Історія Ольги Миколюк – це яскравий приклад того, як людина, маючи бажання і прагнення, вміння ухвалити рішення, може змінити свою долю повністю та залишити минуле в минулому.
Kyiv Post зміг поспілкуватися з Ольгою під час її служби у 71-й окремій єгерській бригаді (71 ОЄБр) ДШВ ЗС України. Говорили про те, як людина може змінитися, чому минуле треба залишити в минулому. І, власне, про мрії теж.
КР: Пані Олю! З чого і коли почалося для Вас підприємництво?
Ольга Миколюк (ОМ): Свій підприємницький шлях я почала понад 20 років тому. Намагалась підтримувати work-life balance, народжувала дітей, виховувала, розвивала їх і бізнес наскільки дозволяла економічна ситуація.
Свого часу бізнес пережив фінансову кризу 2008-го, потім відновилися докризові об’єми і загалом все було ок.
Аж потім трапилася Революція Гідності, яка все змінила у житті всіх, і в моєму житті теж. Я була в складі четвертої сотні (де був, зокрема, і козак Гаврилюк – ОМ).
КР: А як саме Революція Гідності змінила саме ваше життя?
ОМ: Почну з того, що поступово мої шляхи з колегами-волонтерами розійшлися, хоча де з ким ми продовжуємо підтримувати стосунки.
Мої діти на той момент були достатньо маленькі, мені доводилось приділяти більшу частину часу їм.
А вже після фактичного початку Росією війни проти України (окупація Криму, Донецька, Луганська, etc.), ми разом з подругами з моєї «бульбашки» ініціювали різноманітні непрофесійні волонтерські ініціативи з допомоги біженцям з Донбасу.
Тоді ж я познайомилися з системним волонтерством, прикладом якого для мене став Фонд «СВОЇ» Лесі Литвинової.
Саме вони свого часу створили хаб з допомоги біженцям з Донбасу і потім переросли у впізнавану, знамениту волонтерську організацію.
КР: Чи вдавалося інтенсивну волонтерську діяльність суміщати з бізнесом?
ОМ: Ну, підприємство моє фактично от з часів Майдану, можна сказати, переживало стагнацію. Сталося це тому, що з окупацією Росією частини Донбасу, ми, як відносно невеликий виробник професійних очисників, втратили більшість своїх великих клієнтів, які були в Луганській, Донецькій областях (місцеві виробники різноманітної харчової продукції).
Втім, на тлі інших людей, я «стояла» досить непогано, загалом. Тому мої негаразди мені видавалися «дрібничкою», значну частину свого ресурсу я спрямувала на допомогу іншим.
Ну, і діти ж нікуди не поділися, їх треба було «піднімати».
КР: Про що саме Ви зараз?
ОМ: Наприклад, моя старша донька професійно займалася фігурним катанням і настав момент, що для того, аби дати їй можливості для розвитку, довелося вивезти її до Угорщини.
На момент початку «повномасштабки» вона вже багато років перебувала саме там. На такий крок (виїзд доньки до Угорщини) довелося піти через сумні реалії саме цього виду спорту в Україні.
Отже, крім виховання молодших двох синів, мені ще й треба було «жити на дві країни», бо залишати її без нагляду тоді ще не можна.
Та і загалом, те, «минуле» моє життя – воно лишилося в минулому. Немає сенсу за ним жалкувати
У мене є троє дітей, дуже різних, але вони насправді і є сенсом для мене.
Були в мене і страшні втрати. У 2023-му в мене на руках, по суті, помер від важкої хвороби мій на той момент вже давно як колишній, чоловік, батько всіх моїх дітей. Втім, навіть після розлучення ми залишалися дуже хорошими друзями, тому ця втрата є однією з найважчих у моєму житті, так.
КР: Як «велика війна» увійшла у Ваше життя? Що змінила?
ОМ: На момент початку «широкомасштабки» мої сімейні проблеми заповнили весь мій простір. Тому так, я одна з тих, хто не те, що не чекав війни… це все (чутки, розмови про “велику війну” - ред.) проходило повз мене. І прокинувшись від бомбардувань у лютому 22-му року, я взагалі не зрозуміла, що відбувається.
Мій колишній чоловік тоді вже був паралізований, ми боролися за його життя. Треба було влаштовувати йому паліативний догляд і це було дуже складно, бо, наприклад деякі процедури ми робили фактично під бомбардуваннями. Тоді дуже допомагав Фонд «СВОЇ», про який вже згадувала.
І от смерть рідної людини, страждання дітей, які трансформувалися вже в такий не гострий, але фоновий біль, це все, разом з війною, поступово змінило й мене.
КР: Що, власне, змінилося?
ОМ: Я почала сприймати реальність такою, як вона є. Та і моя реальність геть змінилася: я знову вийшла заміж, і мій чоловік підтримує мене, а діти тим часом подорослішали.
Старша донька, хоча і не змогла продовжити професійну кар’єру фігуристки в Угорщині, зараз має хорошу роботу. Після того, я не змогла потравити до складу збірної Угорщини з фігурного катання, підписала контракт із світовим шоу на льоду, навчається в Угорщині в одному з найпрестижніших ВНЗ.
Старший з синів, професійний фехтувальник, навчається в Олімпійському фаховому коледжі ім. Івана Піддубного і готовий стати до лав ЗСУ, коли прийде його час.
