Віталій Коротич — український поет, який став радянським «ліберальним» пропагандистом, а пізніше і виявив лояльність до Кремля за правління Владіміра Путіна, — помер минулого тижня в Москві у віці 89 років.
Я дізнався про це з несподіваного потоку повідомлень у мережі. Росіяни переважно вихваляли його як ліберала, пов’язаного з політикою Михайла Горбачова: «гласністю» та «перебудовою». Українці ж здебільшого називали його зрадником і агентом КДБ, який обрав бік Росії.
Некрологи та оцінки його насиченого подіями життя я залишу іншим. У мене є власна незвична історія про померлого, яку я хочу розповісти, не вдаючись у суперечки про його репутацію.
Я виріс у патріотичній українській родині та громаді в місті Вулвергемптон у англійському Мідлендсі. Тож звісно, мене цікавила Україна та її доля під радянським пануванням.
У середині 1970-х я став аспірантом престижної Лондонської школи економіки та політичних наук (LSE). Я написав дисертацію про відродження української національної самосвідомості після сталінської епохи, зокрема в 1960-х, що призвело до хвиль арештів у 1965 та 1972 роках.
У цій напруженій атмосфері з’явилося нове покоління українських письменників, відоме як шістдесятники.
Вплив їхньої «поетичної революції» виходив далеко за межі літератури. Вони сміливо відмовилися від творчої стагнації та почуття провини, успадкованих від сталінської доби, й кинули виклик офіційній русифікації, пишучи українською мовою. Це проклало шлях до нових патріотичних цінностей і вільніших творчих форм.
Найвідоміші серед шістдесятників — Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба та Євген Сверстюк. Серед них був і Коротич.
Коротич за освітою був лікарем, але передусім — поетом-ліриком. Його поезія відображала глибоку турботу про людські цінності. Його відомий вірш «Чисте мистецтво», опублікований у травні 1961 року, фактично став декларацією мистецького кредо шістдесятників: «чисте мистецтво», створене «чистими руками» та «бездоганними думками».
Із посиленням політичного тиску на шістдесятників позиція Коротича ставала все більш суперечливою. Як і Іван Драч та інший відомий сучасник Дмитро Павличко, він погодився інтегруватися в офіційне радянське літературне середовище. Натомість інші — такі як поети Василь Стус та Ігор Калинець, а також літературні критики Іван Світличний та Євген Сверстюк — стали політичними в’язнями, а Ліну Костенко фактично заборонили друкувати.
Перенесімося у 1978 рік. У Лондоні, за підтримки моїх наукових керівників, зокрема Пітера Реддавея, я налагодив тісні контакти з виданнями та організаціями, що захищали радянських політичних в’язнів, такими як Index on Censorship та Amnesty International.
За рік до того Венеційська бієнале, присвячена літературі Східної Європи, опублікувала мою статтю про сучасну українську літературу, де також згадувався Коротич.
Я також належав до групи молодих британських українців, яким вдалося створити 30-хвилинний документальний фільм для BBC про українську громаду у Британії та сувору політичну реальність в Україні. Стрічку під назвою «Українці: Люди, які не можуть потрапити додому» (Ukrainians: The People Who Couldn’t Go Home) показували 10 та 23 квітня 1978 року.
А тут з’явився Коротич. Цілком несподівано я отримав нагоду зустрітися з ним. Як це сталося? Історія мала всі елементи шпигунського трилера.
Одного дня, коли я працював у бібліотеці Школи слов’янських та східноєвропейських студій (SSEES), мене покликав старший викладач українського походження Віктор Свобода — він став моїм неформальним наставником і згодом співавтором моєї першої книжки «Рушимий союз» (Soviet Disunion).
— Хочеш познайомитися з поетом з України? — запитав він. — Але якщо так, треба зробити це дуже дискретно.
Звісно, цікавість узяла гору, і я погодився.
Свобода повів мене до віддаленої частини бібліотеки з пересувними стелажами. Там, у одному з проходів, стояв привабливий чоловік, який трохи нагадував мені Альбера Камю. Він усміхнувся й представився: Віталій Коротич. Свобода тактовно залишив нас поговорити наодинці.
У колах української еміграції Коротича тепер сприймали з підозрою, а подекуди й із ворожістю. Він посварився з іншими письменниками та дисидентами в Україні — його вважали прихильником курсу Москви. Зустріч із такою людиною могла накликати гнів емігрантської спільноти.
Як «антирадянський буржуазний націоналіст» — так нас тоді описували радянські медіа — я очікував від поета захисної реакції чи навіть агресії, можливо й презирства. Але його реакція мене вразила: Коротич відповів відкритістю та готовністю слухати й дискутувати.
Та перша зустріч і все, що відбулося потім, залишилися в моїй пам’яті назавжди. Ми розмовляли приблизно півгодини. Я розповів, хто я та чим займаюся. Він, зі свого боку, визнав, що його направили до Лондона, аби писати про консервативну пресу, яка відверто критикувала Радянський Союз.
