У серпні 1941 року, у зв’язку із наближенням фронту Київську кіностудію художніх фільмів евакуювали до Ашхабаду, нині – столиці Туркменістану.
6 листопада 1943 року Київ було звільнено від нацистської окупації. Майже відразу в місті розпочала роботу Надзвичайна слідча комісія з встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників.
Перед відступом нацисти намагалися приховати сліди воєнних злочинів, зокрема місця масових убивств у Бабиному Яру, де розстріли почалися 29 вересня 1941 року.
Нині історики називають ці події «Голокостом від куль» та визначили, що тільки у перші тижні там убили понад тридцять тисяч євреїв, переважно жінок, дітей та літніх людей.
Масові вбивства у Бабиному Яру тривали протягом усього періоду окупації. Крім євреїв там розстрілювали ромів, пацієнтів Київської міської психіатричної лікарні ім. І.П. Павлова, радянських військовополонених, священиків, українських націоналістів. За оцінками істориків за цей час було вбито понад сто тисяч людей.
По закінченню окупації до Києва почали повертатися установи та підприємства. В 1944 році з евакуації повернулися й українські кінематографісти. Переїзд з Ашхабаду тривав майже три місяці, з червня по серпень 1944 року.
Почалися роботи з відновлення зруйнованої та розграбованої нацистами кіностудії, які остаточно завершили тільки у 1948 році.
Попри це кіностудія відновила випуск фільмів вже у 1945 році, випустивши чотири ігрових стрічки: «В далекому плаванні» режисера Володимира Брауна, «Зиґмунд Колосовський» Бориса Дмоховського та Сигізмунда Навроцького, «Українські мелодії» Ігоря Земгано та Гната Ігнатовича та «Нескорені» Марка Донського.
Режисер Марк Донськой приїхав до Києва влітку 1944-го. На той час він уже був відомим режисером, лауреатом Сталінської премії ІІ ступеня (1941) за фільми «Дитинство Горького» (1938) та «У людях» (1939) — екранізації творів Максима Горького, зняті на студії «Союздєтфільм» у Москві.
Під час війни Донськой працював на Київській кіностудії в Ашхабаді й там створив картину «Райдуга»(1943) про спротив місцевого населення нацистській окупації України, головну роль у якій зіграла Наталія Ужвій.
Прем’єра стрічки відбулася в Москві наприкінці січня 1944 року. «Райдуга» отримала позитивні відгуки та невдовзі почала виходити на екрани за кордоном. Того ж року фільм показали у США, де він здобув схвальні рецензії. Є свідчення, що стрічка справила велике враження на президента Ф. Д. Рузвельта.
Протягом наступних двох років «Райдуга» виходила на екрани багатьох країн світу, у США — під назвою «Родина Тараса» (The Taras Family). Стрічка також здобула низку престижних нагород: премію Національної асоціації кінокритиків США, приз Національної ради кінооглядачів США та Вищу премію газети Daily News «за найкращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року».
Проте в радянських кінознавчих працях «Райдуга» пов’язана ще й із цікавим казусом. У своїй книзі «Коли кролик з’їв сценарій та інші епізоди з історії українського кіно» письменник і сценарист Станіслав Цалик зазначає, що світовий успіх фільму та американські нагороди породили популярну в СРСР легенду про те, що «Райдугу» нібито відзначили премією «Оскар».
З дитинства пам’ятаю розповіді, ніби статуетка зберігається в сейфі директора кіностудії імені О. Довженка.
Зрештою це підтверджували й авторитетні радянські кінематографічні видання, зокрема ґрунтовна праця «Кіно. Енциклопедичний словник» (т. 1 — 1966 р., т. 2 — 1970 р.) та її однотомне перевидання 1986 року.
Марк Донськой почав роботу над «Нескореними» у 1944 році. На жаль, документів про роботу над стрічкою збереглося небагато.
Однак з тих документів, які зберігаються у Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України, все ж дізнаємося про деякі деталі процесу роботи над «Нескореними».
Цікаво, що спершу Марк Донськой планував на Київській кіностудії працювати над фільмом із робочою назвою «Винищувач штабів». Це була попередня назва іншої стрічки студії 1945 року, яка вийшла вже під назвою «Зиґмунд Колосовський» у постановці Бориса Дмоховського та Сигізмунда Навроцького.
Що ж змусило режисера відмовитися від запланованого проєкту? Без сумніву, на нього справила сильне враження повість Бориса Горбатова «Нескорені», написана на основі свідчень, зібраних автором на сході України, у Ворошиловградській (нині — Луганській) області. Там у листопаді–грудні 1941 року нацисти розстріляли вісім тисяч євреїв.
