Режисер вперше брав участь у фестивалі класу «А», і одним із найсильніших вражень для Дмитра стала велика кількість публіки на показах. Він чув, як деякі глядачі скаржилися, що довго стояли в черзі, але так і не змогли придбати квиток на «Дівію», хоча фільм демонстрували аж на чотирьох сеансах. На кожному показі зала була заповнена вщерть, що неабияк потішило знімальну групу на чолі з режисером, які представляли картину.
Національна прем’єра «Дівії» відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі, який проходив із 24 вересня по 4 жовтня в Києві. Фільм також увійшов до списку номінантів цьогорічної Національної премії кінокритиків «Кіно-Коло».
Здається, це був 1989 рік. За два роки до того я демобілізувався з радянської армії та повернувся до цивільного й професійного кінематографічного життя. Тоді тривала так звана «перебудова». Здавалося, холодна війна добігає кінця, адже радянське керівництво демонструвало політику взаєморозуміння та налагодження відносин із Заходом — не лише в дипломатії, а й в інших сферах, зокрема культурній. У прокат виходило значно більше американських та європейських фільмів, класики й сучасних стрічок. Ми були щиро раді, адже про багато видатних фільмів світового кіно знали лише з книжок.
І ось одного дня серед колег, переважно випускників кінофакультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, промайнув поголос: після показу в Будинку кіно до кінофакультету, який тоді розташовувався у Києво-Печерській Лаврі, мають привезти якийсь надзвичайно цікавий та дуже незвичний фільм.
Імені режисера ніхто не знав, назва стрічки теж здавалася чудернацькою — не одразу й вимовиш. Але говорили, що фільм «забійний». Звісно, пропустити цей показ я не міг.
Побачене справді приголомшило.
На екрані проминали загальні плани гір, полів, великих міст і мас людей у них. Багато кадрів було знято згори — ніби птах ширяє високо в небі й спостерігає з висоти за тим, що відбувається в різних куточках планети. Від перших і до останніх секунд — жодного слова чи пояснювального напису, лише симфонічна музика.
Назва фільму «Койяаніскаци» (Koyaanisqatsi, 1982).
Ім’я режисера Годфрі Реджіо (Godfrey Reggio), а композитора, який написав музику до «Койяаніскаци» - Філіп Гласс (Philip Glass).
Відтоді я переглядав «Койяаніскаци» (1982) багато разів — спочатку на VHS-касеті, потім на DVD, а згодом і дві наступні частини так званої трилогії «Каци» (Qatsi trilogy): «Поваккаци» (Powaqqatsi, 1988) та «Накойкаци» (Naqoyqatsi, 2002). Також — інші повнометражні та короткометражні роботи Годфрі Реджіо, які давно здобули статус класики світового кіно й вплинули на кілька поколінь кінематографістів.
Не менш важливими для розвитку цього стилю стали й самостійні режисерські роботи оператора та співавтора сценарію «Койяаніскаци» Рона Фріке (Ron Fricke) — «Барака» (Baraka, 1992) та «Самсара» (Samsara, 2011).
Тож, розмовляючи з Дмитром Грешком про його «Дівію», я не міг оминути питання про вплив класиків. Дмитро без вагань визнав: «ноги задуму ростуть саме звідти», і що він, звісно, не винаходив сам формат такої кіновистави.
Зрештою варто згадати, що засновник цього жанру Годфрі Реджіо завжди охоче розповідав про вплив на нього інших режисерів — Луїса Бунюеля, Артавазда Пелешяна, Стена Брекіджа та уродженки Києва, ікони американського авангарду Майї Дерен.
Є й цікава деталь: цього року для Годфрі Реджіо — ювілей, він народився у 1940-му. Тож мимоволі «Дівія» стала своєрідним привітанням, достойним омажем українського режисера класику світового кіно.
Далі ми з Дмитром спробували поміркувати, яким терміном можна найточніше означити такі фільми. Зрозуміло, що стрічки Реджіо чи Фріке недоречно називати «видовими», адже їм притаманна особлива, складна в реалізації драматургія. Відчути її, а потім ще й майстерно вибудувати без допомоги діалогів, закадрового тексту чи інтертитрів, спираючись лише на зображення та музику, — завдання далеко не просте.
