Поранення – найважче, після смерті, що можна побачити на війні. Йдеться не лише про страждання людини, але і про те, чи зможе вона вижити, а якщо зможе, то чи вдасться їй відновитися після травми.
В Україні кількість поранених йде на сотні тисяч за останні 10 років війни – і хоч йдеться перш за все про військових, цивільних страждає також багато – в результаті ворожих обстрілів, ударів по промислових підприємствах, логістиці, енергетиці.
Та в першу чергу найважчі поранення – уламкові, кульові, вибухові – стаються саме на фронті.
Поранений солдат після стабілізації в польовому пункті відправляється сюди – в одну з найбільших лікарень України в місті Дніпро, в 100 кілометрах від фронту. Через неї пройшли десятки поранених. Тут важких поранених, які пройшли первинний процес стабілізації, оперують повторно, намагаючись врятувати життя, кінцівку, та принаймні стабілізувати стан.
Ми зайшли всередину, щоб побачити, як це відбувається.
Зараз ранок, поки що напливу поранених немає, і заступник головного лікаря Юрій Скребець показує нам внутрішню начинку лікарні. Тут велике приймальне відділення, три операційних, де працюють найкращі нейрохірурги і ортопеди країни, і реанімація.
“Лікарня за останній час пролікувала понад 50 000 поранених, військових і цивільних, з 2014 року. Це найбільший досвід серед лікарень України. До нас доставляють тяжких та надтяжких пацієнтів, які вимагають спеціалізованої допомоги – нейрохірургічної, ортопедо-травматологічної, гнійної хірургії… На жаль, багато людей, не лише військових, а й цивільних, знаходяться в такому стані, що не можуть отримати потрібну допомогу по кілька діб, і прибувають сюди вже з ускладненнями. Саме тому у нас є центр хірургії ускладнень. На жаль, такі ускладнення завжди супроводжують війну, супроводжують бойові дії”, - розказує Скребець.
Грандіозний досвід, накопичений лікарями, передають не тільки іншим українським фахівцям, але і колегам з Європи, кажуть місцеві лікарі. Лікарня дуже добре укомплектована і робить абсолютно всі види операцій, каже хірург Ярослав Гетьман.
“На приймальне відділення поступає багато різних пацієнтів, буває і до 50 поранених в день. Як травматологи – дуже багато робимо, починаючи з переломів, ампутаційних кукс, турнікетних синдромів, багато операцій... От остання операція була... важке поранення цивільної жінки. Було поранення стегна, перелом верхньої частини передпліччя, збирали апарат зовнішньої фіксації і на руки, і на нижню кінцівку”, - розказує Гетьман.
Якраз при цьому життя в лікарні пожвавлюється – одні поранені поступають в приймальне відділення, інших – виписують. Вони поїдуть в інші лікарні вглибині країни на подальше лікування.
Найважчі хворі – поранені з політравмою, які залишились без кількох кінцівок. У них – окрема реанімація, коментарів вони не дають, оскільки незважаючи на седацію, все в них, кажуть, болить. Медсестри з ними, як з рідними – вмовляють трохи попити і поїсти, доглядають, наче за дітьми.
“Людина до всього звикає. І є певні професійні моменти, професійні деформації особистості, які розвиваються у кожного лікаря, який надає допомогу при тяжких пораненнях. Поплакати можна в подушку, вилити емоції можна і після роботи, але загальне емоційні тло не міняється. Крім того, я встиг побувати начальником медичної частини окремого штурмового батальйону і встиг побачити абсолютно все, що можна побачити. Це і мертві тіла, які пробули не поховані півтора місяці, які ми витягали і доставляли до моргу, і поранення, коли всі кінцівки відірвані, а людина жива, і синдром, коли штурмовик лежав і чекав допомоги, і не було змоги витягти, і це закінчилось ампутаціями, і багато таких випадки”, - каже Скребець.
Він обходить прооперованих поранених, вітається, він знає їх всіх на ім’я. Скребець сам був поранений на фронті і лише кілька місяців тому повернувся на роботу в лікарню.