Картині Марка Донського «Нескорені» присвячено розділ у книзі американського дослідника Джеремі Хікса «Перші фільми про Голокост у радянському кіно та геноцид євреїв, 1938–1946» (First Films of the Holocaust: Soviet Cinema and the Genocide of the Jews, 1938–1946, Jeremy Hicks), що вийшла у США 2012 року.
У книзі йдеться, що попередній фільм Донського «Райдуга» у США отримав не лише схвальні відгуки. Лунала й критика за зображення режисером жорстокості війни та надмірні сцени насильства нацистів, які породжували ненависть місцевого населення. Донського така реакція шокувала; захищаючи свій фільм, він наголошував на правдивості зображених подій. Джеремі Хікс припускає, що саме тоді режисер вирішив: наступна його стрічка має ще більше ґрунтуватися на реальних фактах.
Донськой мав акредитацію воєнного кореспондента, тож міг вільно пересуватися Києвом, зустрічатися та спілкуватися з людьми, які пережили окупацію. Ймовірно, він контактував із представниками Надзвичайної слідчої комісії. Режисер побував у Бабиному Яру, на власні очі побачив місця масових убивств — і це не могло не вплинути на нього як митця. Марк Донськой був євреєм, народженим в Одесі, де нацисти також знищували місцеве єврейське населення.
Сценарій фільму написали Борис Горбатов та Марк Донськой, на головні ролі запросили відомого актора Амвросія Бучму (Тарас Яценко) та Веніаміна Зускіна (лікар Арон Давидович), затвердили й інших виконавців ролей та епізодів.
У повісті розстріл євреїв описано всього одним рядком: «Євреїв розстріляли десь за містом». За рішенням режисера та, очевидно, за згодою Бориса Горбатова цей один рядок було розгорнуто у великий трагічний епізод, що став кульмінацією фільму. Зйомки відбувалися безпосередньо в Бабиному Яру, на місцях реальних розстрілів. Водночас у картині назва «Бабин Яр» не згадується: формально дія, як і в повісті, розгортається на сході України.
Згідно з акторськими договорами, з якими можна ознайомитися в ЦДАМЛМ України, зйомки розпочалися наприкінці серпня 1944 року. Тож, ймовірно, сцену розстрілу могли знімати у вересні — приблизно в ті самі дні, коли почалися масові вбивства. Відомо, що робота просувалася нелегко: під час виробництва, за документами, відбулася двомісячна пролонгація, тобто призупинення знімального процесу. Попри це стрічку завершили у 1945 році, після чого створили українську версію та німий варіант фільму.
Під час здачі фільму в Москві виникла гостра дискусія. Деякі відомі діячі радянського кіно висловили критичні зауваження. Наприклад, виконавець ролі Чапаєва в однойменному популярному фільмі братів Васильєвих, актор Борис Бабочкін, заявив, що епізод розстрілу не є мистецтвом. Негативно відгукнувся й впливовий кінорежисер Іван Пир’єв, вважаючи, що у фільмі показано переважно страждання євреїв і майже нічого — про страждання слов’ян. Однак із такою оцінкою погодилися далеко не всі: зокрема режисер Михайло Ромм зауважив, що фільм важливий і матиме успіх як у СРСР, так і за кордоном. Очевидно, вплинуло й слово автора повісті Бориса Горбатова, який виступив на захист Донського та його режисерської інтерпретації книги.
Картину вирішили випустити, і «Нескорені» вийшов в кінотеатрах країни в жовтні 1945 року. Однак уже за тиждень у центральній московській газеті «Правда» надрукували відгук Героя Радянського Союзу С. Борзенка:
«Наші люди йшли на смерть, кидаючи у своїх катів каміння, а не смиренно й покірно, як у Донського».
Негативна оцінка в головній газеті СРСР, та ще й від Героя Радянського Союзу, мала свої наслідки.
«Нескорених» тихо зняли з прокату, однак згодом неочікувано надіслали для участі в програмі Міжнародного кінофестивалю у Венеції 1946 року. Картина отримала позитивні рецензії та навіть здобула нагороду.
Щоправда, з цією відзнакою пов’язаний ще один інформаційний казус офіційної радянської фільмографії режисера. В одних виданнях писали, ніби «Нескорені» отримали головний приз, в інших — золоту медаль фестивалю. Насправді фільм відзначили International Critics Award - Special Mention, тобто Міжнародною нагородою кінокритиків — спеціальною згадкою, що теж почесно.
