В Сполучених Штатах і Європі поширюється пропагандистський наратив про те, що Україна нібито «забороняє християнство», «забороняє православну церкву», тощо. До подібних тверджень дійшли навіть члени Конгресу з числа Республіканської партії. Так, Анна-Пауліна Луна два місяці тому заявила, що нібито православну церкву заборонив сам президент Зеленський.
Твердження підхоплюють навіть поважні медіа, такі як ABC, маркуючи словом «заборона» зовсім інші процеси, які відбуваються в Україні.
Kyiv Post розібрався, що відбувається. Якщо коротко: ні, ніхто не забороняє жодну релігійну організацію. Тепер детальніше.
Хто і кого «забороняє»?
Найбільш активними розповсюджувачами тези про «заборону православної церкви» та «заборону християнства» в Україні є представники російської пропаганди. Звідки ці тези, очевидно, потрапили до частини американського істеблішменту, скептично налаштованого до України.
Насправді ж, йдеться не про все християнство. І навіть не про всіх православних. І не про заборону.
Але тоді про що саме?
Рік тому, 20 серпня 2024 року, український парламент схвалив історичний закон «Про захист конституційного ладу у сфе́рі дія́льності релігі́йних організа́цій». Він має на меті заборону в діяльності на території України Російської православної Церкви (РПЦ).
Здається, це і є та заборона? Ні. Бо самих громад саме Російської церкви в Україні практично ніколи не було. Натомість в Україні найбільшою церковною деномінацією (але, що важливо, не єдиною) була Українська православна Церква (УПЦ) – організація, що перебувала в підпорядкуванні Московської патріархії, і де-факто керувалася з Москви, хоча має значну автономію.
Відповідно до закону, державні органи України – в першу чергу Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) поставила вимогу до УПЦ позбутися будь-якого зв’язку з Москвою. І дала церковній організації 9 місяців на це.
«В першу чергу, це відмова від зв’язку з РПЦ через статут. Статут РПЦ змінити з Києва - неможливо, але можна чітко сказати, що ви не будете керуватися цим статутом. Необхідно було також заявити, що єпископи УПЦ не братимуть участь у засіданнях Синоду РПЦ. Поки що і очільник УПЦ- митрополит Онуфрій – є постійним членом Синоду РПЦ, і Луганський митрополит Пантелеймон їздив з окупованої території до Москви як непостійний член Синоду. Тобто, виходу з усіх структур зроблено не було», - каже релігієзнавець і історик Андрій Смирнов.
Як результат, ДЕСС подала до суду на Київську митрополію – керівний орган УПЦ, щоб суд припинив статус юридичної особи Київської митрополії.
В самій УПЦ кажуть – розірвали всі зв’язки з Росією ще весною 2022 року, після повномасштабного вторгнення. Втім, держава не вірить в це.
Що тепер буде?
Суть неправди пропагандистського твердження полягає в тому, що заборонити УПЦ – юридично неможливо. І держава цього не прагне. Внаслідок рішення суду (яке ще може кілька місяців оскаржуватися) може бути припинення статусу юридичної особи саме Київської митрополії УПЦ. Це призведе до того, що ця церква не зможе користуватися державними приміщеннями, наприклад, храмами в заповідних зонах, які є пам’ятками архітектури.
Зараз таких – 154 на більш ніж 8000 приходів УПЦ. Тобто, це втрата найбільш відомих і історично значущих храмів. Втім, це абсолютна меншість серед всіх храмів цієї церкви.
«Але це ніяка не заборона самої УПЦ. В Україні немає можливості з законом заборонити релігійну діяльність, бо для цього не потрібна реєстрація. Ви можете молитися, навіть публічно, без будь-якої реєстрації. Тобто, навіть якщо Київську митрополію УПЦ позбавлять статусу юридичної особи, громади УПЦ, єпархії, єпископи, і храми, що у власності громад, продовжать так само існувати і молитися без жодних перешкод», - каже священик ПЦУ, колишній священник УПЦ і прес-секретар УПЦ Георгій Коваленко.
Звісно, перспектива розірвання договорів оренди найбільших і найвідоміших в Україні храмів і монастирів (Лавр) дуже турбує УПЦ та її прибічників. Саме це і є джерелом пропагандистських тверджень.
Не лише вони православні. Не лише вони - християни
Друга частина правди полягає в тому, що Українська православна церква – не єдина велика православна і християнська структура в Україні. І не єдина християнська.
Ще одна, приблизно рівна за величиною – Православна Церква України (ПЦУ) – не пов’язана з Москвою православна структура, яка виникла після 1991 року з числа тих, хто не бажав бути в підпорядкуванні Москви. У 2019 році вона отримала від Константинопольського (Вселенського) патріархату Томос (тобто, офіційне визнання) автокефалії – тобто, незалежності в управлінні, визнання канонічності і благодатності. Москва, яка традиційно підтримувала афільовану з нею УПЦ, відмовилась визнати автокефалію ПЦУ.
