Віктору Зарецькому судилося жити й реалізовувати себе у «радянській імперії». Що це означало? «Бути художником у цій країні (СРСР у 1950-1990 рр. — прим. ред.) було привабливо, престижно й почесно, але плата за публічне й державне визнання була дуже висока — навзаєм вимагали віддати душу на службу державній машині, — пише мистецтвознавиця, відома дослідниця творчості Зарецького Олеся Авраменко у своїй монографії «Терези долі Віктора Зарецького». — Ті з талановитих, хто під час власного зростання розумів, що душу віддати не можуть, зазнавали усіляких негараздів: хто утисків, хто таборів із забороною писати й малювати, хтось втрачав роботу й можливість адекватної реалізації власного таланту, когось брали під неусипний контроль, а когось знищували морально, бувало, що й фізично».
За один страшний 1970-й рік періоду стагнації Віктор Зарецький втратив і дружину — легендарну Аллу Горську, і батька, і матір (ще до вбивства Горської вона померла від хвороби). Одну залу актуальної виставки Зарецького в музеї Шевченка присвячено портретам Алли Горської та батькам художника.
Всі ці твори сповнені енергії болю страшних втрат. Олена Зарецька, онука знаменитих художників, засновниця Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького, сказала: «Про дідуся маю дуже багато рефлексій. Часто думаю, що його психіку врятувало те, що він був дуже реалізований у творчості».
Віктор Зарецький від самого початку своєї карʼєри був відомим і визнаним, успішним митцем. На початку свого професійного шляху працював у стилі соцреалістичного мистецтва — єдиного офіційно дозволеного. Проте згодом митець відійшов від цього формату й почав розвивати свою унікальність, поєднуючи академічний професіоналізм, смак та експерименти з течіями світового мистецтва, які відповідали його естетичним та духовним запитам.
Періодом чи не найвищого творчого злету митця, за визначенням дослідників творчості художника, були 1985 - 1989 роки – часи так званої «Перебудови». Саме тоді впала «залізна завіса» й спраглі інтелектуали отримали доступ до різноманітної – раніше забороненої та фільтрованої – інформації.
Наприкінці 80-х Віктор Зарецький з якимось особливим піднесенням писав портрети, переважно жінок. Портрети всіх, кого зображав Зарецький, вражали й красою, й розумом, і талантами. Мене особисто вражають портрети його дружини Алли Горської, а також Ірини Жиленко, Раїси Недашківської, Марії Капніст, Поліни Лазової, Олесі Авраменко, Ольги Кравченко, Наталії Жижко і, звичайно, моєї мами – Ганни Макаревич.
Як писала Олеся Авраменко: «Найцікавішими виходили портрети тих осіб, з чиїм духовним світом митець відчував співзвучність, з ким знаходило спільну мову його серце». Чимало цих вишуканих фантасмагоричних портретів представлено сьогодні в музеї Шевченка. На відкритті виставки поруч із портретами були присутні музи художника. І хочу відзначити, що вони такі ж прекрасні, як і тридцять років тому. Зарецький багатьом своїм моделям, які ставали його справжніми друзями, щедро дарував творчі імпульси.
Наприкінці 1980-х твори Зарецького стрімко розлітатися по Європі й Америці. У 1990-му році на аукціоні CHRISTIE’S були продані двадцять картин художника. На той час це була знакова подія. Але… єдина прижиттєва виставка Зарецького відбулася в київському Будинку вчених, і там так само, як і зараз у музеї Шевченка, твори великого художника були представлені дуже тісно … І це попри те, що картини Зарецького є гордістю музеїв і приватних колекцій. Отже, сподіваюсь, до наступного ювілею, після війни, відкриється кілька виставок не тільки у просторих залах Києва, а й у провідних інституціях мистецьких центрів світу.
Протягом виставки у музеї Шевченка заплановані кураторські екскурсії, лекторії, майстеркласи для дорослих і дітей, зустрічі з друзями та учнями художника.
Стежте за інформацією на fb-сторінці Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького.