По-перше, суть мирного плану Трампа ґрунтується на тому, що Путін вимагає від України територіальних поступок як ціну за мир, і щоб врятувати життя людей, Україна повинна поступитися частиною території в обмін на мир.
Не думаю, що Путін насправді серйозно налаштований на мир в обмін на територію. Це не так, оскільки, на мою думку, мета Путіна – контроль не лише над Донбасом, Херсонською і Запорізькою областями і Кримом, а над усією Україною.
Путін вважає, що якщо йому і Трампу вдасться змусити Зеленського поступитися цими територіями, це настільки дестабілізує політичну, соціальну та економічну ситуацію в Україні, що створить можливості для подальших російських атак з метою захоплення ще більшої території.
Отже, суть і мета «мирної» пропозиції Путіна не в тому, щоб насправді забезпечити мир, а в тому, щоб дестабілізувати Україну і полегшити подальші атаки Росії.
З огляду на конституційні обмеження щодо обміну території на мир, Зеленському буде надзвичайно складно забезпечити внутрішню політичну підтримку для змін до Конституції, необхідних для таких територіальних поступок.
Як мінімум, щоб продати таку концепцію в Україні, Зеленський повинен мати достатні гарантії безпеки, що після відмови від цих територій решта країни, що залишиться під контролем Києва, буде убезпечена від майбутніх російських атак.
Отже, пропозиція, яку Україна зробила Трампу і яку приймають її європейські союзники, полягає в необхідності надання адекватних гарантій безпеки.
Трамп, схоже, зрозумів, що запевнення Росії – це недостатня гарантія, і що Росії не можна довіряти, хоча його посланець Стів Віткофф сприйняв такі запевнення Росії під час своєї поїздки до Москви як гарантію безпеки, варту паперу, на якому вона написана.
Українці пам’ятають про сумнозвісний Будапештський меморандум 1994 року, коли їхня країна здала свій величезний ядерний арсенал в обмін на запевнення, що Росія, Китай, США, Франція і Велика Британія поважатимуть її суверенітет і територіальну цілісність.
Подальша анексія Криму, втручання Росії в Донбасі, а потім повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року впевнили Україну в тому, що будь-які майбутні гарантії безпеки мають бути залізними, а не просто папірцем, як це було в Будапешті. Звідси й нинішні дебати навколо гарантій безпеки.
Отже, на саміті європейських лідерів із Трампом у Вашингтоні і після нього основне питання в тому, які гарантії безпеки можна надати Україні, щоб вона могла погодитися на мирну угоду, яка може передбачати територіальні поступки.
Зрозуміло, що Зеленському потрібно надати щось дуже конкретне і тверде, щоб він міг продати таку угоду в Україні.
Щодо питання гарантій безпеки, які могли би задовольнити вимоги України – а саме убезпечення від майбутнього нападу Росії, можна розглянути кілька варіантів:
По-перше, членство в НАТО. Це, мабуть, найпростіша гарантія безпеки України. НАТО – це військова супердержава, яка значно перевершує Росію за військовою потужністю. І за час цієї війни ми вже, переконалися, що Путін поважає силу і боїться НАТО. Він накреслив для НАТО різні червоні лінії, в тому числі ненадання Україні певних видів військової техніки (МіГ-29, Т-72, С-300, Leopard, HIMARS, ATTACMS, F-16 тощо), інакше він атакуватиме маршрути постачання НАТО. Але він не захистив ці червоні лінії – ймовірно, тому що не хоче вступати у збройний конфлікт з НАТО, в якому він, швидше за все, дуже швидко зазнає поразки.
Україна також значно посилила б оборону НАТО, оскільки зараз має другий за величиною військовий потенціал у НАТО після США. І зверніть увагу, що якщо США відмовляться від оборони Європи, Україна зможе заповнити багато прогалин у ній.
Трамп і деякі європейські члени НАТО, в тому числі Угорщина і Словаччина, дали зрозуміти, що не підтримають членство України в НАТО, побоюючись роздратувати Росію і, можливо, не бажаючи відправляти своїх солдатів на захист України, як передбачено в статтях 5 і 6 Статуту НАТО.
Реальність така, що вступ України до НАТО найближчим часом є нереальним.
По-друге, альтернативою членства в НАТО є двосторонні гарантії безпеки, які можуть надати окремі держави-члени НАТО, а можливо, й інші країни (Австралія, Нова Зеландія тощо).
На жаль, США не бажають ані дати зелене світло членству України в НАТО, ані брати на себе зобов’язання захищати Україну у вигляді прямих гарантій безпеки.