“Ми з ними спілкуємось постійно, у нас щодня обходи, і не по одному обходу. Ми їх приймаємо, ми знаємо всіх, хто залучені, і лікарі знають всіх пацієнтів, а я маю знати, як заступник головного лікаря з супроводу ветеранів маю це знати. В цьому немає нічого складного – ми ж пам’ятаємо таблицю множення чи мову все життя якусь іноземну знаємо”, - каже заступник головного лікаря.
Тут допомагають усім, в тому числі важкопораненим російським полоненим – їх життя важливо зберегти, бо це – обмінний фонд.
“В лікарні це рідкісні випадки, бо у нас є поранені наші бійці, і наші колеги-лікарі намагаються ці потоки розділити. І в нашій лікарні немає акценту на полонених росіянах, бувають поодинокі випадки, коли полоненим потрібна нейрохірургічна допомога, бо більше ніде крім нас високоякісної нейрохірургічної допомоги не надають. Було нещодавно два випадки, коли їх прооперували на голові, і перевели від нас в інші заклади”, - згадує Скребець.
Багатьох поранених відвідують родичі. Багато з тих, кому ампутували кінцівки, тільки зараз приходять до тями, і для них це дуже важкий момент
“Все залежить від стану, якщо людина в доброму стані, то одна-дві доби проходить і вони вже жартують і т.д., а от якщо без свідомості, на апараті штучної вентиляції легень, то можуть перебувати і три дні, і 5, і 7”, - зазначає Гетьман.
Артем – 23-річний боєць однієї з бригад Національної гвардії, лікується в іншому відділенні, на іншому поверсі лікарні, таких як він тут багато – це поранені, які отримали міно-вибухові травми, але вже пройшли операцію і відновлюються.
“Це був момент, який я сам поки не можу пояснити собі. Ти от біжиш, і в момент і ти вже не біжиш, вона підірвалась так, що мене аж підкинуло. Я навіть не зрозумів, що це, думка була – це, може, дрон? Ну точно не приліт, бо я знав, що таке приліт, від мене прилітало в 10-15 метрах. Я зрозумів, що міна, не зрозумів лише, яка. Я почав соватись в укриття, ліва нога і права рука якось працювали…”, - згадує ветеран.
Він показує поранення – права рука – в спицях, вона серйозно пошкоджена, з неї дістали багато уламків, і ще кілька – лишилися. Втім, він щасливий – вважає, що робив все правильно.
“Найбільше пошкодження – на правій руці. Права сідниця, і нога, трохи розбило ногу, і уламки потрапили в щиколотку, лікарі подіставали уламки звідусіль, де я був. В Донецькій області подіставали уламки, потім тут. Я дуже задоволений допомогою тут, я розраховував на гірше, думав, що руку вже втрачу мабуть… поранення на руці серйозні – шкіра, м’язи, кістка – все найбільш неприємне. Спочатку планувалося їхати у Львів на пересадку шкіри, але лікарі дуже тут кваліфіковані, допомогли мені тут. Кожен день огляд, обхід, дивляться на мене, перевіряють кістку, дивляться спиці. Бо ними я багато разів за день чіпляюся за все, що завгодно. Сьогодні я вже себе значно краще почуваю. Бо спочатку це було жахливо – я не міг встати, лише шию повертав, ніби уражені лише рука, сідниця, нога, але біль була така, важко було поворухнутися”, - каже Артем.
Він каже – в пораненні або смерті немає нічого героїчного, кіношного, чи пафосного, війна – це неймовірно страшно. І він вдячний лікарям, які роблять практично неможливе, щоб врятувати людину від найгіршого. Персонал же лікарні, як і самі лікарі, за роки постійних операцій і війни безмежно втомлений, але для всіх тут посмішка таких як Артем – новий ковток натхнення.
“Мене надихає творити добро в цій війні, в цей нелегкий час. Постійно відбувається біда, бачиш сльози, і коли ти допомагаєш людині, і тобі дякують родичі, це надихає”, - зізнається Гетьман.
“Багато таких прикладів, коли ми наприклад бачимо колосальні опіки, які теоретично не мають сумісності з життям, а коли ще є на додаток комбіноване поранення, уламки, або поранення голови, і ти думаєш – не може вижити така людина, а вона виживає, а таке у нас завдяки нашому персоналу часто вдається, то в цей момент ти відчуваєш, що ти прожив життя недарма”, - додає Скребець.
Ви можете переглянути відеоверсію репортажу тут.