Palyanytsia (“Паляниця”) — документальний фільм про свободу, війну та внутрішню силу — за участі американських стрітарт-художників Bandit, Johnny, оператора Tristan та Катерини Тимченко. Катерина — українка, яка спонтанно стала продюсеркою й героїнею документального фільму про перетворення американців на справжніх українських патріотів.
За два з половиною роки повномасштабної війни герої стрічки тричі приїздили до України. Вони побували в Києві, Ірпені, Бучі, Бородянці, Горенці, Харкові, Ізюмі, Краматорську, Костянтинівці, Одесі та Миколаєві, створили 33 мурали.
Попереду — прем’єра на 54-му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість» (25 жовтня — 2 листопада) і відкриті покази у Києві та Львові в межах проєкту UNITED by ART.
Kyiv Post поговорив з Катериною про роль митців у донесенні правди про російську агресію проти України, про дипломатію та кіно, про силу людських зв’язків.
Kyiv Post (KP): Катерино, ваш бекграунд — дизайн інтер’єрів, з кіно не пов’язаний. Війна багатьох з нас витягнула зі звичної мушлі. Як Ви несподівано стали продюсеркою, яка організувала поїздки стрітарт-художників зі США? Як Ви стали героїнею стрічки?
Катерина Тимченко (КТ): Це абсолютно випадкова історія, яка сталася невипадково. (Усміхається.). Моя подруга Марія познайомила мене з двома американськими стрітарт-художниками. Вони були трохи «дивакуваті» борці за справедливість, які хотіли приїхати в Україну, щоб створювати мурали на стінах зруйнованих будівель і таким чином привертати увагу світу.
Спочатку я поставилася скептично. Чи справді це бажання допомогти, чи просто прагнення попіаритися? Проте після двох зустрічей я зрозуміла, що вони щирі й хочуть використати своє мистецтво, щоб розповісти світові правду про Україну. Хлопці бачили в цьому місію, а я — можливість зробити щось більше, ніж просто донати та плетіння сіток.
KP: Це одразу планувалося як повноцінний документальний фільм?
КТ: Ні, абсолютно. Спочатку Bandit (Бендіт -ред.) і Johnny (Джонні - ред.) просто взяли з собою хлопця-оператора на ім’я Трістан, який купив камеру спеціально для цього українського проєкту і вчився знімати через Ютуб. На початку проєкту ми взагалі думали, що змонтуємо короткий ролик для соцмереж, щоб підтримати Україну. Однак судилося інакше…
Отже, на певний час я стала справжньою «мамочкою» для трьох американських хлопців! (Усміхається). Вони оплачували поїздки та фарби самі, але вся організація процесу була на мені: пошук локацій, узгодження з мерами, поліцією, архітекторами, військовими та мешканцями будинків.
Навіть щоб малювати на розтрощеній стіні, потрібен письмовий дозвіл. У Харкові, куди було важко дістатися через обстріли, нам допомагали друзі — давали машину, забезпечували водою. Скрізь нас супроводжувало й підтримувало справжнє людське єднання.
KP: Американські митці побували тут чотири рази. Ви були свідком їхньої трансформації в «затятих українців». Які моменти були для них переламними?
КТ: Бендіт і Джонні — протестні художники, які люблять подорожувати туди, де є біль, конфлікт. Однак спочатку вони не до кінця розуміли, куди приїхали. Перша поїздка у 2023 році була така хайпова більше. Під час тієї поїздки нам щастило: в містах, де ми побували, не було обстрілів, лише лунали повітряні тривоги...
Кардинально все змінилося під час другої поїздки 2024 року, коли ми поїхали на лінію фронту. Я пережила тоді переламний момент — думала відмовитися від участі у проєкті, бо розуміла свою відповідальність за їхнє життя. Думала, раптом хтось із них загине або втратить кінцівку…
КР: А про себе ви думали?