Того ж 1946 року оприлюднили список лауреатів Сталінської премії за 1943–1945 роки: Марк Донський отримав премію першого ступеня за «Райдугу», а Борис Горбатов — другого ступеня за повість «Нескорені».
Ще одна важлива деталь: тоді ж лауреатом премії другого ступеня став і Веніамін Зускін, який у «Нескорених» зіграв лікаря Арона Давидовича. Однак Зускін отримав нагороду не за картину Донського, а за роль у виставі «Фрейлехс» («Радість»), поставленій Соломоном Міхоелсом у Московському державному єврейському театрі.
Проте ані Сталінські премії, отримані режисером та автором повісті, ані навіть відзнака престижного міжнародного кінофестивалю не вплинули на долю картини. У травні 1952 року фільм офіційно вилучили з радянського прокату.
Причини цього очевидні: не справдилися розрахунки радянського диктатора Йосипа Сталіна, що нещодавно створена держава Ізраїль стане ще одним сателітом СРСР.
Ще 1948 року в Радянському Союзі почала набирати обертів антисемітська кампанія під прикриттям гасла «боротьби з космополітами». Тривали судові процеси над лікарями, яких звинувачували в отруєнні високих партійних чиновників і простих громадян, а згодом почалася розправа й над єврейською творчою інтелігенцією.
12 січня 1948 року офіцери держбезпеки вбили Соломона Міхоелса, після чого розпочалися розслідування у так званій справі Єврейського антифашистського комітету, створеного 1942 року для агітації на Заході.
Членів комітету звинуватили в «сіонізмі» та «співпраці з американською розвідкою», а 18 липня 1952 року більшість із них засудили до розстрілу.
Серед них був і актор та художній керівник Московського державного єврейського театру Веніамін Зускін.
Уже 1949 року влада закрила єврейські видання та театри не лише в Москві, а й у Мінську, Києві та Чернівцях.
Щодо жертв нацистських злочинів у роки Другої світової війни, офіційна радянська ідеологія воліла не виокремлювати вбивства євреїв, а говорити загалом про загибель радянських людей.
Марку Донському пощастило: він не постраждав у роки «боротьби з безрідними космополітами» й навіть здобув статус визнаного радянського кінорежисера. Хоча, попри всі заслуги, у його біографії було чимало складних сторінок, і часом він потрапляв у немилість.
Після смерті Сталіна «Нескорених» нібито реабілітували: стрічка знову згадується в кіновиданнях та біографіях режисера. Однак про фільм зазвичай писали щось на кшталт: «На екрані відтворено масштабний та багатогранний образ українського робітника, якого грає А. Бучма, на широкому епічному тлі життя та боротьби народу в дні фашистської окупації» (з «Кіно. Енциклопедичний словник», т. 1, 1966 р.).
Щоправда, аж до самого розпаду СРСР «Нескорених» показували зрідка, на відміну від інших стрічок Донського, які регулярно демонстрували в кінотеатрах та на телебаченні.
Звісно, не згадували й того факту, що «Нескорені» став першим ігровим фільмом про Голокост, знятим на теренах Східної Європи. Довгий час стрічка також залишалася єдиною ігровою картиною про Голокост, створеною за радянських часів — аж до 1990 року, коли режисер Леонід Горовець зняв «Дамського кравця» про трагедію Бабиного Яру.
«Нескорені» згадують у вітчизняних та закордонних добірках фільмів про Голокост, однак за кордоном картина залишається маловідомою.
На думку Джеремі Хікса, навіть попри успіх стрічки 1946 року на кінофестивалі у Венеції, після завершення війни закордонні дистриб’ютори почали дотримуватися стратегії: глядачі втомилися від воєнної тематики, тож потрібно більше розважальних фільмів.
Проте ця картина безсумнівно вплинула на пізніші стрічки польських і чеських кінематографістів на тему Голокосту.
Для нас важливий ще один факт: стрічка стала своєрідним документом. На екрані можна побачити, як виглядав Бабин Яр у трагічні дні вересня 1941 року. Сьогодні ландшафт цих місць сильно змінився.
Варто згадати, що в житті та фільмографії Марка Донського був ще один період роботи на Київській кіностудії (тоді вже перейменованій на кіностудію імені Олександра Довженка). 1957 року він екранізував повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною», і ця картина нині вважається класикою та передвісником українського поетичного кіно.