Якщо перед 2019 роком УПЦ мала більше приходів, ніж ПЦУ (10000 проти 6000), то потім до 20% приходів і громад УПЦ перейшли до нової української церкви – і тепер їх кількість приходів приблизно рівна – по 8000.
При тому обидві церкви сповідують один і той самий східний (православний) обряд. Тому навіть у випадку гіпотетичної заборони (яка, як ми розбирали вище, неможлива) у православних буде можливість молитися в рамках іншої, також української, просто незалежної від Москви, церкви.
Крім цих двох найбільших православних деномінацій, в Україні діють більше 10 000 протестантських громад (більшість – баптисти, адвентисти і п’ятдесятники) – понад чверть усіх християнських приходів України. Яскраве свідчення їх числа – сотні тисяч протестантів, які заполонили центр Києва, вітаючи 17 вересня 2017 року відомого євангельського письменника Ніка Вуйчича.
В Україні діють також понад 3000 громад Української греко-католицької церкви, майже 1000 приходів Римсько-католицької церкви, не рахуючи ще кілька десятків приходів інших християнських конфесій – Вірменської апостольської церкви, Старообрядницької церкви та інших християн. Всі ці конфесії, особливо протестанти, рік від року збільшують кількість громад та кількість їх членів, шляхом створення нових, або відродження старих (історичних) приходів.
Тобто, заяви про те, що Україна нібито забороняє християнство – є відвертою неправдою.
Як Московський патріархат з’явився в Україні
Єдине питання, на яке поки що не було дано відповідь в цій статті – як Московський патріархат з’явився в Україні та чому Українська православна Церква не розірве стосунки з Росією, яка щоденно вбиває в тому числі і її вірних?
Історично на територію нинішньої Росії християнство у східному (православному) обряді поширилося після хрещення Київської Русі київським князем Володимиром Великим у Києві в 988 році. Тоді ж Константинополь, столиця східної Римської імперії, призначила на Русь перших єпископів. Головним з них став митрополит Київський – а Київ отримав репутацію «другого Єрусалиму».
Такий порядок зберігався довго, поки після монгольського нашестя в Європі в 1240-х роках Київ не був спалений. Від тих часів все частіше митрополити Київські задля безпеки перебували в Москві – більш північному центрі, який почав концентрувати владу в північній Русі.
В 1448 році стався розкол – Москва не визнала ряду рішень Константинополя і сама, без волі столиці падаючої під ударами турків-османів імперії призначила собі митрополита. Якого потім самовільно проголосила патріархом. Тоді Константинополь, не маючи влади над Москвою, продовжив призначати митрополитів Київських, які, правда, мали церковну владу лише в межах Українських земель. Ця мапа показує церковну приналежність земель в Східній Європі XVII століття. Зеленим показано юрисдикцію Константинопольського патріархату. Рожевим - Московського.
Баланс сил змінився у 1640-х роках. Після повстання козаків під керівництвом Богдана Хмельницького та утворення Козацької держави, перша країна яка її визнала – стала Московія. Втім, Московське царство почало швидко поглинати молоду українську державу. В цих процесах у 1680-х московські посланці за хабар добилися у Константинопольського патріарха зміни юрисдикції Києва – той дозволив Москві призначати митрополитів Київських. З тих пір українська церква потрапила під владу Москви. І довго не могла її позбутися.
Під час падіння СРСР, у 1990-му, було утворено ту саму Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським патріархатом. Це саме те автономне православне утворення, яке має певну самоврядність і незалежність, але все одно є частиною церковної імперії Москви, з якою судиться українська держава, якщо зв’язки з Москвою не буде розірвано.
Що ж далі?
То чому ця церква просто не розірве остаточно всі зв’язки з Росією?
Причин дві. По-перше, Росія змогла створити в УПЦ за час незалежності України сильне проросійське крило, і поміркована частина православних боїться, що швидке розірвання всіх стосунків з Москвою призведе до розколу всередині УПЦ.
А по-друге, це питання статусу.
«У православному світі УПЦ як канонічну церкву сприймають саме як автономну частину у складі Російської православної церкви. І якщо вони відійдуть від Москви, вони втратять цей статус. А автокефального (незалежного в управлінні – ред.) статусу у них немає. Таким чином у випадку розірвання стосунків з Москвою вони опиняться у розколі», - каже Смирнов.
Приєднання до ПЦУ, а точніше, «злиття» з ПЦУ з боку УПЦ ніхто з експертів серйозно не розглядає. До ПЦУ дійсно переходять окремі громади або приходи УПЦ, перейшли і двоє єпископів. Втім, масового переходу поки що так і не сталося.
Наразі ж саме серед кліриків УПЦ було зафіксовано найбільшу кількість проросійських агентів серед усіх християнських конфесій. Так, за час повномасштабного вторгнення за останніми даними СБУ (серпень 2025 року), понад 120 священиків УПЦ (МП) отримали підозри, а за 174 кримінальними провадженнями триває розслідування щодо державної зради та колабораціонізму. Серед фігурантів перебуває і кілька єпископів.