Як тільки в кінотеатрах виходить нова українська стрічка, у ЗМІ звісно ж з’являються рецензії та інтерв’ю з творцями картини. Зазвичай журналісти розмовляють із режисерами, продюсерами чи головними героями. Рідше зі ЗМІ дізнаємося про перебіг подій у роботі над фільмом від інших членів знімальної групи.
Тож, скориставшись інформаційним приводом — виходом у прокат повнометражного документального фільму «Куба та Аляска» режисера Єгора Трояновського, я вирішив зустрітися та поговорити з одним з операторів картини, Сергієм «Стефаном» Стеценком. До того ж, минулого року Сергій закінчив ще одну надзвичайно важливу та дуже складну роботу — повнометражний документальний фільм режисера Юрія Речинського «Любий, прекрасний, коханий».
Насамперед скажу: ми з Сергієм знайомі не перший рік, навіть мали досвід співпраці в одному кінопроєкті.
Сергію сорок чотири, він досвідчений та визнаний оператор, знімав як ігрові стрічки — «Зелена кофта» (2013), «Наші котики» (2020) Володимира Тихого, так і численні документальні фільми. Серед них — чимало учасників і призерів міжнародних кінофестивалів, зокрема «Мама померла у суботу на кухні…» (2009) Максима Васяновича, «Ми не згаснемо» (2023) Аліси Коваленко, «Рози. Фільм-Кабаре» (2021) Ірини Стеценко тощо.
Сергій є одним із засновників спільноти українських кінематографістів «Вавилон`13», а також лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (2018) за цикл документальних фільмів про Майдан 2014 року. А ще цьогоріч він отримав нагороду престижного кінофестивалю Diagonale в Австрії за кращу операторську роботу в фільмі Юрія Речинського «Любий, прекрасний, коханий».
Я вирішив почати з усталеного означення ролі оператора в кіно, якого вважають «очима режисера». Тож і запитав Сергія, чи він згоден з цим твердженням. Він не лише погодився, а й розвинув цю думку, зважаючи на специфіку роботи оператора в неігровому кіно. Хоч Сергій має досвід роботи й певні напрацювання в ігровому кіно, він відверто зізнається — його серце належить документалістиці.
Бо в ігровому кіно переважно все структуроване, існує чіткий сценарій та розкадровка. Тут Сергій згадує відомий кінематографічний жарт: якщо в ігровому кіно ефективно провели підготовчий період, то далі в процесі зйомок режисер говорить лише чотири слова — так, ні, вгору, вниз.
Натомість у документальному кіно завжди існує елемент спонтанності та невизначеності. За кілька секунд усе може кардинально змінитися, і тоді все залежить від рішення оператора. Як зізнається Сергій, саме ці неймовірні відчуття і стали для нього чимось на кшталт особистого гачка. Як тільки спробував і відчув смак, вже не здатен від цього відмовитися.
Тому в документальному кіно перш за все важливо, якого оператора обере режисер. Бо оператор зі своїм баченням часто здатний взяти на себе частину роботи режисера на знімальному майданчику, особливо коли події розгортаються дуже швидко або взагалі непередбачувані. Як зауважує Сергій: «Ось усе йде шкереберть, і від твого рішення залежить не лише крупність окремого кадру, а вся мізансцена, яка потім вплине на монтаж усієї картини чи взагалі на всю історію».
У його роботі було чимало випадків, коли доводилося працювати без режисера на майданчику, а потім після перегляду матеріалу режисер йому дякував і казав: «Чувак, ти зробив мені повноцінний класний епізод».
Тому, на думку Сергія, оператор — це не лише очі режисера. Оператор, без перебільшення, — перша людина, яка бачить це кіно.
А ще в неігровому кіно оператор часто стає учасником і тим, хто залучений безпосередньо до народження задуму майбутньої стрічки.
Власне так сталося із «Кубою та Аляскою» режисера Єгора Трояновського. У 2022 році, як згадує Сергій, приблизно через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення продюсерка Ольга Брегман (яка згодом ініціювала створення фільму про Кубу та Аляску та стала генеральним продюсером проєкту) згуртувала навколо себе спільноту кінематографістів. Сформовані невеликі знімальні групи почали їздити по всій Україні, проводячи так званий період research, тобто — розвідки, дослідження у пошуках цікавих тем та героїв.
У складі однієї з таких знімальних груп Сергій Стеценко прибув до Харкова, де зовсім випадково вони й познайомилися з військовими медиками Юлією «Кубою» Сідоровою та Олександрою «Аляскою» Лисицькою. Дівчата відразу привернули увагу кінематографістів і ті запропонували відзняти з ними коротке інтерв’ю.
Варто нагадати: тоді не йшлося ані про продовження зйомок, ані тим паче про те, що ці дівчата стануть героїнями майбутнього фільму. Просто зустріли цікавих людей, познайомилися та вирішили про всяк випадок зафільмувати. А нині, у перших кадрах «Куби та Аляски», бачимо частину з цього першого інтерв’ю, де Юлія та Олександра розповідають, чому мають такі позивні. Тоді, звісно, ніхто навіть гадки не мав, що це початок майбутнього проєкту.