КТ: Ні! Знаєте, в мене є внутрішня віра в себе, в Бога! Моя віра тримає мене й усіх, кого люблю. І в цих американських хлопців я теж повірила. Поїздка на лінію фронту у 2024 році змінила їх. Наприклад, оператор Трістан, душа проєкту, наймолодший серед усіх, після цього вийшов зі знімальної групи. Він сказав, що українці, які втрачають родини й житло, але все одно цінують життя та вміють радіти, надихнули його. Він зрозумів, що теж хоче жити якісно, і поїхав додому, щоб здійснити свою дитячу мрію — шити та вишивати. Зараз він успішний митець, який робить ексклюзивний одяг на замовлення. Це був потужний урок про пошук справжнього сенсу.
KP: Розкажіть трохи більше про інших художників — Бендіта і Джонні.
КТ: Джонні — багатогранна особистість: рок-музикант, тату-майстер. А ще у нього є хобі – таке саме, як у мене. (Усміхається.) Він пече тортики. Оцей брутальний чоловік-рокер пече такі симпатичні ніжні тортики. (Усміхається.)
Найдраматичніша доля у Бендіта. Це людина, з якої й почався наш проєкт. Він з благополучної родини, але з 16 до 26 років був наркоманом, жив під мостом. Його життя безхатьком тривало три роки. Стріт-арт допоміг йому очиститися і тримає на плаву досі. Коли Росія вторглася в Україну, він сидів удома й зрозумів, що мусить щось зробити для українців. Саме Бендіт був ініціатором подорожей до України з певною місією, бо в нього все йшло і від розуму, і від серця. Благі наміри допомагають притягнути потрібних людей. Саме він підтягнув Джонні, Трістана. Так ми всі й згуртувалися.
КР: Що вразило американців найбільше в Україні?
КТ: Для них наша країна стала відкриттям: наскільки Україна красива, багатокультурна, які в нас сильні, щирі, добрі люди, незважаючи на обставини, в яких вони живуть. Їх це дуже вразило. І в процесі роботи в нашій країні їхньою головною метою вже стало не задокументувати та показати стінописи, а розкрити наших людей, розповісти про саму країну, за яку так борються українці.
Двоє з цих трьох американців – вільні, неодружені чоловіки. Вони вже мріють приїхати до України, коли закінчиться війна, та знайти собі українських жінок. (Усміхається.)
KP: Що або хто особливо запамʼяталися під час роботи над муралами, під час кінодокументування?
КТ: Нас усіх вразила історія в Бучі, коли ми створювали меморіал загиблим тероборонівцям. До нас звернулися родичі, які пережили трагедії, та яким влада відмовила у створенні меморіалу через брак коштів. Це єдиний малюнок, створений Бендітом і Джонні на замовлення, оскільки стріт-арт — це протестне мистецтво, і вони завжди малюють лише те, що хочуть. Нас знайшла Наталія Вербова, вдова одного із розстріляних українців, і звернулася з проханням створити меморіал. Поки ми працювали над цим муралом пам’яті, два дні зранку до ночі провели у компанії родини Туровських, яка втратила на тому місці сина, батька, чоловіка. Я запитала чоловіка, який грався зі своєю онукою, донечкою вбитого сина, де він бере сили радіти. Він відповів: «А що мені робити? У мене шестеро онуків. Мені треба їх піднімати. Маю попри все радіти». Цей чоловік незламний. Бендіт, коли закінчив мурал, простягнув спрей-балончик донечці загиблого, щоб малеча намалювала квіти для батька...
А ще особливе місце в нашому проєкті посідає місто Горенка, в якому створили мурал, присвячений Олександрі Паскаль, 8-річній дівчинці, якій після ракетного обстрілу ампутували ліву ногу. Її історія теж увійшла до нашого фільму…
Ми записали дуже багато інтерв’ю. На жаль, далеко не всі потрапили до фільму. Але я хочу зробити такі короткі історії кожного, кого зафільмували. Не знаю, можливо, придумаємо «Паляницю-2». (Усміхається.) У нас класного змонтованого матеріалу відібрано аж на три години! І кожен кадр я люблю.
