Якщо відчинити вікно на тихій вулиці в центрі Праги, перше, що ви почуєте, — це торохтіння валіз туристів, які прямують до свого готелю чи Airbnb. (Торік чеську столицю відвідали вісім мільйонів туристів.) Туристи оглядають Празький град, сидять у барах Старого міста, розмовляють і сміються. Більшість із них, мабуть, навіть не чула про нещодавню перемогу правопопулістських націоналістичних партій і думає, що Чехія — просто ще одна звичайна європейська країна. І знаєте що? Вони мають рацію.
Деякі газетні коментатори бачать це інакше. Вони кажуть: Східна Європа знову показує своє справжнє обличчя — після Угорщини, Польщі та Словаччини настала черга Чехії. Але правда, насправді, складніша — і тривожніша.
Тридцять шість років тому, під час Оксамитової революції восени 1989-го, люди в Празі постійно повторювали, що хочуть жити в «нормальній» країні. Під «нормальною» вони мали на увазі таку, як (Західна) Німеччина, Франція, Британія, Іспанія чи Італія. І ось тепер — мають. Тільки от саме поняття «нормальності» за цей час змінилося.
Тоді типовою західною нормою були лібералізм, інтернаціоналізм і проєвропейськість; тепер усе частіше — антилібералізм, націоналізм і євроскептицизм. Під час виборчої кампанії чинний прем’єр Чехії Петро Фіала намагався мобілізувати виборців, запитуючи: «Ми хочемо рухатися на Схід чи на Захід?» Але що це тепер означає, коли «Захід» — це президент США Дональд Трамп і прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні, не кажучи вже про Reform UK Найджела Фаража, німецьку Alternative für Deutschland та французьке Rassemblement National, які нині лідирують у рейтингах?
Ймовірний наступний прем’єр Чехії — Андрій Бабіш, лідер партії ANO, яка перемогла на виборах. Мільярдер і підприємець, він використав свої статки, щоб зробити вражаючу політичну кар’єру. Бабіш уже очолював уряд у 2017–2021 роках. Попри судові справи щодо можливих корупційних злочинів у минулому, він не має глибоких ідеологічних переконань і радше є «підприємницьким популістом», який просто йде за електоратом. Нагадує когось? Можливо, італійця Сільвіо Берлусконі. Або Дональда Трампа.
Ймовірними партнерами Бабіша по коаліції можуть стати менші, але радикальніші сили — ультраправа партія «Свобода і пряма демократія» на чолі з чеським націоналістом японського походження Томіо Окамурою та група з ексцентричною назвою «Автомобілісти за себе». Остання запропонувала на посаду міністра закордонних справ колишнього гонщика Філіпа Турека із сумнівною репутацією — зокрема його фотографували, коли він робив щось схоже нацистське вітання з вікна автомобіля. Це тривожно, але президент Чехії Петер Павел має конституційне право заблокувати таке призначення.
І все ж, наскільки це «ненормально», якщо мірилом «нормальності» нині став американський міністр оборони Піт Хегсет, — іграшковий “мачо”, який повчає генералів про користь віджимань і гоління?
Франція історично найчастіше дивилася зверхньо на східну половину Європи — те, що я називаю внутрішньоєвропейським орієнталізмом. Але навіть з такими дивакуватими постатями, як Окамура та Турек, чеська політика сьогодні виглядає зразком демократичної стабільності — особливо якщо порівняти її з французькою. А Бабіш може здаватися серйозним державним діячем поруч із такими фарсовими фігурами, як колишня прем’єрка Британії Ліз Трасс.
Якщо придивитися уважніше, стає помітно, наскільки строкатою є сьогодні Європа. Завдяки вражаючому економічному зростанню після падіння комунізму чехи тепер мають один із найвищих показників ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) — 14-й у ЄС, вище, ніж в Іспанії та Португалії. Чехія має найнижчу частку населення, що перебуває під ризиком бідності чи соціального відчуження в ЄС, і одну з найнижчих ставок безробіття. За іншими показниками, наприклад у сфері вищої освіти, результати скромніші.