Найменший син, якому 14 років, вже «закінчив своє спортивну кар’єру» і просто добре вчиться у школі.
Мої діти дуже самостійні але все одно вони потребують нагляду дорослого. І мій теперішній чоловік, який володіє бізнесом, пов’язаним з різними ноу-хау в металургії та працює на нашу «оборонку», має можливість бути і тилу та доглядати їх.
КР: Як Ви потрапили до ЗСУ?
ОМ: Ой! Це історія про те, як потрапити в ЗСУ «попри спротив системи»!
Почну з того, що до війська потрапила знову-таки з волонтерства. Але таку діяльність я не сильно афішувала, бо допомагала головним чином військовим, яких знаю особисто. Це були друзі, «друзі друзів», земляки. Вони могли довіряти мені, я довіряла їм. Довіра – це фундамент будь-якої діяльності, яка пов’язана з допомогою ЗСУ.
Наприклад, коли мобілізували друга дитинства мого чоловіка, він після навчання одразу потрапив на передову. І вже звідти, він зателефонував попросив камери, які допомогли б його бійцям оглядати поле бою, не залишаючи укриття. І от такі запити для мене завжди були пріоритетом.
А тепер, як власне, потрапила в ЗСУ. Історія моя нетипова. Я спочатку почала з рекрутингового центру. Але дуже довго не могла отримати рекомендаційний лист з тих частин, в яких я хотіла і могла служити згідно з моїм «цивільним профілем».
Загалом, я “годилася” лише в діловоди. Як мені потім пояснили в рекрутинговому центрі, мій запит у військових частинах взагалі не сприймали серйозно, адже занадто багато законних підстав у мене було для того, щоб взагалі не служити. По простому, відділи кадрів частин не хотіли мати справу з такою «ненадійною» бойовою одиницею.
Зрештою, коли я досягнула певних домовленостей з мої нинішнім керівником у 71-й бригаді, мене офіційно мобілізували і вже з Рівненського ТЦК направили на БЗВП і потім, вже з навчального центру, восени 2024-го, я стала до служби.
КР: А що сталося з Вашим бізнесом після того, як стали на службу в бригаді?
ОМ: Моя команда підтримує наш бізнес «на плаву». Ми навіть постачаємо безкоштовно, кільком бригадам професійні миючи засоби. Так що тут в мене «повний порядок».
КР: Як Вас змінила служба в ЗСУ? Що хотілося б змінити в армії Вам?
ОМ: Як і багато хто, я перебувала у власній «бульбашці» мрій та ілюзій. Вже коли потрапила у частину, то розвіялося багато хибних уявлень. Втім я сприймаю реальність, якою вона є, і намагаюся тут бути максимально ефективною.
Якщо ж говорити конкретніше, то маю визнати, наша армійська бюрократія абсолютно не придатна до війни. Я зараз перевертаю просто величезні стоси паперів. Без перебільшення, діловодство в сучасній українській армії – це складна і воістину героїчна праця. Але я не хочу знецінювати, знову ж таки, наших самих головних воїнів, штурмовиків і піхоту.
Загалом, хочу сказати всім, хто збирається до війська: всі наші цивільні навички, в яких ми є експертами або, можливо, навіть якимись там талантами, можуть стати у пригоді на службі
Я, наприклад, можу допомогти колишньому комбайнеру стати кухарем військовим, адже я точно розбираюся в тому, що і як робити на кухні.
Понад те, наприклад, у мене є специфічні хімічні знання. І от їх я хочу впроваджувати тут і робити корисними для фронту, для своєї бригади. У мене вже є задумки щодо цього, які на стадії активного обговорення з колегами.
Та навіть без цього, маючи серйозні зв’язки у своїй сфері, я можу сильно допомогти нашому крутому підрозділу РХБЗ.
А от що хотілося б змінити? Мабуть, найперше, це документообіг, бо він зараз у ЗСУ максимально неповороткий, від цього його низька ефективність.
КР: Що ще вразило на службі?
ОМ: Приблизно за рік до того, як я мобілізувалась, я сумнівалась в кожному своєму слові в соцмережах. Питала себе: чи маю я право, сидячи в себе вдома чи в офісі взагалі виказувати свою «ціну думку»?
Зараз я точно можу сказати, що навіть на посаді діловода, я долучена до надважливих речей для бригади на добровільній основі. Сумніви відпали.
І це, мабуть, найсильніше враження. Бути причетною до великої справи боротьби за країну – це й справді дуже важливо для мене.
КР: Про що мрієте після війни?
ОМ: Всім нам доведеться змиритися з тим, що ми ніколи не будемо такими, як раніше. Я вже казала: минуле треба залишити в минулому.
Але! Я все ж таки мрію, щоб всі ми змогли повернутися хоча б до того способу життя, яким жили до війни. Щоб всі українці могли отримувати насолоду від життя, подорожувати.
Саме жити, а не «проживати» той час, який нам всім відміряний.
КР: Яке б Ви питання поставили собі, якби були журналісткою?
ОМ: Я б запитала, як і будь кого, хто пішов до ЗСУ: а чому ти це робиш? Сама собі я відповідь на це питання вже дала, а от що скажуть інші - цікаво.