На боці України воює дуже багато іноземців, які по своїй волі доєдналися до боротьби проти загарбницької війни Російської Федерації. Серед найвідоміших інтернаціональних підрозділів у Збройних силах України — білоруський полк імені Кастуся Калиновського, російський Добровольчий корпус та легіон «Свобода Росії». Також існують Інтернаціональний легіон, чеченські підрозділи та Грузинський легіон.
Крім того, багато добровольців приїжджають із країн, далеких від бойових дій — освічені фахівці, які могли б вести спокійне, комфортне життя вдома. Попри відстань від конфлікту, вони служать у Збройних силах України під українським командуванням.Чому вони тут? Що для них означає Україна? І що, на їхню думку, мають робити західні країни, щоб зупинити найбільше кровопролиття XXI століття?
Ми поспілкувалися з трьома такими добровольцями — німцем, американцем і французом — які служать у підрозділі безпілотних систем 41-ї окремої механізованої бригади.
Їхня мотивація
Першого з них звати за позивним «Опа!» — скорочено від «Дід» (Grandpa). Йому 56 років, він із Німеччини, і це не його перша війна.
«Ми виросли в демократії, свободі, свободі слова. І моя перша війна була в Югославії, на боці хорватів, 30 років тому. Це була та сама проблема, власне. “Велика Сербія” чи “Велика Росія” — для мене не має різниці. Важливо, що вже тоді багато людей готові були надавати підтримку в боротьбі з імперіалізмом. Вони привозять спорядження, гроші чи пластик для бомб, а моя освіта — військова, все життя я в армії та безпеці. Це мій спосіб допомогти. Серби хотіли повернути югославську державу, Путін хоче повернути Радянський Союз. То в чому різниця? Серби й совєти завжди були друзями, багато росіян тоді допомагали сербам, хоч і казали, що вони не воюють», — розповів Опа.
Опа має три вищі освіти і є кваліфікованим вибухотехніком. У цьому підрозділі він відповідає за системи підриву, випробовує нові способи встановлення зарядів на дронах, навіть коли ті перебувають на землі.
«Перший рік я був піхотинцем, у спецгрупі. Це було добре. Перший наступ — у Запорізькій області. Потім у Бахмуті я був сапером, тренував людей. Вісім років я служив інженером у німецькій армії, маю підготовку з вибухівки. Допомагав нашим тут покращити процес створення вибухівки. А потім з’явилися дрони. Мені подобається вчитися і допомагати, де це можливо. Не так уже й багато людей із фахом інженерів-саперів, особливо тих, хто може працювати з вибухівкою або виготовляти бомби», — зазначив Опа.
Він каже, що його родина знає, де він перебуває. Мати не дуже схвалює його рішення, але він залишається відданим своїй місії. Опа перебуває в Україні з першого дня повномасштабного вторгнення й вважає, що зупинити Росію тут — життєво необхідно, аби війна не прийшла до Європи.
«Якщо ми не зупинимо росіян в Україні... Європа й Америка мають допомогти. Якщо не зроблять цього зараз — пізніше буде дорожче. Зараз це дешево — так, зброя дорога, але вони хоча б людей не відправляють. Коли ж росіяни стоятимуть на польському кордоні, а поруч білоруси, Литва… Путін скаже: “Один раз це спрацювало — чому б не спробувати вдруге?” Потім буде Естонія, Латвія… І тоді це буде дорожче, і треба буде більше захисту. Смішно, але зараз ціна з боку Європи маленька — українці помирають за Європу. Не потрібно слати солдатів, потрібно надсилати лише зброю — у чому проблема?» — вважає Опа.
Подібна мотивація і у його побратима — 29-річного американця з позивним Денвер. Він приїхав із Колорадо в перший день повномасштабного вторгнення.
«Відповідно до умов Будапештського меморандуму ми дали деякі обіцянки, і я знав про це до приїзду сюди. Ми дали обіцянки, але не виконали їх. Ми — НАТО, ми — союзники, маємо захищати своїх союзників, а ми цього не робимо. Ось чому я тут», — сказав Денвер.