Ну, а далі, за словами Сергія, попри те, що його ім’я стоїть у титрах першим у переліку операторів, він зафільмував десь зо двадцять відсотків матеріалу, який увійшов до фінальної версії картини.
У фільмуванні «Куби та Аляски» також брали участь відомі оператори, серед них В’ячеслав Цвєтков (оператор картин М. Кведаравічуса «Маріуполіс» та «Земля, блакитна ніби апельсин» І. Цілик тощо) і французький оператор Франсуа Шамбе. Чимало кадрів відзняла ще Євгенія Бондаренко та сам режисер Єгор Трояновський. Тож Сергій щиро радий, що долучився до проєкту, та тішиться реакцією й відгуками тих, хто вже подивився «Кубу та Аляску».
Натомість у проєкті Юрія Речинського склалася зовсім інша історія, бо практично дев’яносто відсотків стрічки «Любий, прекрасний, коханий» зафільмовано Сергієм. За винятком епізодів із біженцями на українсько-угорському кордоні, які знімав австрійський оператор Серафін Спітцер (Serafin Spitzer).
Поки що «Любий, прекрасний, коханий» демонструвався в Україні лише раз, на допрем’єрному закритому показі на тогорічному кінофестивалі «Молодість».
Стрічка Юрія Речинського дуже важка, багатьох, ймовірно, вона навіть шокує, але «Любий, прекрасний, коханий» — це той фільм, який потрібно дивитися. Запастися терпінням, стиснути нерви в кулак і подивитися. У фільмі йдеться про роботу спільноти «На щиті», яка після завершення процедури ідентифікації полеглих захисників повертає їх додому, а ще розповідається про евакуацію маломобільних, хворих та людей похилого віку.
На запитання, чи відразу погодився працювати з такою емоційно складною темою, Сергій відповів, що дружить, спілкується та співпрацює з Юрієм Речинським вже понад тринадцять років. Тож без сумнівів включився у проєкт, але, звісно, на той момент і не уявляв, наскільки непростою буде робота. Спрацював той факт, що оператор повністю довіряв режисеру, його смаку, розумінню естетики, особливо у роботі з такою делікатною темою.
Як говорить Сергій, Юрій дуже тонка людина і, попри властивий йому чорний гумор та доволі несподівані реакції на досить жорсткі речі, він дуже любить людей. До того ж, ще задовго до початку знімання Речинський близько місяця провів із «На щиті». Це не був стандартний процес проведення дослідження теми та знайомства з героями. Юрій не був стороннім спостерігачем, а став членом команди «На щиті»: не тільки їздив з ними, а й допомагав їм, сам носив мішки з тілами.
Далі, як згадує Сергій, знімальна група прийшла вже на фактично готовий матеріал, майбутні герої вже повністю довіряли режисеру та не звертали уваги на знімальну групу.
Загальну концепцію роботи визначили відразу — намагатися уникати фізіології, адже на великому екрані показувати рештки тіла можна хіба студентам-медикам, які вивчають анатомію. Не ставилися завдання за будь-яку ціну шокувати глядача, навпаки — докласти зусиль, аби подати все максимально людяно. Саме такий шлях, коли домінуватиме емпатія, здатний викликати правильну емоцію.
Однак моторошних моментів під час роботи над картиною вистачало. Сергій пригадує один з них: як під час фільмування у морзі Слов’янська. Насправді ж це був звичайний гараж, прилаштований під морг. Приміщення вщент забите тілами, і раптом то з одного пакету, то з іншого починають лунати дзвінки мобільних телефонів…
Нині у «Любий, прекрасний, коханий» триває фестивальна історія та Юрій Речинський регулярно розповідає Сергію, як проходять покази. Звісно, трапляються глядачі, яким не можуть сприймати таку тему, вони виходять із зали, але більша частина аудиторії дивиться до кінця, а потім зазвичай довго аплодує.
Як сприйме стрічку український глядач, Сергій прогнозувати не береться. Зрозуміло, що всі травмовані роками життя у постійному стресі та у щоденному потоці далеко не завжди позитивних новин. Однак він переконаний, що з часом стрічка таки з’явиться на екранах українських кінотеатрів.
А тим, хто не встиг подивитися «Кубу та Аляску» на великому екрані, не варто журитися, адже фільм уже доступний для перегляду на низці онлайн-ресурсів.
Наприкінці розмови я таки не втримався і запитав, як з’явився псевдонім «Стефан». Сергій посміхнувся й розповів. Було йому років десять, він грався у дворі з ровесницею, сусідською дівчинкою. Аж раптом та на щось образилася, вирішила якось (на її думку) його обізвати й чомусь назвала його «Стефаном». Спершу Сергій засмутився, але потім інша приятелька його заспокоїла та ще й переконала, що «Стефан» — це насправді дуже круто. Тож прізвисько прижилося й коли Сергій вже став оператором, органічно трансформувалося у творчий псевдонім: Сергій «Стефан» Стеценко, а на знімальному майданчику зазвичай просто Стефан.
Він продовжує активно працювати та залучений зараз у кількох проєктах, серед них і з Юрієм Речинським. А про що буде їхня нова робота, сподіваюся, свого часу дізнаємося.