Раніше ми писали про український Вільний театр Мрія Бонн / Freies Theater Mriya Bonn, який трохи більше року тому заснували українці, що врятувалися від повномасштабного вторгнення РФ. Ми поговорили з його головною режисеркою Мариною Люшиною. Пропонуємо вашій увазі відверту розмову про театр, мистецтво, Росію, її пропаганду і не лише про це.
Кyiv Рost (KP): Пані Марино! Розкажіть трохи про себе.
Марина Люшина (МЛ): Я родом з Конотопа, більшість свідомого життя жила в Сумах. За фахом я акторка, за другою освітою – режисер драматичного театру. Свого часу я понад 10 років пропрацювала в Сумському ТЮЗі, а потім мені запропонували очолити Конотопський народний театр, куди наша родина переїхала вслід за чоловіком. Пропрацювавши певний час у театрі, я створила свій власний дитячий театр-студію.
І це була величезна студія зі своїм приміщенням, ми гастролювали, багато вистав ставили – дорослих, дитячих, підліткових, брали участь у конкурсах.
Тому театр для мене – це те, чим є я. Я все своє свідоме життя з театром.
Двоє моїх дітей народилися в театрі, на сцені, і вони весь час зі мною.
Тобто, життя рухалося вперед, але тут почалося повномасштабне вторгнення.
КР: Де вас застало 24 лютого?
МЛ: 23-го ми в театрі готувалися до майстер-класу з шоколаду і до 8 березня. І от 24-го почалася війна. Більше в ту студію я не поверталася.
КР: Як ви потрапили до Німеччини?
МЛ: Спочатку ми потрапили в окупацію, були там до 10 березня 2022 року. Потім – точної дати вже не пригадаю – росіяни дали «зелений коридор», і чоловік, ризикуючи життям, вивіз нас до родичів у Яремче. А з Яремче ми виїхали до знайомих німців. Вони знали, що моєму сину було тоді 9 місяців, і самі запропонували допомогу. От так, 18 березня 22-го року ми потрапили до Німеччини, не знаючи ні мови, ні місцевих реалій.
КР: Як зародилася ідея створення українського театру в Бонні?
МЛ: Все почалося зі знайомства з Ольгою Демидовою, яка була однією з організаторів ініціативи з підтримки українських біженців у Бонні. Під час однієї розмов з нею й виникла ця ідея. Все почалося з театру для дітей. Але! Оскільки і діти, і батьки їхні різні, різні світоглядно, довелося завершувати цю історію, бо для мене це було дуже важко. До нас підходили батьки і казали, що їхні діти не розуміють української! А ми намагалися тим батькам пояснити, що насправді діти розуміють, ми вчили скоромовки, пробували робити вистави українською. А після вистави батьки виходили зі своїми дітьми і говорили російською.
Зрештою, від дитячого театру ми відмовилися, але моя знайома драматургиня Неда Неждана запропонувала кілька текстів, з яких потім і виросла драма “Закрите небо”.
От тоді й народився професійний дорослий театр. Знайшлися й актори: Ольга Демидова, Олена Стець, інші – наприклад Аня Коновалова, яка збирається повернутися в Україну та вчитися на акторку.
КР: А чому вирішили назвати свій театр «Мрія»?
МЛ: Ми довго обирали назву театру. Хотілося, щоб це було і українське, і щоб це якось було співзвучно з ситуацією, чому ми тут, і щоб німці розуміли. Тому і з’явилася ця ідея, що не просто мрія, а от «Мрія» – літак, який знищили, але який все одно живе й відродиться, як Україна, яку той літак символізує, і ми всі.
КР: Ви вже підбили для себе підсумки першого року?
МЛ: Німці дуже погано розрізняють українську та російську культури. Тому ми вирішили, що будемо їм показувати українське і будемо показувати українською мовою з субтитрами німецькою. За рік ми дали чотири вистави. І всі чотири рази у нашому залі на 100 глядачів був аншлаг.
КР: Скільки вистав загалом вийшло від початку діяльності театру?
МЛ: Чотири «Закритого неба», і ось нещодавно – ще відбулася прем’єра «Між нами війна». І мені здається, що вистава «Між нами війна» справила на місцеву аудиторію набагато сильніше враження, бо там сюжет про підлітків, яких розлучає війна, і про те, як вони переживають ці моменти.
Навіть одна вчителька з Дюссельдорфа, якій до Бонна їхати дві години, привезла цілий клас німецьких дітей, таких самих за віком – 15-16 років. Діти глибоко та гостро відеагували на все, що відбувалося на сцені, можна сказати, пропустили через себе.
КР: Скажіть, будь ласка, чи став мовний бар’єр проблемою?