Денвер намагався вступити до армії США, але його не прийняли. Коли він побачив кадри зруйнованих українських міст навесні 2022 року, то вирішив, що не може стояти осторонь.
«Я приїхав, бо бачив, що відбувається. Дивився усі ці новини й думав: або я сидітиму на дивані й нічого не робитиму, або зроблю щось. Тож я вирішив приїхати. Прибув до Києва у березні 2022 року. Воюю з перервами відтоді. Двічі був поранений, тому доводилось брати паузи, але так, я тут увесь цей час. Першого разу мене поранили під час харківського наступу 2022 року, біля Ізюма, у Карпатській Січі. Потім відновився й повернувся, воював в Інтернаціональному легіоні ЗСУ. Якщо подумати — це трохи божевільно. Якби хтось сказав мені 10 років тому, я б не повірив, що все це станеться», — розповів Денвер.
Француз із позивним «Сова» приєднався до Збройних сил нещодавно, маючи досвід у виробництві дронів.
«Якщо Україна впаде завтра, потім будуть країни Балтії, потім — Польща, і навіть якщо Франція захищена, як я вважаю, ядерною зброєю, Росія все одно намагатиметься дестабілізувати країну й усю Європу. Тому якщо ми не воюємо тут і зараз, то воюватимемо через п’ять, десять чи п’ятнадцять років в Європі. Тож краще боротися тут і тепер. Моя мета — допомогти Україні залишитися вільною й незалежною. Бо поразка України — це не лише втрата її суверенітету, це поразка всієї Європи — навіть США, хоч вони й не хочуть це визнавати. Це буде поразка всіх демократій світу й дозволить таким країнам, як Північна Корея чи Китай, продовжувати свої імперські амбіції», — сказав Сова.
Їхнє ставлення до України
Сова бував в Україні до війни у справах і добре знає країну та її населення.
«Загалом, українці дуже нас підтримують. Особливо поза Києвом: якщо бачать, що ти військовий, дякують, пригощають безкоштовною їжею, викликають таксі за власний рахунок. Коли я їду за військовими паперами, кажуть: “Не плати за тачку, ми закинемо, дякуємо за те, що ти робиш”. Я знав Україну до війни, бо працював тут, знаю країну, її людей, і захоплююся їхньою мужністю. Вони не лише вижили — вони борються й іноді перемагають. У багатьох сенсах — вони вже перемагають», — зазначив Сова.
Опа додає, що місцеві мешканці зазвичай ставляться до іноземних добровольців тепло й з повагою.
«Коли дізнаються, що ти іноземець, — дуже привітні. Допомагають. Якщо не розумієш мови — якось розберемося, руками, жестами, або ж я іноді беру Google-перекладач і якось розуміємось. Іноді складно, бо Google не дуже добре знає українську, тому іноді я переходжу на російську, і тоді переклад точніший. У мене є сусіди, вони запросили на день народження — усе було чудово, це було в Харкові, коли я там був... Так, є старші люди, яким ця війна не подобається — вони ще радянських часів і радянського виховання, я знаю, як це, у нас в Східніій Німеччині багато таких людей, це нормально», — ділиться досвідом Опа.
Кожен із добровольців переконаний, що оборона України — ключ до безпеки Європи. Вони кажуть, що західні країни можуть і повинні робити більше.
«Путін не зупинився на Криму — він постійно просувався все далі й далі. Тож, безумовно, він не зупиниться в Україні. Захід має це зрозуміти: таке вже траплялося, і це може повторитися», — каже Денвер.
«Зараз Україна найбільше потребує стабільних грошей, великих витрат для промисловості, надійних партнерів — наприклад, у сфері оборонної промисловості. На мою думку, Захід має прокинутися. У Франції, наприклад, ми втричі збільшили виробництво снарядів до ствольної артилерії — з 25 тисяч до 80 тисяч на рік, але цього не вистачає на місяць активних боїв тут, в Україні», — додає Сова.