Жахи війни не зникають самі по собі вони продовжують жити у підсвідомості ніби у ізольованій капсулі. З часом ця капсула руйнується і жахіття проривається у свідомість будуючи нову реальність наповнену безкінечними флешбеками та нападами агресії. Це ознаки важкого ПТСР. Про важкий шлях боротьби за себе і свою душу Kyiv Post розповіла старший сержант, сержант-менеджер Третього рекрутингового центру ВМС ЗСУ Ольга Шипицина.
Ми всі були піхотою
Коли відвідувачі заходять до Третього рекрутингового центру Військово-Морських Сил України, вони часто помічають спокійну та впевнену в собі жінку у військовій формі. Вона терпляче допомагає новобранцям заповнити документи, пояснює умови служби, підтримує тих, хто вагається перед новим кроком. Це старший сержант Ольга Шипіцина. Для більшості це досвідчена військова, яка сьогодні працює з людьми. Але за її зовнішнім спокоєм приховується історія виживання, яка могла б надихнути кінопродюсерів на створення блокбастера.
Ольга зустріла повномасштабну війну у Маріуполі, у складі 36-ї бригади морської піхоти. Тоді ще, молодший сержант вона обіймала посаду інструктора їдальні. Але після нападу росіян їй довелося взяти зброю в руки та тримати її завжди напоготові.
«Час та умови були такі, що всі стали піхотою, і хоча жінок напряму не відправляли на передові позиції, різні ситуації вимагали готовності до бою», — каже пані Ольга. Разом із побратимами, під нескінченними обстрілами та бомбардуваннями вона боронила місто, до останнього. Потім новий, ще важчий виклик: полон у сумнозвісній Оленівці, тортури, теракти і нарешті довгоочікуваний обмін.
Катування вночі, розстріли у день
«Тюремники в Оленівці були українцями з окупованих Луганської та Донецької областей, — згадує вона. — Вони намагалися вислужитися перед своїми хазяями. Кожного разу, коли нас виводили з камери, вони били берцями по кісточках на ступнях. І жінок також. Весь персонал тюрми складався з чоловіків, і саме вони піддавали нас тортурам».
Ночі в Оленівці були не менш жорстокими за дні. «Вони часто катували наших хлопців уночі, щоб ми це чули і не могли спати. Коли одна жінка не витримала й заплакала, її також почали бити», — каже Ольга.
Медичної допомоги в’язні фактично не мали. Побитих і покалічених намагалися рятувати власними силами, використовуючи жменьку ліків, які вдалося винести ще з Маріуполя. Це була боротьба за життя і людяність у нелюдських умовах.
“Їхній психологічний пресінг був дуже жорсткий. Вони виводили людей із камери нібито на розстріл. Коли це повторювалось 15-20 разів, ми всі вже втратили страх і почали жартувати, давайте позвоним рідним, щоб вам хоча б гроші на патрони скинули, а то може на два зразу, бо з першого не попадете. Саме невідомість, невизначеність, що несе новий день було найважчим. Навіть в Маріуполі на заводі під обстрілом було не так важко. Протриматися допомогла віра в те, що я потрібна своїй сім’ї, своїм дітям, своїй матері. До того я захоплювалася психологією і налаштувала себе на таку думку, що все має свій початок і все має свій кінець. І колись це все-таки закінчиться. Підтримували один одного— і плакали, і сміялися. Справжнім натхненням була Мар’яна Мамонова, яка через кілька днів після повернення з полону народила доньку. Я була також, з нею, в камерах”.
Мені поставили діагноз - ПТСР
Після Оленівки полонянок вивезли до СІЗО у Воронезькій області Росії. Там умови вже відрізнялися: жінок намагалися «відгодувати» перед обміном, створюючи ілюзію «гуманного ставлення» для міжнародних спостерігачів. Та жодні додаткові пайки не могли стерти шрамів — ані фізичних, ані психологічних.
“Мені поставили діагноз ПТСР. Після полону я пройшла психологічне тестування, мені сказали що цей період кристалізувався у капсулі, і чим пізніше ця капсула відкриється, тим буде важче подолати наслідки. І перші ознаки з’явилися через півтора року після повернення з полону. Перші півроку світ здавався дуже яскравим, всі люди на землі друзі, крім “сусідів-орків”. Все чудово, все класно, я вільна, я можу собі дозволити все, що я хочу, я можу звернути гори. А потім стало накривати. Після полону, коли я почала працювати з психологами, мені пояснили, що цей період, від перебування в Маріуполі у заводі під обстрілами і перебування в полоні, моя психіка для збереження здоров’я цей період ізолювала від від мене, і не давала туди доступу. Але воно все одно з часом відкривається, і все більше і більше деталей. Тобто, як з психологічної точки зору, це травматичний досвід, який психіка там закрила. Як-то кажуть, закрилася дверь, а потім вона почала відчинятися, і воно почало виходити назовні”.
“З часом це в моєму випадку навіть вилилося у психосоматичні ознаки. Мені стало важко ходити. Моє тіло без будь-якої причини не хотіло рухатися. У мене були проблеми з ногами, з опорно-руховою системою. Я дійшла до того, що ледь-ледь ходила з паличкою. Я не могла говорити, я не могла дивитися людям в очі. Я була в стані постійної агресії, яку я контролюю і контролювала, але навіть в громадському транспорті в мене було бажання просто-напросто цих людей, що навколо мене, поламати, роздерти, розкрошити, просто стояти по коліна в кровавому місці”.
Шукати допомогу - не соромно
Частиною процесу відновлення стали розмови з журналістами: «Для мене спілкування з журналістами — це як психотерапія. Я можу виговоритися, “відвантажити” це зі своєї свідомості», — ділиться Ольга. Вона наголошує: психологічна підтримка після полону чи травматичного досвіду є не менш важливою, ніж фізичне лікування. «Будь ласка, не закривайтеся. Шукайте допомоги, працюйте з психологами. Дуже важливо, щоб родина та близькі підтримували в цьому. Чоловікам особливо важко через стереотипи, що просити допомоги нібито не по-чоловічому. Але ж ми звертаємось до лікаря, коли хворіємо фізично».
Коли вона майже не могла ходити рік тому, родина та сослуживці підтримали рішення звернутися до психолога. Ольга пройшла багатоетапну програму психологічної реабілітації, працювала з кількома психологами і наполягає: самостійно впоратися з ПТСР неможливо — потрібно шукати свого фахівця, подолати стигму й бути готовим до того, що перші сесії можуть здаватися марними чи навіть смішними, але терапія дає результат.
Сьогодні приклад Ольги Шипициної — доказ того, що навіть після найтемніших випробувань можна віднайти сили жити, допомагати іншим і знову служити країні.