Експорт викопного палива став джерелом фінансування воєн Москви та Тегерана, але водночас залишається основою економіки США та її союзників.
Перше «вторгнення» Росії в Європу відбулося тоді, коли вона почала будувати трубопроводи, щоб зробити континент енергозалежним.У 2022 році почалося повномасштабне вторгнення в Україну — тепер Київ завдає ударів по російських нафтопереробних об’єктах, щоб обмежити можливості Москви вести війну.
Ще один потенційний конфлікт визріває у багатій на енергоресурси Венесуелі, де диктатор Ніколас Мадуро пригнічує власний народ, співпрацює з Росією та сприяє контрабанді наркотиків і мігрантів до США.
У відповідь на тиск Вашингтона Мадуро нещодавно зіграв «нафтовою картою», і запропонував президенту США Дональду Трампу надати американським нафтовим корпораціям контрольний пакет у гігантських венесуельських родовищах — у спробі зупинити американську кампанію проти його наркоструктур.Пропозицію відхилили, але вона наочно демонструє, як нафта формує сучасний світовий порядок: нафта США проти нафти Росії, Ірану та їхніх союзників.
Видобуток і споживання нафти, а також пов’язана з ними політика сили визначають хід історії з XIX століття — і, без сумніву, продовжуватимуть це робити.
Росія: заправка, що прикидається державою
Лідер Росії Владімір Путін уже давно використовує нафту й газ як зброю. Він побудував газопроводи до Європи, щоб зробити континент залежним, однак європейські покупці вже відмовляються від російського газу. Натомість вони купують американський і близькосхідний зріджений природний газ (LNG), а також норвезьке викопне паливо та відновлювані джерела енергії.
Тепер Москва відчайдушно шукає нових покупців. Путін створив величезний «тіньовий флот» для морських перевезень нелегальної нафти й сподівається збудувати «Силу Сибіру-2» — дорогий, 6,4-тисячокілометровий трубопровід до Китаю, який має компенсувати втрату європейського ринку.
У серпні Кремль заявив, що технічні роботи «завершено» і угоду буде підписано найближчим часом. Однак процес триває роками: Пекін наполягає на зниженні цін і фінансових гарантіях, бо розуміє, що Москва не має альтернатив.
Тим часом Україна розгорнула власну «антинафтову війну» проти Росії, спрямовану на нафтопереробні заводи та трубопроводи.Далекобійні дрони вражають об’єкти глибоко всередині російської території, і, за оцінками, вже вивели з ладу близько половини підприємств, які постачають паливо на внутрішній ринок і до експортних терміналів.Кожен удар зменшує прибутки Москви та збільшує витрати на відновлення застарілої інфраструктури.
На відміну від втрат на фронті, пошкодження нафтопереробних заводів напряму б’ють по кремлівській скарбниці.Нафта — головне джерело доходів Росії: знищення цієї «дійної корови» послаблює її здатність вести війну.
Іран: заправка з терористами
Іран продовжує відігравати дестабілізуючу роль у «нафтових війнах». Попри жорсткі санкції США, Тегеран продовжує продавати зі знижкою нафту Китаю через «тіньовий флот» російських танкерів.Ці прибутки фінансують атаки «Хезболли», «Хамасу» та хуситів на судноплавство в Червоному морі.
Вашингтон посилив контроль за виконанням нафтових санкцій — США арештовує танкери та б’є по іранських мережах контрабанди.Кожен такий крок зменшує бюджет Ірану, але Тегеран показує, що здатен відповідати асиметрично.
Контрабанда нафти до Китаю та інших країн триває, а атаки хуситів на танкери й контейнеровози у протоці Баб-ель-Мандеб порушили глобальні торговельні маршрути.Страхові витрати різко зросли, а судна з нафтою тепер змушені обходити Африку, щоб уникнути ризику.
Ці дії нагадують світу, що навіть ізольована держава зі слабкою економікою може використовувати нафту як зброю.
Китай: ахіллесова п’ята нафтової залежності
Ззовні Пекін виглядає сильним: його економіка імпортує найбільше нафти у світі, флот патрулює Південно-Китайське море, а дипломатія активно залучає постачальників — від Росії до Близького Сходу.Та ця залежність — водночас і слабке місце.
Близько 70% нафти, яку споживає Китай, транспортується морем через стратегічні вузли — протоку Малакка та Ормузьку протоку. У разі конфлікту ці маршрути можуть бути перекриті силами США або їхніх союзників.
Проєкт «Сила Сибіру-2», який мав би забезпечити сухопутне постачання через Росію, є економічно безперспективним.Китай веде торговельну війну зі США, його борги зростають, економіка сповільнюється, ринок нерухомості обвалився, і країна не може дозволити собі дорогий трубопровідний проєкт.
Водночас Сі Цзіньпін підтримує тісні зв’язки з Росією, Іраном і лідерами Перської затоки, щоб гарантувати стабільні постачання нафтопродуктів.
