Під час своєї останньої антарктичної експедиції — трагічної подорожі, що стала символом жертв «героїчної доби полярних досліджень», — капітан Роберт Фолкон Скотт із теплом відгукувався про людину, яка в крижаних умовах доглядала поні, тварин, від яких значною мірою залежав його план стати першим, хто досягне Південного полюса.
Цією людиною був Антон Омельченко, народжений 1883 року в селі Батьки на Полтавщині. Як сьомий син у селянській родині, він не мав особливих шансів на успіх. Проте, отримавши роботу доглядача коней у місцевому маєтку, Антон швидко зарекомендував себе як здібний жокей — його невисокий зріст був ідеальним для цієї справи. Новий аристократичний власник маєтку взяв юного вершника під свою опіку, і невдовзі Омельченко вирушив із ним у далекі мандрівки.
Саме у Владивостоці, під час кінних перегонів на іподромі, Антон познайомився із агентом капітана Скотта Вілфредом Брусом й порадив йому, яких поні варто придбати для дослідницьких подорожей. Ця випадкова зустріч і привела його до участі в доленосній експедиції Скотта.
«Антон облаштував стайню. Акуратні стійла займали всю довжину прибудови… було вдосталь місця, щоб у безпеці утримувати десятеро тварин, хоч би якою холодною була зима чи якими лютими — вітри», — занотував Скотт у своєму щоденнику невдовзі після висадки в Антарктиді.
Антон пережив експедицію Скотта, повернувся додому й зайнявся господарством на Полтавщині. Доля зіграла з ним жорстокий жарт: витримавши найекстремальніші умови на Землі, він загинув у 1932 році від удару блискавки біля власної хати.
Нині поні заборонені в Антарктиді через можливий вплив на місцеву фауну та ризик поширення хвороб. А сам континент, який колись був ареною запеклого суперництва між державами (Скотта, наприклад, випередив на Південному полюсі норвежець Руаль Амундсен), нині охороняється Міжнародним антарктичним договором.
Ця крижана пустеля, що охоплює майже десяту частину планети й відокремлена від решти світу суворим і безкраїм Південним океаном, перетворилася на своєрідний світовий науковий парк. Тут військові конфлікти й територіальні претензії «заморожені» заради співпраці в ім’я науки.
Зараз на континенті триває відносно м’яке антарктичне літо. У цей час понад 4,5 тисячі людей працюють на більш ніж 40 станціях та островах поблизу, представляючи понад 50 країн світу.
Задовго після перших подвигів Антона Омельченка Україна теж брала активну участь у дослідженнях цього континенту. У 1956–1992 роках вона відігравала помітну роль у радянських наукових програмах в Антарктиді, зокрема забезпечила літаки Антонова, що перевозили радянських дослідників на станцію «Мирний».
Унікальний гусеничний будинок, створений українськими інженерами як пересувне житло для науковців і технічного персоналу, отримав назву «Харків’янка». Цей винахід став незамінним для роботи на найбільш віддалених радянських станціях, зокрема на станції «Восток».
А вже 1992 року, після проголошення незалежності, Україна опинилася відстороненою від радянських антарктичних станцій — фактично залишеною «за бортом» у полярних дослідженнях.
Можливо, саме «привиди» Омельченка й Скотта підштовхнули хід історії, адже саме тоді Велика Британія шукала, кому передати свою антарктичну станцію «Фарадей» — справжню перлину британських полярних досліджень, де з 1947 року безперервно проводилися метеорологічні та наукові спостереження.
Водночас Лондон робив ставку на нову станцію «Ротера», розташовану за кількасот кілометрів, у межах стратегії об’єднання роботи на базах, доступних для авіації. «Фарадей» такої можливості не мав, тож Британія почала шукати для нього нового власника.
На початку 1990-х, коли українська економіка лише оговтувалася після розпаду командної системи, купівля антарктичної станції навряд чи могла бути пріоритетом. Але доля розпорядилася інакше: першим послом України у Великій Британії став біохімік Сергій Комісаренко, який добре розумів цінність такої нагоди. З Лондона він почав активно звертатися до урядовців у Києві, переконуючи їх скористатися шансом.
Британці не збиралися передавати станцію будь-якій державі, яка просто виявила бажання взяти її під контроль. Вони шукали країну, здатну зберегти безцінні безперервні наукові дані й продовжити ці дослідження.
Серйозним конкурентом України була Південна Корея, яка також претендувала на «Фарадей». Однак Київ сформував переконливу позицію: попри втрату доступу до радянських баз, Україна зберегла інтерес до антарктичних досліджень і прагнула їх розвивати.
У 1992 році Верховна Рада приєдналася до Міжнародного антарктичного договору, а створення Антарктичного наукового центру при Академії наук ще більше підтвердило відданість України полярним дослідженням. У 1994-му за сприяння Великої Британії Україна стала членом Наукового комітету з антарктичних досліджень (SCAR). Усе це дозволило нашій країні залишатися помітним гравцем у сфері антарктичної науки, однак власної національної станції вона тоді ще не мала.
Британські делегації від уряду та Британської антарктичної служби поставилися до українських ініціатив серйозно й здійснили кілька візитів до Національної академії наук та Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Під час цих зустрічей обидві сторони обговорювали свої пропозиції. Ставало все більш очевидно, що саме Україна є головним кандидатом.
Україні вдалося переконати британську сторону, що саме її науковий досвід і відданість полярним дослідженням є найкращою запорукою майбутнього станції. 20 липня 1995 року у будівлі Міністерства закордонних справ та Співдружності в Лондоні станцію «Фарадей» офіційно передали Україні. Вона отримала нове ім’я — антарктична станція «Академік Вернадський», перша національна база України на крижаному континенті. Передача відбулася безкоштовно й включала все наукове обладнання, а також унікальний паб у британському стилі.
6 лютого 1996 року над станцією замайорів український прапор, і Україна приєдналася до 28 інших держав, які на той час мали свою присутність в Антарктиді.
Щороку сюди вирушає Українська антарктична експедиція. Вона складається з екіпажу, що лишається на станції взимку, підтримуючи її роботу під час багатомісячної полярної ночі, та «сезонної» групи, яка прибуває влітку, коли кригу можна пройти кораблем і доставити науковців та припаси.
Українські дослідники проводять важливі дослідження цього досі ізольованого континенту: вивчають його історію, екстремальні форми життя, а також здійснюють широкий спектр геофізичних, біологічних та астрономічних спостережень, що мають безпосереднє практичне значення для світової науки.
У наступній частині ми розглянемо наукові дослідження українських вчених на станції «Вернадський» та те, як антарктична наука може допомогти людству відповісти на найгостріші наукові та суспільні виклики.