Я згадав про свою нещодавню публікацію для Венеційської бієнале та про фільм для BBC про українців у Британії — і це його щиро зацікавило.
Він зрештою сказав, що мусить іти. Я глибоко зітхнув і наважився запитати, чи не погодився б він того вечора завітати до моїх скромних студентських апартаментів у Кілберні, щоб зустрітися з іншими українськими студентами. На моє здивування, він погодився.
Я швидко зібрав із пів десятка студентів-колег, купив вина та сиру й став чекати на Коротича. Він приїхав на таксі без запізнень. В моєму скромному житлі тоді стояло лише ліжко, стіл і два стільці, тож усі ми сиділи на підлозі — як і годиться студентам.
В той час зв’язки з Україною були майже відсутні, і у мене не знайшлося української музики. Тож я поставив пісні російською радянського нонконформіста Булата Окуджави — їх легко можна було придбати в лондонській книгарні Collets, що продавала радянські товари. Ми з Коротичем та ще кількома, хто знав слова, підспівували.
Я поводився тактовно і уникав політичних тем. Натомість я попросив нашого незвичного гостя пригадати кілька його ранніх віршів часів шістдесятництва. Він знав їх напам’ять і вразив нас своєю поезією — красивою й чутливою.
Згодом він порадував нас ще більше, прочитавши вголос вірші своїх колишніх колег, яких радянська влада тоді вважала політично «проблемними» чи неприйнятними, — зокрема Ліни Костенко та Василя Симоненка.
Це був надихаючий і незабутній вечір. Багато чого залишилося несказаним, але контакт здавався щирим — особливо з огляду на те, що сталося далі.
Я дав Коротичу примірник своєї статті для Венеційської бієнале та розповів, що за день-два вийде фільм BBC. Він у відповідь записав свій номер й сказав подзвонити йому з телефонної будки через два-три дні в зазначений час.
Я підготував для фільму BBC важливий фрагмент про захист українських політичних в’язнів і особисто його озвучив. Я очікував, що Коротич розсердиться через це й відкине мою статтю як упереджену та «антирадянську».
На мій подив, під час нашої таємної телефонної розмови він привітав нас із виходом фільму і навіть похвалив мою статтю. «Усе добре, тільки ще згадай внесок українсько-єврейських письменників», — порадив він.
Коротич повернувся до Радянського Союзу, і ми чекали, що він напише про свою поїздку до Британії. Невдовзі у одній з основних радянських газет з’явився його репортаж. Як і очікувалося, він розкритикував британську консервативну пресу, але не згадав про зустріч зі мною та моїми українськими колегами.
Насправді він відзначив британську аспірантку з SSEES, — Ліз Фуллер, яка досліджувала грузинсько-українські літературні зв’язки. «Бачите, — вигукував він, — на антирадянську діяльність у них гроші є, а от на підтримку студентів, які займаються справді вартісними темами, такими як її, — немає».
Я з полегшенням сприйняв те, що він не атакував моє коло українських друзів у радянській пресі, й не очікував більше від нього жодних звісток.
Проте він помітив, що нам бракує найновішої літератури та музики з України, й пообіцяв допомогти з цим. Я дав йому адресу британської подруги в Лондоні, але не очікував, що він справді щось надішле.
Аж раптом вона отримала посилку від Коротича. У ній були платівки з піснями перспективного українського оперного тенора з Донецька Анатолія Солов’яненка та збірка традиційної народної «троїстої» музики. За кілька тижнів надійшла ще одна, менша посилка — з тепер уже класичним поетичним твором Ліни Костенко «Маруся Чурай».
Тоді ця книга була справжньою сенсацією: перша велика публікація поетеси після багатьох років заборон.
Що це було? Чи діяв Коротич як агент впливу КДБ — і якщо так, то чому жодного продовження не було? Можливо, тому, що наприкінці 1978 року я почав працювати в Amnesty International, очоливши відділ, який займався Радянським Союзом, — і тоді, ймовірно, стали потрібні інші методи нагляду чи протидії.
Або ж — не хочу видаватися наївним — він справді просто дотримав свого слова без будь-яких прихованих мотивів?
Ми більше ніколи не зв’язувались, тож я так і не мав змоги дізнатися.
Я стежив за кар’єрою Коротича здалеку, особливо коли в 1980-х він став головним редактором ліберального московського журналу «Огоньок», тоді як я зрештою очолив Українську службу Радіо Свобода в Мюнхені. Ми опинилися, так би мовити, по різні боки ідеологічних барикад.
Я зауважив, що Коротич вирішив залишитися в путінській Росії та підтримав окупацію Криму в 2014 році. Це остаточно закріпило за ним репутацію українця-зрадника.
Я хотів поділитися цією історією про людину, яка щойно пішла з життя й, безперечно, справила на мене сильне враження, — а вам залишаю судити самим.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.