Я не є великим прихильником Андре Ніла, але вважаю, що він досить влучно підсумував результати візиту Зеленського та європейських лідерів до Вашингтона цього тижня.
Складається враження, що той, хто останнім має доступ до Трампа, той і впливає на його позицію, хоча й ненадовго. Це нагадує глобальну версію шоу «The Apprentice». Принаймні Зеленський і європейські лідери не почули принизливого «Вас звільнено!», та й Путін цього не почув.
Або питання радше в тому, хто вміє краще «нашіптувати Трампу»? У цьому достойно проявили себе Мелоні, Рютте, Стабб і, можливо, навіть Стармер.
Втім, я не впевнений, що цього тижня у Вашингтоні насправді було досягнуто якихось конкретних результатів.
З позитивного — Зеленського не поставили в незручне становище і не змусили погоджуватися на територіальні поступки. Принаймні під час публічних сесій це питання взагалі не порушувалося.
Повторю ще раз: ймовірність того, що Зеленський погодиться на будь-які поступки щодо територій, дорівнює нулю. Навіть де-факто, не кажучи вже про де-юре, без абсолютно надійних гарантій безпеки, що решта території, яка залишиться під контролем України, буде захищеною, матиме майбутнє й зможе сама себе обороняти.
З політичної точки зору всередині країни він просто не може цього допустити, адже йдеться про українську землю, яку захищають ціною величезних жертв саме українці — кров’ю й ресурсами. І без залізобетонних гарантій безпеки це неможливо.
Це факт: Зеленський — комік (і, слід віддати належне, видатний лідер воєнного часу), але він не чарівник.
Але водночас ми не отримали й чітких домовленостей щодо гарантій безпеки. Прозвучали лише нечіткі натяки на гарантії «на зразок статті 5», однак Трамп так і не взяв на себе відповідних зобов’язань від імені США. Він лише говорив про «координацію» з європейськими партнерами.
Ба більше, тривають суперечки, що саме означають гарантії за статтею 5: чи напад на одного є нападом на всіх, чи союзники можуть довго обговорювати, як реагувати.
Усе це надто нагадує Будапештський меморандум, а отже не має великої цінності. І досі невідомо, що на що готова погодитись Москва: під час переговорів у Вашингтоні Кремль підтвердив, що не визнає присутність військ країн НАТО на українській території.
То як саме мають працювати західні гарантії безпеки для України, якщо війська НАТО не будуть присутні на місцях? І якщо будь-яка угода передбачатиме виведення українських сил з Донбасу, то хто, окрім НАТО, зможе це контролювати? Як це зробити без присутності на території?
Крім того, обговорюється можливість перейти до тристороннього формату — прямих переговорів Путіна із Зеленським за посередництва Трампа. Для Зеленського та європейців це виглядає як справжній кошмар. Саме тому Макрон і запропонував формат «четвірки» — він не довіряє Трампу настільки, аби виключити ризик, що той стане на бік Путіна й спробує змусити Зеленського прийняти невигідну угоду. Втім, навіть тут Москва, схоже, зробила крок назад. Кремль пообіцяв лише участь на високому рівні, проте не гарантував присутність самого Путіна.
Путін знову вдає із себе недосяжного, ймовірно, щоб виставити нові умови та виторгувати ще більше поступок як ціну своєї участі. Це стандартна тактика Путіна. Класика жанру у його виконанні.
Фактично, він і далі виграє: минулого тижня його вивели з міжнародної ізоляції завдяки улесливим обіймам Трампа в Алясці; він добився зупинки розмов про припинення вогню; йому вдалося уникнути ризику нових санкцій від Трампа. Усе це без жодних поступок із його боку.
Для Зеленського головним здобутком було уникнути чергової «засідки» у Білому домі: Венс, який атакував його під час попередньої зустрічі, цього разу відсунувся на другий план і мовчав. Зеленському не довелося погоджуватися на територіальний обмін, і він, схоже, домігся розуміння, що Україна має право на самозахист.
У цьому сенсі пропозиція України витратити $100 мільярдів на закупівлю американської зброї була геніальним ходом — хоч я й говорив про це вже місяцями. Це довело, що Зеленський приїхав не із простягнутою рукою, а із чековою книжкою.
Однак ця зустріч у Білому домі все ж більше скидалася на задобрювання его Трампа, аніж на реальні мирні переговори. І проблеми, які стоять на порядку денному, надзвичайно складні.
Європейські лідери також тішили самолюбство американського президента, повторюючи, що саме завдяки йому мирний процес просунувся далі. Але чи справді це так? Мені здається, ми й надалі залишаємося в сценарії «довгої війни».
Путін усе ще вважає, що має перевагу на полі бою. І наразі немає нічого, що могло б похитнути його впевненість: жодних загроз нових санкцій, жодних нових витрат для Кремля.
Україна, втім, виграла час у питанні подальших поставок американської зброї.
Подивимося в найближчі тижні, чи справді після цієї зустрічі у Вашингтоні постачання високотехнологічної американської військової техніки стане простішим — аби допомогти Україні утримати позиції на полі бою
Передрук з блогу автора @tashecon. Оригінал дивіться тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.