Багато хто думав, що після Байдена гірше вже не буде. Адже коментарі Джейка Саллівана про вторгнення та побоювання щодо «нестабільних цін на нафту» виглядали майже як антиприклад допомоги Україні.
І ось на сцену виходить Дональд Трамп.
Те, що відбувається від початку його президентства, нікого не здивувало. Колишній агент із нерухомості, Трамп ще до приходу в Білий дім будував свої виступи на розрахунках і дотепних шпильках у бік опонентів. Не пригадую жодної промови, яку б він написав сам і яка ґрунтувалася б на ідеях свободи чи демократичних цінностях. Буду радий, якщо помиляюся.
Схоже, він не схильний мислити в ширших категоріях принципів. Якщо вже говорити відверто, можливо, проблема в тому, що він навряд чи читав багато книжок, у яких про свободу писали найвидатніші мислителі в історії. Не певен, що він колись уважно прочитав навіть засадничий документ своєї країни — «Федералістські статті», не кажучи вже про класиків — від Локка до Гаєка. А варто було б.
Я науковець, тож, певно, дехто скептично може закотити очі на мої слова. Не всі повинні мусять цитувати класиків за сніданком. Але сьогодні, як ніколи, важливо, щоб лідери демократичного світу розуміли принципи й ідеї — і діяли відповідно. Це говорить не лише про їхню власну мотивацію, а й впливає на людей навколо. Найвидатніші борці за свободу в історії зазвичай були людьми, які багато читали.
Нещодавня зустріч президента Володимира Зеленського з Дональдом Трампом у Білому домі показала, що відбувається, коли при владі опиняються лідери без внутрішнього переконання, заснованого на принципах.
Після зустрічі прессекретарка Білого дому Каролін Левіт заявила, що США «втомилися й виснажилися» від війни. Вона також додала, що обидві сторони мають «визнати реальність на землі».
«Реальність на землі» полягає в тому, що Росія вторглася на територію вільної, суверенної держави, вбиває й калічить тисячі людей. Маю враження, що українська сторона цю реальність уже засвоїла — і зробила це ще в лютому 2022 року.
Для мене «реальність на землі» — коли будинок здригається від вибуху балістичної ракети, що влучає в центр Києва о третій ночі та вбиває сплячі родини. Це, мушу сказати, не надто складно для розуміння.
Щоб розглядати вторгнення Росії в Україну як своєрідну «рівновагу» між двома арміями, яким просто потрібно сісти й домовитися, — треба повна відсутність принципів. Ба більше — повна відсутність будь-якого морального чуття. Саме на цій позиції нині стоїть адміністрація США. Принаймні Джейк Салліван мав достатньо морального орієнтиру, щоб назвати це «варварською війною агресії».
Проблема відсутності принципів у тому, що вона неминуче породжує нестачу мужності. Зникає внутрішня енергія й певність у діях, бо немає ясності, заради чого ти борешся. Якщо відкласти убік занепокоєння Левіт про те, що «Америка втомилася» (спробуйте сказати це українським захисникам), — ця втома відчувалася у всій атмосфері зустрічі.
Зеленського у Вашингтоні зустрічали співробітники українського посольства. На злітній смузі його мав би чекати Трамп — потиснути руку одразу, щойно він зійшов із трапа. Лідер вільного світу мав би діяти так, як Рональд Рейган, коли стояв біля Берлінського муру й вимагав його зруйнувати — тобто з мужністю, рішучістю й власним прикладом.
Міністр оборони Пітер Хегсет, який кілька днів тому показово бив кулаком по столу, і з бравадою й мачизмом виголошував гасла про «воїнів» і «борців», цього разу сидів мовчки.
Трамп знову перебував у своєму звичному стані самозакоханого піднесення — Путін напередодні дві години вправно підливав йому меду в вуха. Тепер він здавався навіть задоволеним: мовляв, сам Путін люб’язно пояснив, чому Україні не потрібна далекобійна зброя. Проблему вирішено, тягар знято. Як завжди, він називав це дипломатією, хоча насправді просто готував ґрунт для нової зустрічі з Путіним — можливо, у Будапешті.
Будапешт викликає в мене відчуття дежавю. Хоча, можливо, це просто збіг.
Питання про далекобійну оборону просто відкинули. Після тижнів підготовки все знову розвалилося, і це остаточно підірвало довіру до США. Для росіян це стало ще одним доказом того, що Трампом можна легко маніпулювати, граючи на його его та спокусі Нобелівської премії.
Трамп і далі живе небезпечною ілюзією, що достатньо вмовлянь і обережних натяків, аби домовитися з Кремлем і зупинити очевидну мету Росії — принизити, виснажити й знищити Україну.
Зеленський, як зазвичай, зробив усе можливе, щоб мінімізувати шкоду, і завершив цю непросту зустріч позитивними заявами про співпрацю й підтримку. Але він не мав би цього робити. Він мав би повертатися з Вашингтона з піднятою головою, розуміючи, що має повну підтримку тих, хто справді має відвагу й силу відстоювати свободу.
Він мав би приїхати до столиці США не просити й не миритися з примхами адміністрації Трампа, а дивитися в очі тим, хто говорить про захист свободи, — з очікуванням їхньої повної й беззастережної підтримки в будь-якій формі, якої потребує Україна.
Болісна іронія всього цього полягає в тому, що та сама «втома», про яку говорить Левіт, є прямим наслідком нерішучості у стримуванні вторгнення. Європейці також діяли мляво (сам факт, що вони лише тепер, майже через чотири роки війни на європейській землі, дійшли висновку, що мають бути здатні діяти самостійно, — уже саме по собі тривожний сигнал). Але навіть цей whataboutism не знімає відповідальності з США.
Ще гірший парадокс у тому, що небажання віддавати зброю «щоб не вичерпати запаси» зрештою лише підживлює війну. Холодна, нерішуча підтримка України лише розпалює насильство у світі й зміцнює самовпевненість автократій. Зрештою, американська кров і ракети все одно будуть потрібні, щоб це зупинити — навіть якщо вже на кордонах самих Сполучених Штатів.
І тоді, без сумніву, знайдуться ті, хто скаже, що США мали рацію, зберігаючи зброю, не розуміючи головного: якби її надали країні, на яку напали, від самого початку, поширення війни можна було б уникнути.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.