Ця дорога не мощена. Подорож на інший бік починається, коли ступаєш з непримітного бордюру на світло-сіру бруківку і йдеш уздовж темно-зеленої сітчастої огорожі до першої з двох митних будок – польської. Пройшовши її, потрапляєш на схожу на тунель пішохідну доріжку, а потім на відкриту ділянку. Це нічия земля, нейтральна зона. Тут я помітив групу з восьми-дев’яти молодих коротко стрижених хлопців спортивної статури з військовою виправкою, які залишали Україну. Це були точно не українці – фізично здорові чоловіки їхнього віку зобов’язані залишатися в своїй країні й захищати її. Вони дивилися на нас, коли ми проходили по різні боки розділених смуг «в’їзд» і «виїзд». Вони були так само цікаві мені, як і я їм.
Озирнувшись через плече, я побачив великий щит, який нагадував мені двома мовами, що я щойно покинув ЄС. Попереду лежала Україна – країна на краю ЄС, яка захищає Європу. Я подумав: цей світ несправедливий.
Приблизно за п’ятдесят метрів далі столі друга митна будка, українська. Тут дорога — гладенький чорний асфальт. Огорожа синього кольору, прикрашена жовтими тризубами, національним символом України. Цю огорожу прикрашає колючий дріт — неприємна річ, яку я пам’ятаю з особистого досвіду в зоні між ще вільною Грузією та окупованою Росією Південною Осетією.
Пройшовши за кілька хвилин близько 700 метрів від Медики до Шегині, я потрапив із сучасної Європи до України – з регіону миру до місця, де триває війна. Росія вторглася в Україну в 2014 році, а я востаннє був тут у 2017 році. З 24 лютого 2022 року інтенсивність геноцидної війни Москви проти України та українців зросла, у чому я незабаром переконався на власні очі. Це зробило мою ситуацію драматичною, але водночас досить прозаїчною.
До Львова їхати близько години. До цього я ніколи не їздив по трасі М09. Це був несподівано теплий і сонячний осінній день. Був помітний вплив української греко-католицької віри на ландшафт східної Галичини. У Жовкві ми проїхали повз куполи дерев’яної церкви Святої Трійці, яка входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Майже одразу після цього я побачив високу дзвіницю з золотими куполами монастиря Отців Василіян. Далі, у Куликові, стоїть костел Успіння Пресвятої Богородиці з трьома куполами, прикрашеними патиною старовинної зеленої міді. На горизонті сонячне світло відбивалося від інших позолочених куполів, благословляючи невидимі поселення. Для мого супровідника ці види були звичними, а для мене – чарівними.
Уздовж цієї траси є меморіали, присвячені чоловікам і жінкам, які захищали свою батьківщину від агресивних сусідів до, під час і після Другої світової війни. Вони воювали в лавах Організації українських націоналістів і Української повстанської армії аж до 1950-х років. Про їхню мужність пам’ятають у таких містах, як Мостиська та Жовква, а також, як мені сказали, пам’ятники їм стоять у багатьох громадах усього регіону. Українці, з якими я розмовляв, не переймаються тим, чи поділяють іноземці їхню повагу до цих націоналістів. Коли я запитав, чому, вони відповіли: «Є ті, хто вважає героями ІРА, ОВП, Іргун або польську Армію Крайову. Інші ж називають ці самі угруповання злочинними. Ми будемо писати українську історію так, як вважаємо за потрібне, а не так, як нам диктують вороги нашої нації».
Потім ми дісталися передмістя Львова. Лише кілька годин тому, 5 жовтня, російська ракета влучила в хату в селі Лапаївка Львівського району. Там серед ночі загинули четверо членів сім’ї. Коли ми проїжджали повз, руїни ще тліли, а на місці події працювали аварійні служби та рятувальники. Зринули спогади про минулі конфлікти на цих прикордонних територіях, і ця трагедія вкотре засвідчила, що Україна знову страждає від жорстокості історичного ворога. Те, що відбувається сьогодні, забудеться не скоро, якщо взагалі коли-небудь. Запевняю вас: час покаяння для Росії настане. А покарання Путіна буде суворим.
Я провів кілька днів у Львові і став свідком спільної мети та стійкості його мешканців. Українцям не потрібно нікуди їхати по розум чи мужність, необхідні для перемоги. Витівки такого політика, як Трамп, або підступність фальшивого чарівника Z, який хихикає за кремлівською завісою, викликають занепокоєння. Але такі відволікаючі фактори не завадять українцям усвідомити головне: немає місця кращого за рідний дім. Україна належить їм, і вони її не віддадуть. Кожен, хто слухає їхній гімн, знає, що «ще не вмерла Україна». Вона ніколи не вмирала. І ніколи не вмре.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.