Як розпізнати «русофоба»?
У «словнику» Москви:
- «Русофоб» — це українець.
- Або будь-хто, хто вважає себе українцем.
- Або кожен, хто насмілюється підтримувати Україну.
Як розпізнати «нациста»?
Абсолютно так само:
- «Нацист» — це українець.
- Або будь-хто, хто вважає себе українцем.
- Або кожен, хто будь-яким чином підтримує Україну.
Це може здаватися абсурдним, але саме так Росія й формулює цю тезу. Не метафорично — буквально. У її політичному словнику «русофоб» і «нацист» практично взаємозамінні ярлики для будь-кого, хто відмовляється приймати російське домінування.
Це не просто пропагандистський наратив, що з’явився у 2014 році. Це продовження багатовікових спроб знищити українську ідентичність.
Протягом поколінь Росія вела кампанію знищення української культури, мови та державності. Від імперських заборон на українські видання та освіту — до радянських чисток, що винищили українську інтелігенцію, і Голодомору (найбільш відомого з кількох геноцидів проти українців) — Москва сприймала саме існування України як «помилку, яку потрібно виправити».
Русифікація — це не лише про мову, а й про знищення ідентичності. Її метою було переконати і росіян, і українців, що Україна нібито не є справжньою нацією, а українська культура — другорядна, провінційна чи меншовартісна. Росія століттями формувала цілу імперську міфологію, щоб виправдати це: «братні народи», «спільна історія», «велікій рускій мір» — усе це міфи російської пропаганди.
Вони вірили в це. Вони справді думали, що досягли успіху.
Тому 2014 рік став для них шоком. Коли українці повстали проти корумпованого проросійського режиму під час Революції Гідності, Москва не змогла цього збагнути. Існування громадянського суспільства, здатність людей самоорганізовуватися, протестувати та вимагати відповідальності — те, чого російська система не може уявити й тим більше терпіти.
Москва очікувала покори. Натомість зустріла спротив.
Цей спротив зруйнував ілюзію, що Україна — лише слухняний сателіт. Тоді пропагандистська машина запрацювала на повну. Якщо українці відмовляються підкорятися — значить, вони «нацисти». Якщо не приймають контроль Москви — значить, «русофоби».
Це не непорозуміння, а рефлекс. Для Росії будь-хто, хто відмовляється їй підкорятися, автоматично стає «антиросійським».
Далі з’явився «Міф, що виправдовує все».Ярлик «нацист» став інструментом для виправдання агресії, дегуманізації та геноциду. Так Росія продає війну власному населенню. І так вона намагається посіяти сумнів і стримати світ від підтримки України.
У 2014 році й навіть на початку 2022-го ця пропаганда ще частково працювала. Світ вагався. Але сьогодні вона знаходить відгук лише серед тих, хто свідомо ігнорує реальність і відмовляється дізнатися правду про Україну. Будь-хто, хто знає хоча б трохи про українське суспільство, розуміє: ультраправа політика в Україні не лише маргінальна, а й значно менша й слабша за впливом, ніж у більшості європейських країн, і не має жодної реальної політичної ваги.
Цей міф живе не тому, що він правдоподібний, а тому, що грає на руку Москві. Він дає моральний карт-бланш на будь-які злочини. Якщо українці — «нацисти», тоді з ними можна робити що завгодно.
Цей абсурд сягає ще глибше. Протягом століть Росія ставилася до України не як до сусідньої держави, а як до колонії, народ якої потрібно «перевиховати» в росіян. Щоразу, коли українці заявляють про свою ідентичність, Москва називає це екстремізмом. Щоразу, коли українці вимагають суверенітету, Москва називає це зрадою.
Коли українці кажуть, що хочуть говорити власною мовою, це оголошують «провокацією». Коли заявляють про право на власну культуру та власну державу — це таврують як ворожість. Українців називають «нацистами» лише за те, що вони хочуть бути українцями та відмовляються підкорятися.
Подумайте про це.
У будь-якій іншій країні національна ідентичність і гордість за власну культуру вважаються нормою. Можна пишатися своєю мовою, історією та культурою. Ніхто не називає французів «нацистами» за те, що вони говорять французькою. Ніхто не називає мексиканців «нацистами» за те, що вони зберігають свої традиції. Але коли українці кажуть: «Ми українці й хочемо жити як українці», це раптом стає загрозою.
Хтось запитає: «А як же російськомовні?» Це ще один російський міф.
Так звані «утиски російськомовних» — це чиста пропаганда. Українці в повсякденному житті говорять і українською, і російською. Так було завжди. Питання ніколи не стосувалося заборони російської мови. Йдеться про те, щоб українська — мова нації — посіла належне, офіційне місце у власній державі.
Це нормально. Так роблять усі країни. Наявність державної мови — це не утиск, це суверенітет.
Протягом більшої частини сучасної історії Україна була змушена казати Москві «так» — спершу під владою імперії, потім у складі СРСР, а згодом під пострадянським впливом. Знадобився час, щоб це вимушене «так» перетворилося на чітке «ні!».
Але коли українці нарешті сказали «ні», вони зробили це всерйоз. І щодня підтверджують свій вибір. Це «ні» не про «вибір Заходу». Не про НАТО чи ЄС. Воно про вибір бути українцями. Про свободу замість підкорення, гідність замість залежності, ідентичність замість знищення та російського колоніалізму.
І це те, чого Москва не може пробачити.
Наступного разу, коли почуєте, що когось називають русофобами, «нацистами» чи екстремістами, — зупиніться. Пам’ятайте: ці слова — мова імперії, пропаганди й століть заперечення.
Українці — не русофоби. Українці — не нацисти. Українці — це народ, який відмовляється зникнути під російським гнітом.
Росія століттями намагається стерти нас — війнами, голодом, пропагандою та культурним знищенням. І все ж ми є, ми чинимо опір і продовжуємо казати «ні».
І ми будемо продовжувати говорити «ні»!
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.