«Buon Appetito», — з теплою усмішкою каже Федір. Він сидить за столом сам, інші три місця порожні. На шиї у нього шнурок із бейджиком «Художник». Він каже, що пише вірші і любить походи на природу. Наступного дня він прочитає кілька своїх віршів на фестивалі. Він був у Львові сім років тому, але тоді обставини були іншими. Він опускає голову і сміється, ніби згадуючи кумедну історію з минулого, а потім замовкає.
Федір, якому зараз 31 рік, воював – півтора року служив у 72-й механізованій бригаді ЗСУ, яка два роки захищала Вугледар. Зараз він – боєць Культурних сил України, об’єднання діячів культури, яке підтримує військових і прифронтові громади через мистецькі проєкти. За кілька кілометрів від лінії фронту він читає свої вірші солдатам. Це важливо для їхнього психічного здоров’я. Там бомби падають іноді по кілька разів на день.
«Це небезпечно, але для мене це стало нормою», – каже Федір. Війна вже забрала життя багатьох українських письменників, співаків та інших митців. Світ запитує, де може бути український Гемінґвей. Відповідь: «На цвинтарі».
Фестиваль «Файне місто» проводиться з 2013 року. Після повномасштабного вторгнення місце проведення фестивалю перенесли з Тернополя до Львова. На початку серпня за три дні фестивалю тут виступили 69 гуртів, музика яких варіювалася від акустичного фолку до дез-металу.
Ще до початку фестивалю стають очевидними незвичайні особливості цього заходу. Організатори оголошують, що для зйомки будуть використовуватися дрони, але не треба боятися – вони не російські. Від опівночі – комендантська година, тож основні виступи на головній сцені закінчуються до 22:00, але це не псує настрою. За роки повномасштабної війни люди тут, схоже, звикли до багатьох речей.
Прес-центр розташований прямо біля входу для персоналу. У світлому фойє Ольга та її колега Наталія зайняті виготовленням маскувальної сітки, яку незабаром відправлять на передову. Її виготовлення займає в середньому два дні, але зараз попит великий, пояснює Ольга: «Якщо ми отримаємо замовлення сьогодні, то на його виконання знадобиться час до вересня».
Сітки служать недовго – згорають за кілька днів через обстріли, тому швидко потрібні нові. Що мотивує її робити цю роботу? «Якщо не воюєш сама, то живеш і працюєш для Збройних сил України, – каже Ольга. – Тому, коли я чую, що їм потрібні маскувальні сітки, я приходжу і присвячую цьому свій час».
Прес-конференції відбуваються всього за кілька метрів від нас. 34-річна Торі — медіа-координаторка фестивалю. Для неї фестиваль — це більше, ніж просто робота: «Це місце, де ти відчувається свобода. Це потужний акт опору, який демонструє наш незламний дух і бажання жити, творити та підтримувати одне одного».
Вона пояснює, чому важливо проводити цей фестиваль під час війни: це благодійний фестиваль, і всі пожертви йдуть на потреби української армії, зокрема на придбання евакуаційних транспортних засобів для «Азова». «Хіба це не найважливіше, коли Україна перебуває у стані війни?»
Для Олени, вокалістки харківкого металкор-гурту 0%Mercury (сценічне ім’я Лєна Елфі), фестиваль — це можливість бути почутою, бо наразі гурти з України мають небагато можливостей висловлюватися з важливих питань. До того ж, це «чудова нагода зібрати кошти на нашу справу». Як війна вплинула на її творчість? «Нам доводилося писати пісні в дуже незвичайних обставинах, – каже Олена. – Наприклад, треба було працювати швидко, поки була електрика, або записувати під час сильного обстрілу». Вона не вважає музику зброєю – радше бачить у ній ліки: «Вона допомагає пережити важкі часи і мотивує рухатися далі, навіть у найтемніші дні». Наступного дня вона своїм потужним голосом вирве своїх шанувальників із їхньої складної реальності.
Підземна сцена розташована в будівлі поруч із прес-центром. Сьогодні субота, 18:20, і виступає ще один металкор-гурт Telema. Вокаліст Влад співає про те, що задоволення – не гріх, аж тут лунає сирена повітряної тривоги. 6 000 людей мають кілька хвилин, щоб сховатися в укриття. За 24 хвилини лунає сигнал відбою тривоги, і всі одразу ж повертаються до сцен. Тут час справді дорогоцінний.
Маргариті 40 років, вона живе у Відні, а до Львова приїхала, щоб зібрати пожертви для українських захисників. Вона каже, що для неї це дуже важливо, і що цей музичний фестиваль – форма протесту «проти смерті, страждань і сліз, які приносить нам Росія. Ми навчилися цінувати кожну хвилину, кожен день і вирішили провести їх із користю».
