Війна в Україні триває вже четвертий рік, і Росія не демонструє намірів зупинятися. Із лютого 2022-го кампанія Москви була не лише про кордони чи розширення НАТО. Її мета — знищення української державності, історії та самого права України на існування. Владімір Путін оперує імперськими категоріями: Україна для нього — не сусід, а «нелегітимний» проєкт, нація, яку слід підкорити та повернути під російський контроль. Кожен ракетний удар, кожна викрадена дитина, кожна зруйнована церква є частиною цієї політики знищення.
Масовані обстріли Києва та інших міст цього місяця підтверджують цю стратегію. 1 серпня 2025 року столиця зазнала найсмертоноснішого удару з початку року: 31 загиблий, понад 150 поранених, серед них діти. Кілька днів потому, під час візиту президента Володимира Зеленського до Вашингтона, Росія запустила ще одну хвилю — 270 дронів і 10 ракет, які забрали життя 15 цивільних. Це не випадкові акти війни, а сигнали. Кожна ескалація збігається з моментами дипломатії — ніби нагадування, що динаміку війни визначає Москва, а не Вашингтон чи Брюссель.
Основний посил Путіна простий: Україна не існує як незалежна держава. Його есе 2021 року про те, що росіяни й українці — «один народ», було не абстракцією, а виправданням агресії. Руйнування шкіл, лікарень, енергетичної інфраструктури та пам’яток ЮНЕСКО, зокрема Софійського собору, — це не лише матеріальні втрати, а й спроба знищити ідентичність. Тому українці наголошують: це боротьба не лише за суверенітет, а за виживання як таке.
У цьому контексті розмови Заходу про «гарантії безпеки» викликають небезпечні асоціації. У 1994 році Україна відмовилася від ядерного арсеналу, підписавши Будапештський меморандум в обмін на запевнення у захисті. Ці обіцянки виявилися лише «клаптиком паперу» — вислів, який колись використав німецький канцлер Бетман-Гольвег напередодні Першої світової. Росія знехтувала ними під час анексії Криму у 2014 році та остаточно зруйнувала у 2022-му. Пропонувати Україні знову покладатися на сумнівні домовленості замість статті 5 НАТО — означає повторювати фатальну помилку.
І все ж Вашингтон наполегливо радить Києву розглянути варіант поступок територією заради миру.
Кожна ескалація збігається з моментами дипломатії — ніби нагадування, що динаміку війни визначає Москва, а не Вашингтон чи Брюссель
Нещодавній епізод із «випадково підхопленою» на мікрофон розмовою у Білому домі лише підтвердив небезпеку. Дональд Трамп, звертаючись до Емманюеля Макрона, сказав, що Путін «хоче укласти угоду зі мною». Колишній радник з нацбезпеки США Джон Болтон заявив прямо: це доказ того, як Путін використовує Трампа, обіцяючи йому примарний шанс на Нобелівську премію миру. Ідея про обмін долі України на політичні амбіції однієї людини — не просто безвідповідальність. Це — зрада.
Європейські лідери, натомість, продемонстрували солідарність, підтримавши Зеленського під час його візиту до Вашингтона. Велика Британія направила начальника штабу оборони адмірала Тоні Радакіна. Президент Франції Еммануель Макрон і прем’єр Британії Кір Стармер працюють над створенням «коаліції охочих» для надання гарантій — від підтримки ППО до патрулювання Чорного моря. Але навіть вони визнають: ця коаліція не може замінити потужність США. За відсутності рішучої підтримки Вашингтона безпека України залишається крихкою та непевною.
Реальність очевидна: Росію можна зупинити лише силою. Кожним перемир’ям, кожною паузою, кожною паперовою гарантією Москва вигравала собі час аби перегрупуватися та знову атакувати. Українці це знають. Виживання означає спротив, а не компроміс. Українці борються, адже альтернатива — це бути знищеними, про що свідчать численні воєнні злочини Росії.
Якщо Захід справді налаштований серйозно, йому слід відмовитися від ілюзій. Стримування Росії, а не умиротворення, — єдиний шлях до миру. Стаття 5 НАТО забезпечує реальний захист; паперові домовленості — ні. Війна Путіна — це не суперечка за ділянку кордон, а екзистенційна боротьба. Україна не просить послуг — вона вимагає тієї ж безпеки, на яку очікувала б будь-яка держава, що втратила п’яту частину території й зіткнулася зі спробою знищення свого народу.
Війна в Україні завжди мала ширший вимір. Йдеться про те, чи мають вагу міжнародні обіцянки, чи діє міжнародне право, чи зможуть демократії вистояти перед випробуванням. Ще один клаптик паперу Україну не врятує. Це можуть зробити лише сила, єдність і готовність протистояти Москві.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.