У текстах, присвячених роботам Реджіо, такі фільми зазвичай називають «безнаративними» (non-narrative) документальними, іноді — «експериментальними».
Це так, але, на мою думку, їх можна назвати ще й «кіносимфоніями», а Дмитро слушно додав, що це безумовно «фільми-спостереження».
Зняти фільм про вплив людини на екологію саме в такій кінематографічній формі Дмитро задумав ще до початку великої війни. Згодом обставини внесли свої корективи, і тема трансформувалася у розповідь про вплив війни на довкілля.
У «Дівії» відчутно багато спільного зі згаданими класичними стрічками, і очевидно, що фільм продовжує традицію — про це свідчить уже сама його назва.
У Годфрі Реджіо назви фільмів запозичені з мови індіанців племені хопі (Hopi): «Койяаніскаци» перекладається як «життя без балансу», «Поваккаци» — «життя чужим коштом», «Накойкаци» — «життя як війна».
У роботах Рона Фріке «Барака» в перекладі з арабської означає «благословення», благословенну силу й безперервність духовної присутності та одкровення, яке йде від Бога та передається тим, хто найближче до нього. «Самсара» (або «Сансара») — санскритське поняття, що описує нескінченний цикл страждань, народжень, хвороб, смертей та реінкарнацій в буддизмі, індуїзмі, сикхізмі та інших релігіях.
Відповідно до традиції, започаткованої попередниками, назва «Дівія» звертається до давньослов’янської міфології й означає Матір усього живого. Фактично, Дівія — це сама Мати-Природа.
Достоту як у стрічках Реджіо та Фріке, у «Дівії» багато загальних планів — їх, до слова, зняв сам Дмитро, який разом із Володимиром Усиком є оператором фільму. Дмитро зізнається, що завжди прагнув працювати з широкими кадрами, тоді як деталі, що створюють метафоричність епізодів і формують потрібні акценти, знімав саме Володимир.
Втім, візія «Дівії» суттєво відрізняється від згаданих класичних кіноробіт, зафільмованих, хай і не байдужим, але все ж дещо відстороненим поглядом. «Дівія» створена тими, хто живе на цій землі, що нині перебуває у вирі війни. Ба більше, автори стрічки сьогодні займаються не лише кінотворчістю, а й долучені до сил оборони.
Важливий момент: поряд із численними епізодами жахливого руйнівного впливу бойових дій на довкілля Дмитро поставив собі за мету показати й багатство української природи — аби глядач усвідомив, що ми вже втратили і що продовжуємо втрачати.
Тому, на відміну від згаданих класичних стрічок, задум Дмитра потребував зовсім іншої за характером і звучанням музики, ніж та, яку писав Філіп Гласс для фільмів Реджіо. Дмитро з усмішкою згадував, як на ранніх етапах роботи продюсери зауважували, що «не помічають музики, за яку заплатили чимало», але саме такого ефекту він і прагнув.
Справді, музика у «Дівії» позбавлена надмірних акцентів: вона не тисне на емоцію, а делікатно підтримує атмосферу кадру, органічно співіснуючи із зображенням.
Музику для фільму створив відомий американський композитор і саундпродюсер Сем Слейтер (Sam Slater), дворазовий володар премії «Греммі», відомий як саундпродюсер «Джокера», серіалу «Чорнобиль», а також композитор фільму Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки».
Робота над «Дівією» тривала понад два роки. За цей час Дмитро на різних етапах брав участь у майстер-класах і тренінгах, розвиваючи та вдосконалюючи задум. Поступово до проєкту долучилися іноземні партнери та міжнародне фінансування, і стрічка зрештою стала копродукцією чотирьох країн: Польщі, України, Нідерландів і США.
Знімали в різних регіонах України — у Чернігівській, Донецькій, Харківській, Миколаївській та Херсонській областях, зокрема й наслідки руйнування росіянами Каховської ГЕС. Нині в багатьох із цих місць провести такі зйомки вже неможливо через небезпеку атак ворожих дронів. Частину матеріалу зняли й на Луганщині, а також у Карпатах — в Івано-Франківській області та на рідному для режисера Закарпатті. У «Дівії» використані також супутникові зображення та матеріали, зняті проєктом Ukraїner.