Від підземної сцени шлях веде повз численні кіоски з наїдками та товарами до неглибокої водойми. Цього дня багато відвідувачів користуються нагодою, щоб охолодитися та насолодитися спілкуванням. Однак Федір зізнається, що йому дивно бути на цьому фестивалі. «Мені некомфортно бачити так багато людей, що розважаються». Але він розуміє, що люди мусять жити. «Кожен день наші будинки руйнуються. А нам теж треба сміятися», — каже він.
Влад співає про те, що задоволення — це не гріх, аж тут лунає сирена повітряної тривоги.
Федір хоче показати невелику книгарню недалеко від головної сцени. Там сидить солдат поруч із великим темним армійським ящиком, у якому лежить кілька книжок. Федір пояснює, що ці книжки поїдуть на передову і хоч на мить відволічуть солдатів від жахів війни: «Це як потрапити в інший світ». Однак сам він вже давно не може читати: «Після окопів і психічного виснаження мозок просто відмовляється робити те, що вимагає концентрації та уваги».
Які книги підходять? «Ну от, наприклад, «Танці з кістками»», — каже Федір. У цьому медичному трилері Андрія Семенківа розповідається історія Северина – патологоанатома, який працює в провінційній лікарні в найскладніших умовах. Одного дня йому пропонують проводити незаконні трансплантації органів. Він погоджується, сподіваючись на краще життя, але поступово втрачає моральні орієнтири. Чи дійсно Федір впевнений, що ця книга підходить для солдатів на передовій? – «Так». Чим він займався до того, як став солдатом? – «Я робив надгробки», — каже він, сміючись.
Переважна більшість військовослужбовців – мобілізовані цивільні, переважно з сіл. Усім їм було страшно йти на війну, але всі вони відчували велику відповідальність: «Якщо я не захищу свою родину, то хто?»
Поруч із книгарнею стоїть павільйон, а під ним, майже непомітний, знаходиться музей фестивалю. З 2024 року тут стоїть меморіал шістьох членів команди, які загинули на війні. Директорка музею Вікторія показує їхні портрети, особисті речі та однострої. Останнім із шести вона представляє Владислава Вороніна, колишнього координатора фестивалю, і каже, що він був завзятим любителем вечірок і фестивалів і волонтерив на численних заходах. А ще він був її чоловіком.
Владислав – дипломований юрист, викладач університету – вступив до лав ЗСУ 20 березня 2022 року. За словами Вікторії, навіть під час служби він продовжував активно працювати в юридичній сфері, захищаючи права військовослужбовців. У квітні 2023 року він у складі 47-ї механізованої бригади брав участь у боях у Роботиному та Авдіївці. Коли в жовтні 2023 року його командир роти був важко поранений, він, як єдиний офіцер, що залишився в живих, став на його місце. Владислав (позивний «Вудсток») народився 23 квітня 1995 року в Дніпрі, 29 листопада 2023 року він загинув у бою. Вікторія каже, що його побратими розповіли їй, що перед загибеллю він «знищив дуже багато окупантів». Того дня просування російських військ на село Степове було зупинене, і лише за три місяці після його смерті вони окупували це село.
Владислав проявив найвищі чесноти, каже Вікторія: «Любов до своєї країни, до своєї батьківщини, до свого народу. У нього було все – мрії, плани, пригоди, друзі, кохана людина, родина. Але він обрав найвищі цінності: свободу і гідність. Він кинувся у відкритий бій з ворогом і пожертвував найдорожчим, що мав, — своїм життям, заради свободи кожного з нас. Він — наш герой, він має державні нагороди. Він — приклад мужності та хоробрості. Він — гордість нашого народу».
Поруч із музеєм вузький коридор, завішений чорною тканиною, веде до павільйону. Тут родичі загиблих солдатів можуть записати відеозвернення та залишити рукописні слова пам’яті. Більшість записані українською мовою, але є й англійською. Одне з таких було записане лише кілька хвилин тому: «Беньямін Ашер (21 рік). Хоробрий угорський хлопець, який зробив те, що підказувало йому серце: був мужнім в Азові і загинув. Він показав усьому світові: не всі угорці — виродки!» Беньямін Ашер – громадянин Угорщини, колишній солдат угорської армії – пішов добровольцем воювати проти Росії. Він загинув у бою 24 травня 2025 року, незабаром після свого 21-го дня народження.
У Львові вечір, фестиваль добігає кінця. Небо за головною сценою подекуди вкрили хмари, а з іншого боку на сцену ллються теплі промені сонця. Маленька дівчинка сидить на плечах батька, бавиться і заплітає йому волосся у хвостик.
Чоловік, великий як шафа, на весь голос підспівує зворушливому голосу Ірини Швайдак. Молода рудоволоса дівчина лежить в обіймах свого партнера, втішаючи його. Поки панки з різнокольоровим волоссям святкують останню мить свободи, Федір уже прямує до залізничного вокзалу. О 18:52 його потяг вирушає до Краматорська. Пізніше він висловить свої думки в рядках одного з віршів.