Питання в тому, наскільки реалістичною буде безпекова підтримка Коаліції охочих, до якої входять 30 західних держав, без потужної вогневої сили США. Простіше кажучи, без США будь-які гарантії від решти країн мало чого варті, оскільки вони просто не мають військового потенціалу для ведення війни з Росією.
Звичайно, можна припустити, що потенціал сил Коаліції охочих буде помножений, якщо США гарантуватимуть свою підтримку (розвідданими, зброєю, логістикою) у разі подальшої російської інтервенції в Україні.
Але все одно Коаліції охочих потрібно буде переконати і Україну, і Росію, що вона здатна і готова втрутитися, щоб зупинити російську інтервенцію. Сувора реальність полягає в тому, що на даний момент Коаліція охочих неспроможна бути серйозним стримуючим фактором, якщо тільки США не змінять свою позицію.
Потенційна участь США могла би стати певним стримуючим фактором для Росії, але чи достатньо цього, щоб переконати Україну підписати мирну угоду, віддавши територію в обмін на невизначені гарантії безпеки в майбутньому, а також, можливо, переконати країни Коаліції охочих виділити свої сили для захисту України?
Отже, з огляду на червоне світло для вступу України до НАТО і, можливо, жовте світло для двосторонніх гарантій безпеки, увага переключилася на гібридний варіант, який я б назвав гарантією безпеки, еквівалентною тій, що має Держава Ізраїль.
Найкращою гарантією оборони України є сама Україна. Зрештою, за три з половиною роки українці довели, що здатні протистояти набагато сильнішій військовій потузі – Росії, яка (принаймні, на папері) в рази перевершує Україну за чисельністю військ і озброєнням. І факт залишається фактом: Україна втримається так довго, отримуючи від Заходу лише озброєння третього і четвертого поколінь.
Отже, ідея полягає в тому, що якби Україна, як Ізраїль, була забезпечена найсучаснішим західним озброєнням (наприклад, F35 тощо), вона була би більш ніж здатна стримати Росію від майбутнього нападу. Це також додало би переваги решті Європи у вигляді сильної передової лінії оборони.
Тоді країни Коаліції охочих надавали би підтримку в плані навчання, розвідки та допоміжних послуг, але не відправляли би свої війська на передову в разі нападу Росії. Тобто Коаліція охочих, по суті, забезпечила би мультиплікативний ефект для власних збройних сил України. А для її європейських членів великою перевагою буде те, що, інвестуючи в підвищення ефективності українських збройних сил, тобто в їхню здатність протистояти Росії, вони фактично інвестують у власну оборону, оскільки, саме Україна є для них передовою лінією захисту від Росії.
Чи є гарантії безпеки на кшталт тих, що має Ізраїль, достатніми для того, щоб Україна віддала свої землі? Сумніваюся, оскільки в кінцевому підсумку питання полягає в тому, чи продовжать США (а то й збільшать) постачання зброї Україні в разі нової агресії з боку Росії.
Питання в тому, чи довіряють українці Дональду Трампу за такого сценарію? Думаю, що ні, з огляду на коливання в політиці США протягом останніх шести місяців, на засідку на Зеленського в Овальному кабінеті, на любовний фестиваль Путіна і Трампа на Алясці. Україна вважатиме, що в разі нападу Росії Трамп у першу чергу думатиме про те, що найкраще для нього особисто і для США.
Можна було б говорити про гарантії, які має Ізраїль, але реальність така, що Україна не має в США еквівалента AIPAC (Американо-ізраїльський комітет громадських зв’язків – ред.). Україна не може розраховувати на таку сильну підтримку, яку Ізраїль має у владних колах і релігійному лобі США.
Інше важливе для мене питання (або нюанс) стосується санкцій США. Цікаво було почути цього тижня аргумент державного секретаря Рубіо, що введення нових санкцій проти Росії може відвернути її від переговорів.
Іронія в тому, що багато прихильників Трампа раніше стверджували, що лише загроза 100-відсоткового мита на російський експорт змусила Путіна сісти за стіл переговорів, зокрема на Алясці.
Але що важливіше, я вважаю, що хоча санкції спочатку були введені, щоб змусити Росію змінити свою погану поведінку, новою причиною для введення санкцій проти неї є ослаблення її економіки, щоб не дати їй відновити свій втрачений в Україні військовий потенціал і в майбутньому використати його проти Західного альянсу.
Зараз посилення санкцій має сенс, оскільки Росія є загрозою для Західного альянсу, і ми, поза всяким сумнівом, повинні вживати заходів для зменшення цієї загрози.
Передрук з блогу автора tashecon! Оригінал тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.