МЛ: Навпаки, я думаю, він навпаки допоміг нам. Мені здається, що молодь під час вистави «Між нами війна» зрозуміла все на емоційному рівні. Глядачі та герої – одного віку, в них подібні потреби, емоції.
Вони сміялися там, де було смішно, вони плакали там, де їм було боляче, вони раділи, коли ця пара нарешті поцілувалась.
А от у «Закритому небі» сюжет такий, що чотири жінки прокидаються в якомусь невідомому приміщенні й не розуміють, чому вони там. І шукають вихід, але можуть знайти його тільки тоді, коли зможуть згадати, що з ними сталося. Ну, і кожна з них проговорює свій монолог. Авторка п’єси брала інтерв’ю у тих жінок, які пережили окупацію. Тому ці монологи, які грають акторки, та ще й у супроводі нашої геніальної – не побоюся цього слова – музики справляють на німців сильне емоційне враження, навіть якщо вони не розуміють слів. Один німецький актор, молодий, який прийшов на виставу, потім написав нам, що після цієї вистави він реально зрозумів, наскільки війна – страшна.
КР: Скажіть, будь ласка, ваш основний глядач – це українці, які виїхали до Німеччини, чи все ж таки німці?
МЛ: Загалом, наш глядач – це десь наполовину німці, наполовину українці.
Моє бажання, щоб головним нашим глядачем були, звичайно, німці. Тому що мені б хотілося, щоб вони бачили, наскільки ми талановита нація, наскільки ми розвинена нація. І щоб вони бачили, яка у нас велика і древня культура.
Тобто оце мені б хотілося показати. І, звичайно, показати наш біль, проблеми через мистецтво, через театр в основному.
Втім, звичайно, до нас у театр приходить і багато українців. І от їм дивитися «Закрите небо», наприклад, дуже важко.
КР: Відчуваєте себе частиною культурного ландшафту Бонна?
МЛ: Ні. І думаю, що не скоро відчуємо.
КР: Скажіть, будь ласка, ви з іншими театрами, культурними закладами в Німеччині співпрацюєте, берете участь у фестивалях?
МЛ: Так, ми намагаємося брати участь у різних фестивалях. Наприклад, з нашою «Конотопською відьмою» ми взяли участь у так званій “Театральній ночі” у Бонні. Так, довелося німцям доводити, що це до Гоголя не має жодного стосунку, бо це ж Квітка-Основ’яненко!
Намагаємося спілкуватися з іншими театрами, гастролі шукати. З цим зараз трохи важко і в плані організаційному, і в плані грошей.
Нас дуже підтримує Brotfabrik – мистецька організація, культурний осередок такий, як у нас у Києві “Мистецький Арсенал”.
Вони нам дають можливість і репетирувати безкоштовно, і показувати вистави. Там дуже багато різних студій.
КР: Що для Вас значить керувати театром?
МЛ: Театр — це те, чим я є. І тут, у Німеччині, навколо мене, навколо цієї ідеї зібралися настільки свідомі люди, які жертвують своїм часом, енергією, коштами заради того, щоб був цей театр.
Не просто заради того, щоб зігратися, себе реалізувати, а заради того, щоб реалізувати цю ідею загальну, спільну.
КР: Які у вас плани щодо розвитку театру? Що у вас зараз найближче стоїть, скажімо так, у пріоритетах?
МЛ: Ми отримали грант, тепер зможемо пошити вже нормальні костюми, і ми самі заробили трішки. Тобто ми вже зможемо йти далі. Щороку намагаємося показувати німцям вертеп український з піснями, і цього року теж зробимо.
КР: Скажіть, будь ласка, мистецтво, по-вашому, важливе все ж таки для протидії роспропаганді, чи ні?
МЛ: Мистецтво, культура, мова і освіта само собою – це те, що дає можливість нації формуватися. Щиро кажучи, я часом думаю, що тим громадянам України, які виїхали, не всім наше мистецтво потрібне. Але от німцям – їм наше мистецтво потрібно.
Бо от Росія – що вона завжди робила? Вона намагалася нав’язати всім, і німцям свою культуру, і в Німеччині тут воно працювало і працює. Німці страшно їх (росіян – ред.) люблять чи бояться. Тому перше: ми повинні зберігати власну культуру. Ми, наприклад, часто звертаємось до нашого консульства в Дюссельдорфі. Ми завжди пишемо, запрошуємо, пропонуємо їм долучитися – не коштами, просто організаційно, адже це і є Україна, це і є боротьба, це і є наш мистецький фронт, якщо хочете. Але консульство наше не реагує, на жаль.
КР: Якби Ви були на моєму місці, були журналісткою, що би Ви запитали у художньої керівниці театру «Мрія» у Бонні?
МЛ: Я би запитала, чи повернетеся Ви додому після війни. Я – повернусь!