KP: Ви були на допрем’єрних показах у США. Як там сприймається «Паляниця»? Чи спрацьовує кінодипломатія?
КТ: Дуже потужно впливає кіно. На показі в Сан-Клементо (поблизу Лос-Анджелеса) ми спеціально до показу стрічки створили велику виставку-інсталяцію з фотографіями муралів і постраждалих українських міст. Ми частували американців паляницею та розповідали про наші традиції. Багато хто підходив зі сльозами, дякуючи за правду. Деякі зізнавалися: «Ми думали, що війна в Україні вже закінчилася рік тому. Вже Палестина, Ізраїль, це ж не актуально». Американці через своїх хлопців побачили реальну Україну. Головний меседж «Паляниці» — війна триває, наша боротьба за свободу триває. Я навіть дізналася, що були росіяни, які після фільму сказали, що їхнє ставлення змінилося, бо вони знають, що ці художники не «заполітизовані» й показують правду.
КР: Мені дуже відгукується думка Олександри Матвійчук, нашої нобелівської лауреатки: «Можна втомитися співчувати, але не можна втомитися надихатися».
КТ: Наш фільм саме про це. Він не розчавлює, як геніальні, але важкі стрічки на кшталт «20 днів у Маріуполі» або «2 000 метрів до Андріївки». «Паляниця» — інакша. «Паляниця» передусім транслює: нас не треба жаліти. Ми — окрема незалежна нація. Ми боремося, ми сильні й ми радіємо життю, незважаючи ні на що. Я дуже переживала, але зараз бачу, що ми недарма працювали, бо на сьогоднішній день вже завдяки Асоціації «Дивись українське», зокрема Андрію Різолю, наш фільм подивилися у 18 країнах у рамках марафону Culture vs War. Саме Андрій повірив у наш фільм і дав цей потужний поштовх проєкту. На кінопокази за кордоном збирається дуже різноманітна публіка, але ми завжди отримуємо теплі відгуки. Наш фільм став ще одним втіленням такого неформального голосу України.
KP: Які подальші плани щодо проєкту?
КТ: Мета — протягом наступного року представити фільм на міжнародних фестивалях категорії «А», щоб охопити якомога більшу аудиторію. Фільм був зроблений на волонтерських засадах. Я дуже сподіваюся, що ми знайдемо партнерів для промоції і нами зацікавляться дистриб’юторські компанії для випуску стрічки на онлайн-платформах, на кшталт Netflix чи Apple TV.
І ще хочу наголосити, що нічого б не сталося без відомого американського продюсера Раяна Сміта. Після перших двох поїздок Україною ми зрозуміли, що самі не можемо змонтувати такий великий матеріал. Ми зробили тізер.
І кому я тільки не писала в Україні — ніхто не відповідав мені. І тут я дізналася, що є такий американський продюсер Раян Сміт, який зняв фільм «Озброєні піснею» – це другий фільм під час війни, який він зняв про українців. Подумала й написала йому. І Раян відгукнувся і, попри брак бюджету, погодився допомогти, познайомив нас із режисерами Кадімом Тарасовим і Юлією Большинською. У Кадіма дуже творчий, креативний розум, він з іншим поглядом на банальні речі й дуже цінує свою свободу. Саме Кадім тонко вибудував кадри й сенси у нашому фільмі. А Юлія, дружина Кадіма, яка має безцінний кінематографічний смак, філігранно вихоплює в оточуючому просторі геніальні речі.
Отже, саме Юля в якийсь із моментів, коли ми з Кадімом впали в ступор, блискуче очистила фільм на стадії монтажу від усього зайвого. Тому, саме така потужна синергія в команді допомогла нам створити правдиве сильне кіно.
Продакшн компанія фільму — Aerosol Arsenal Films. Режисери — Кадім Тарасов, Юлія Большинська. Продюсери — Катерина Тимченко, Райан Сміт. Співпродюсер — Андрій Різоль.