Війна в Україні змінила глобальну ієрархію пріоритетів: табу на зміну кордонів силою було фактично зняте, а санкції та контроль над логістикою стали постійними інструментами державного управління. Зростає роль «жорстких» і «м’яких» морських блокад поряд із кібертиском на інфраструктуру та конкуренцією за порти, протоки та виходи з річок до морів і океанів. На перший план вийшли безпека комунікацій і стійкість критичної інфраструктури — сьогодні вони мають не менше значення, ніж чисельність військ або тоннаж флоту.
На євразійській карті це безпосередньо стосується Чорного моря та Кавказу — регіонів, які довго вважалися периферійними, але зараз стають ключовим вузлом нової архітектури. Конвенція Монтре робить Туреччину незамінним арбітром доступу до Чорного моря; Дунай – вихід Центральної Європи до океанів через коридор Україна-Румунія; логістика зерна та енергії підвищує стратегічну цінність прибережних вод. Водночас посилюється Середній (Транскаспійський) коридор, що з’єднує Чорне море, Кавказ, Каспій та Центральну Азію, даючи ЄС альтернативу російським маршрутам.
На цьому тлі 30 вересня 2025 року С. Фредерік Старр – американський експерт з питань Росії, Центральної Азії та Кавказу, засновник і голова Інституту Центральної Азії та Кавказу, почесний член Американської ради з питань зовнішньої політики – виступив із програмною оцінкою на слуханнях підкомітету Сенату США з питань Європи та регіональної безпеки.
Старр стверджував, що криза в Чорному морі систематично недооцінюється порівняно з Балтійським морем, хоча в цьому регіоні знаходяться три члени НАТО (Румунія, Болгарія та Туреччина), а Росія використовує Чорне море для проєктування своєї сили на Близький Схід. Головна теза Старра: вільний доступ до Чорного моря є необхідною умовою для суверенних маневрів держав Кавказу і навіть Центральної Азії; втрата цього доступу підштовхує їх під контроль Москви або Пекіна.
Для Росії ставки максимальні. Збереження впливу в районі Чорного моря та Кавказу є випробуванням її претензій на статус світової держави: втрата контролю звужує доступ до морських коридорів, ресурсних баз та каналів для експедиційного проєктування; це послаблює позиції та зменшує вплив на Європу в питаннях енергетики та транзиту. І навпаки, здатність порушувати роботу конкуруючих маршрутів та утримувати регіон у стані «керованої невизначеності» подовжує термін придатності інструментарію зовнішньої політики Росії.
Переорієнтація Південного Кавказу на Захід посилилася після серпневої зустрічі у Вашингтоні, де за сприяння адміністрації США було оголошено про мирну угоду між Вірменією та Азербайджаном. Деякі спостерігачі назвали це «історичною подією»; інші тверезо зазначають, що декларація Білого дому та парафування тексту мирного договору – це не ратифікація. Проте закріплення намірів та започаткування інфраструктурного напрямку вже змінює баланс сил – і Москва це гостро відчуває.
Малоймовірно, що Кремль спокійно прийме стійку переорієнтацію Південного Кавказу на Захід.
Як відреагує Росія? Пряма військова відповідь обмежена війною проти України та витратами ресурсів; у найближчій перспективі більш імовірна асиметрія: економічний тиск (енергетика, транзит, вибіркові митні та регуляторні бар’єри), інформаційно-психологічні операції та юридичні суперечки щодо морського права та режиму водних територій. Ймовірними «цілями» є слабкі вузли Середнього (Транскаспійського) коридору та його чорноморські інтерфейси: будь-які порушення там підвищують витрати для Баку, Києва, Бухареста та Брюсселя, відновлюючи непрямий вплив Москви без явної ескалації.
Малоймовірно, що Кремль спокійно погодиться на стійку переорієнтацію Південного Кавказу на захід. На цьому тлі примирливі жести Владіміра Путіна щодо Ільхама Алієва можна розцінювати як спробу виграти час для відповіді. Наступною логікою є набір «уколів голками» різної глибини: від економічних обмежень і транзитних суперечок до культивування керованої турбулентності вздовж міжетнічних ліній розлому навколо Азербайджану.