Завдяки спадщині двох видатних президентів — Томаша Ґарріґа Масарика, засновника Чехословаччини після Першої світової війни, та Вацлава Гавела, першого президента Чехії після Холодної війни — країна має демократичні, плюралістичні інституції, які за нинішніми західними мірками залишаються доволі міцними. Серед них — сенат, який майбутні популісти не контролюватимуть; незалежний конституційний суд і національна рахункова палата; а також суспільне телебачення і радіо, що досі користуються значною довірою.
Ці інституції, без сумніву, опиняться під тиском, коли популісти прийдуть до влади, але активне громадянське суспільство та президент країни, ймовірно, стануть на їхній захист.Шкода лише, що те саме не можна сказати про Сполучені Штати.
У Європі досі можна помітити певні спільні риси, що беруть початок із 40 років радянського домінування та комуністичного правління, яке тривало до 1989 року. Але дедалі більшу роль тепер відіграє спадщина давнішої доби — періоду до комунізму, до 1914 року, часу старих імперій. Візьмімо ставлення до війни в Україні. Часто узагальнюють, що Східна Європа загалом більш прихильно ставиться до України й вороже — до Росії, ніж Західна. Насправді це характерно переважно для північно-східних країн, як-от Польща та держави Балтії. Подібних поглядів дотримуються й інші північні європейці — фіни й шведи, які мають власний історичний досвід зіткнення з російським імперіалізмом.
Натомість країни Південно-Східної Європи, як-от Болгарія чи Сербія, де відчутна спадщина православ’я й османського минулого, схильні до м’якшої позиції щодо Росії й менш активної підтримки України. У цьому сенсі вони мають більше спільного з країнами Південної Європи — наприклад, із Грецією, — ніж з Естонією чи Данією. Європа й тут залишається мозаїчною.
Зрозумійте мене правильно — політичний поворот Чехії праворуч справді викликає занепокоєння, особливо для України. Завдяки ініціативі президента Петра Павела, колишнього генерала НАТО, країна очолила унікальну програму з координації закупівель боєприпасів для України в межах Європи — де б ці снаряди не знаходилися у світі.
Торік Прага відправила Києву 1,5 мільйона снарядів і планує довести цю кількість до 1,8 мільйона до кінця 2025 року. Це, безперечно, найвагоміша частка в європейських поставках боєприпасів, критично важливих для України. Тепер же Бабіш заявляє, що цю ініціативу має очолити хтось інший.
У ширшому контексті ймовірний новий чеський уряд посилить анти ліберальний, популістсько-націоналістичний тренд у Європі, а також сили в Брюсселі, які виступають проти «зеленого курсу» ЄС, міграційного та притулкового пактів і майже будь-яких подальших кроків інтеграції. Ідеологічним наставником «Автомобілістів» є давній євроскептик Вацлав Клаус. І партія ANO, і «Автомобілісти за себе» входять до групи Patriots for Europe разом із австрійською «Партією свободи», іспанською Vox, угорською Fidesz Віктора Орбана та французьким Rassemblement National Марін Ле Пен.
Тож не варто зациклюватися на регіональних узагальненнях. Кожна європейська країна має свої особливості — і водночас багато спільного. Справжній виклик тепер полягає в тому, щоб вийти за межі цієї відсталої «нової нормальності» й сформувати нову — іншу, ніж у 1990-х чи 2000-х роках.
Висновок, який можна покласти в свою валізу на коліщатках (торох-торох-торох) із величного міста Масарика й Гавела, полягає в тому, що ми — у Європі й у всьому західному демократичному світі — маємо спільні проблеми й повинні шукати спільні рішення.
Ця колонка вперше з’явилася в онлайн-версії The Guardian 20 жовтня 2025 року, а у друкованій — 21 жовтня 2025 року. Оригінал тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.