули шок і розчарування, а на вулицях розгорнулось жорстоке насильство. Інтернет відключили, і ніхто не знав, що відбувається. Лише за кілька днів ми зрозуміли масштаб побиттів і тортур. Від ударів у людей усе тіло було синє. Але назавжди в пам’яті залишаться масові марші, сповнені віри й єдності.
МК: Багато протестувальників залишили Білорусь. Дехто залишився, але опинився у в’язниці. Що залишилося від тієї енергії 2020-го?
ІК: Відтоді понад 600 тисяч людей виїхали з Білорусі. Близько 1200 нині перебувають у в’язницях. Щодня режим посилює контроль – немає свободи слова, права на протест. Достатньо вийти з плакатом, щоб опинитися у в’язниці. Люди уникають відвертих розмов – вони просто хочуть вижити, і це зрозуміло. Але це не означає, що опору більше немає. Він існує — тихо, локально.
МК: Як виглядає цей опір сьогодні?
ІК: Це невеликі культурні події чи прості розмови між людьми, які не погоджуються з режимом, але не можуть говорити відкрито. У мене багато таких друзів. Є низові ініціативи, але ми не можемо назвати їх публічно з міркувань безпеки. На жаль, енергії 2020 року вже немає. Тоді це відчувалось як свята.
МК: Свого роду карнавал свободи?
ІК: Так, фестиваль солідарності. Було стільки креативу – плакати, концерти у дворах. Сьогодні великі події відбуваються за кордоном: у Польщі, Литві та інших країнах.
МК: Серед політв’язнів — ваш брат, Максим Знак. Коли його заарештували?
ІК: Максим — відомий юрист. У 2020-му він представляв кандидата в президенти Віктара Бабарика. Коли Бабарику не допустили до виборів, Максим приєднався до об’єднаної команди Бабарика, Калесникової та Тихановської, став юридичним радником Тихановської. Він також був членом Координаційної ради. Він записав відео, де пояснював людям їхні правові права під час виборів – цього вистачило, щоб його заарештували 9 вересня 2020 року. За п’ять днів до того ми відсвяткували його день народження.
МК: У в’язниці він написав книжку.
ІК: Так. «Зекамерон» — гра слів: «зек» означає в’язень, а «Декамерон» відсилає до новел Боккаччо. Книжка складається зі 100 коротких історій, написаних у в’язниці до суду.
МК: Як рукопис потрапив до вас?
ІК: Це було непросто. Частини приходили поштою, і ми збирали їх, як пазл. Історії були пронумеровані. Він написав російською, щоб донести до ширшої аудиторії та привернути увагу до того, що відбувається в Білорусі. Згодом книжку переклали білоруською, англійською, німецькою, шведською та данською. Зараз ми працюємо над польським виданням.
МК: Коли ви втратили контакт із братом?
ІК: Два з половиною роки тому. 9 лютого 2023-го Максима вже перевели в режим incommunicado — повна ізоляція. У міжнародному праві це вважається формою тортур. У нього немає жодних контактів із зовнішнім світом. У такій самій ситуації були Віктар Бабарика та нещодавно звільнений Сергій Тихановський. Нині повністю ізольовані 11 політв’язнів.
МК: Ви знаєте, чи ваш брат живий і здоровий?
ІК: Нам повідомили, що він живий, але ми нічого не знаємо про його стан. На жаль, відтоді ніхто його не бачив. Він у повній ізоляції.
МК: Коли ви залишили Білорусь?
ІК: Після того, як ми втратили контакт із Максимом у лютому 2023-го. У березні заарештували мого чоловіка, який був останнім адвокатом Максима, — його затримали на 15 днів. У нас провели обшук лише через те, що він захищав мого брата. Після звільнення чоловіка ми вирішили виїхати. У нас маленький син, і ми не хотіли, щоб він ріс без батька чи матері.
МК: Чи берете ви участь у громадському житті білорусів за кордоном?
ІК: Я не можу працювати юристкою в Польщі, але співпрацюю з Білоруським ПЕН-центром, зосереджуюся на правах людини та культурній адвокації. Ми моніторимо порушення в культурній сфері, публікуємо звіти, підтримуємо діячів культури, яких переслідує режим. Також допомагаємо зберігати й популяризувати білоруську культуру за кордоном — наприклад, через Літературну премію Єжи Ґедройця, яку тепер організовуємо у Польщі. Раніше вона відбувалася в Білорусі за підтримки Польщі.
МК: Щодо культури — білоруська мова в Білорусі звучить рідко. Чому?
ІК: Усе це — наслідок глибоко вкоріненого російського впливу: історичного, політичного й освітнього. Навіть у дитсадках білоруська викладається лише 15 хвилин на тиждень. У школах — двічі на тиждень, а всі природничі предмети викладають російською. Білоруську сприймають як іноземну. Якщо батьки не говоритимуть нею вдома, діти її не вивчать.
МК: Культурна колонізація?
ІК: Саме так. Часто мене питають, чому білоруси не говорять білоруською. Ми підготували аналіз цього явища. Зрештою, це особистий вибір. Коли ми виїхали з Білорусі, ми відмовилися від російської. Це легше зробити в еміграції – особливо якщо довкола є білоруськомовне середовище. Наш син російською не говорить зовсім.
МК: Але говорити російською ж не означає автоматично підтримувати режим?
ІК: Звісно, ні. Але якби білоруська була доступна в школах, медіа та публічному житті, ситуація могла б змінитися дуже швидко.
МК: Яким ви бачите майбутнє Білорусі — оптимістично чи песимістично?
ІК: Я реалістка. Зараз я не бачу чіткої дороги до змін. Але я сподіваюся, що мій брат залишиться сильним і вийде з в’язниці. Його термін закінчується у 2030 році.
МК: Деяких політв’язнів звільняють достроково — як Тихановського чи Саннікова.
ІК: Це правда. Деякі нещодавні звільнення відбулися під дипломатичним тиском — але часто лише за кілька тижнів до завершення терміну. Це піар-хід режиму.
МК: І щоб отримати помилування, в’язнів змушують зізнаватися у сфабрикованих злочинах.
ІК: Так, це ще одна форма психологічного насильства. Представники режиму тиснуть на в’язнів, щоб ті підписували такі «зізнання», але суспільство їх не сприймає серйозно. Для самих в’язнів це питання виживання і шанс на свободу.