Паралельно Пекін запровадив політику заміщення нафти та електрифікував економіку й інфраструктурубільше, ніж будь-яка інша велика держава — завдяки вугіллю, а також відновлюваним джерелам енергії (сонячній, вітровій, гідро-, геотермальній, біоенергетиці) та атомній енергетиці.Це дорого, але Китай мусить скорочувати залежність від викопного палива, щоб змінити баланс сил.
Енергоспоживання країни досягло піку у 2024 році завдяки розвитку сонячної та вітрової енергетики, але ці джерела покривають лише 18% потреб.Повна відмова від викопного палива наразі нереалістична — Китай усе ще залишається енергозалежним від нього.
США: від імпортера до енергетичної наддержави
Америка фактично «винайшла» нафту і першою почала використовувати її в промислових масштабах. Вона й досі утримує лідерство: поки Росія та Іран слабшають, США — у вигідному становищі.Завдяки сланцевій нафті й газу, а також канадським запасам енергоресурсів, Сполучені Штати залишаються найбільшим у світі виробником і експортером енергії.У 2024 році Канада забезпечувала близько 60% імпорту сирої нафти до США.
Після початку вторгнення Росії в Україну США стали найбільшим постачальником зрідженого природного газу (LNG) у світі.Європа тепер залежить від американського LNG, а не від російського газу, а Індія та інші країни Азії купують американську нафту, щоб зменшити залежність від Близького Сходу.
Домінування США у сфері викопного палива визначає ціни на енергоносії у світі, адже глобальні орієнтири формуються на ринках, де вирішальну роль відіграє американське виробництво.Ця енергетична міць перетворюється на геополітичний вплив: Вашингтон може запроваджувати ефективні санкції, допомагати союзникам долати нафтові кризи та карати противників, обмежуючи їхній експорт енергоносіїв, не дестабілізуючи світові ринки.
Європа: енергозалежний континент
Європа залишається заручницею власної енергозалежності: вона й надалі покладається переважно на нафту з Близького Сходу, дедалі більше — на американську, і все менше — на російську. Згодом її постачальниками стануть і країни Центральної Азії.
Континент не може використовувати нафту як геополітичну зброю, а його позиції у «війні за енергію» залежать від того, наскільки швидко Європа зможе перейти до альтернативних джерел — атомної енергетики, відновлюваних ресурсів та енергоощадності.
Індія: між двох вогнів
Індія стала ключовим гравцем у нинішній енергетичній війні. Із населенням, що вже перевищило китайське, та швидким економічним зростанням, країна потребує дедалі більше енергії.Вона закуповує дешеву, підсанкційну російську нафту, переробляє її та продає продукти нафтопереробки до Європи.
США незадоволені такою схемою й почали тиснути на Нью-Делі через підвищення тарифів. Це підкреслює факт, що Індія, як і Китай, дедалі більше залежить від Близького Сходу — регіону, схильного до нестабільності.
Індія й Китай поспішають розвивати ядерні та відновлювані проєкти, адже енергозалежність залишається їхньою головною стратегічною проблемою на майбутнє.
Наступне поле бою
Світ, який формується сьогодні, — це світ, у якому нафта залишається синонімом влади. «Нафтова війна» триває у формі використання трубопроводів як зброї — від Росії до Китаю — та створення тіньових флотівдля перевезення контрабандної нафти.
У майбутньому очевидним переможцем залишатимуться Сполучені Штати — особливо якщо, як я неодноразово наголошувала, Вашингтон і Оттава створять спільну енергомережу, щоб залучити значні, але ізольовані й недооцінені запаси канадської нафти.
Таке партнерство оптимізувало б виробництво та постачання викопного палива, знизило викиди та витрати, ліквідувало залежність від ОПЕК і створило профіцит для експорту до Європи, Індії та інших союзників.
Проєкт «Фортеця Америка», умовний енергетичний союз США й Канади, здатен підірвати вплив ОПЕК, послабити нафтові диктатури від Москви до Каракаса й Тегерана та зміцнити позиції Заходу.
Водночас глобальна конкуренція у сфері ШІ потребує величезних обсягів енергії та значних інвестицій у розвиток енергогенерувальних потужностей. І саме Америка має унікальні можливості, щоб упоратися з цим викликом.
Однак найближчий виклик полягає в тому, що Росія й надалі експортуватиме хаос і нестабільність — як і Іран. Обидві держави становлять небезпеку, але обидві можна перемогти — якщо Захід пам’ятатиме, що нафта й енергія — це не лише гроші, а основа національної безпеки.
Нинішня «нафтова війна» визначить не лише те, хто переможе в Україні, Європі чи на Близькому Сході, а й хто встановлюватиме правила глобального порядку на десятиліття вперед.
Передруковано з dianefrancis@substack.com — Diane Francis on America and the World.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.