У цьому сенсі показовою є давня «лезгинська карта» – експлуатація чутливих ідентичностей на стику Дагестану та північно-східного Азербайджану. У 1990-х роках регулярно з’являлися розмови про «перекроювання кордонів» та «історичну справедливість», а риторика «захисту меншин» регулярно використовувалася для зовнішньої легітимації. Історичний прецедент інтернаціоналізації місцевого конфлікту – мобілізація добровольців з Північного Кавказу через Конфедерацію гірських народів Кавказу під час Абхазької війни, яка зібрала близько 1 500 бійців за місяць – показав, як «точкове» загострення може перерости в міждержавну кризу.
Найбільш ризикованим сценарієм була би провокація на кордоні між Дагестаном і Азербайджаном, яка би зображувала інцидент як «етнічну різанину», тим самим відкриваючи двері для заяв про «гуманітарну місію» та закликів до мобілізації «для захисту братнього народу». Демографічні фактори посилюють нестабільність: у Дагестані проживає близько 120 000 азербайджанців, а в Азербайджані – приблизно 250 000 лезгинів і аварців. Будь-яке зіткнення майже неминуче пошириться за межі кордону, створюючи простір для інформаційних і політичних маневрів Кремля. Вже з’являються повідомлення про «місцевих активістів» у Дагестані, які розпалюють антиазербайджанські настрої. Ця логіка відповідає репертуару Кремля: низька вартість, високий накопичувальний ефект і складність атрибуції.
Про те, що Москва давно тримає в запасі «лезгинську карту», свідчить наступне: після першої чеченської війни російська влада систематично обмежувала міжнародні платформи для національних утворень у складі Російської Федерації, що призвело до виходу кількох регіонів і республік з Організації непредставлених націй і народів (UNPO). Серед тих, хто «добровільно» вийшов, були: Башкортостан (1998), Якутія (Саха) (1998), Марій Ел (2009), Чувашія (2008), Татарстан (2008), Кумикістан (2008), Інгушетія (2008), Республіка Комі (2009), Бурятія (2010), Тува (2010) та Удмуртія (2013).
Натомість, показово, що лезгини – народ, який не має власного федерального суб’єкта в Росії і проживає на півдні Дагестану та північному сході Азербайджану – приєдналися до UNPO в липні 2012 року і натепер залишаються єдиним «російським» народом, представленим у цій організації.
Всередині Росії інституційна інфраструктура лезгинської ідентичності втілена у Федеральній лезгинській національно-культурній автономії зі штаб-квартирою в Москві. Її президентом є Аріф Пашаєвич Керімов, член Президентської ради з міжетнічних відносин, а до президії ради входить Тагір Хііровіч Емінов, генерал-майор і колишній керівник Бронетанкового управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ Росії. З аналітичної точки зору, це розглядається як потенційний канал впливу на Баку.
Як бачимо, в нинішній конфігурації Північний Кавказ стає критично важливою частиною всієї системи. Доки цей регіон залишається під контролем Росії, він зберігає потенціал «порохової діжки», здатної передавати потрясіння по всьому поясу від Каспію до Чорного моря. Будь-яка локальна ескалація там миттєво відбивається на Південному Кавказі та Чорному морі.
Підсумовуючи, Чорне море і весь Кавказ перейшли від статусу «прикордонної території» до структурної основи нового євразійського порядку. Те, які інституції, маршрути та правила закріпляться тут протягом найближчих кількох років, визначить не тільки стійкість України, безпеку Європи та автономію Кавказу і Центральної Азії, а й те, чи залишиться Росія глобальним гравцем, чи фактично звузиться до регіональної держави.
Усі ці питання будуть обговорені на міжнародній конференції «Північний Кавказ як кордон безпеки Європи», яка відбудеться в Києві 1 листопада 2025 року.
Погляди автора статті не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.