Небагато знайдеться романів, що так проникливо показують загибель і воскресіння народу, як «Жовтий князь» Василя Барки. Барка пише про те, що бачив і пережив сам, — це моторошна оповідь про українську родину та село, затягнуті у вир штучного голоду Йосифа Сталіна взимку 1932–33 років, коли радянський диктатор прагнув знищити не лише спротив примусовій колективізації, а й будь-які прояви української національної свідомості.
У романі родина — разом із селом, культурою та усталеним ладом життя — опиняється, мов трісок на бурхливих водах історії. Якщо дивитися знизу, очима селян, що населяють це місце, події, які їх накривають, постають як кара, що насувається з півночі. Приходять владні загони — зі зброєю та жорсткою ідеологією. Вони зневажають усе, що для селян є найціннішим: родинні зв’язки, працю на землі, Бога, до якого люди звертаються в молитвах. Вони грабують і руйнують храми, де люди молилися поколіннями, забирають плоди чорнозему, який ті порали все життя. Нічого більше їм не належить. Ба більше, влада навіть дає їм нове ім’я — «куркулі» або «кулаки». Селянам повторюють, що всіх куркулів буде знищено, якщо вони «не зміняться». Але ніхто не пояснює, як саме вони мають змінитися. Їм лиш показують напрямок — на колгосп, де всім уже ясно: там з них зроблять рабів.
Дилеми життя і смерті супроводжують цю родину на кожному кроці. Вони намагаються приховати в роті крихти черствого хліба, нишком виходять надвір, щоб поховати померлих, вирушають пішки до найближчого містечка, ризикуючи натрапити на мародерів, які чатують на голодних і знесилених. Кожен такий крок позначає занурення в невимовний жах. У живе пекло, де лише смерть приносить полегшення.
«Жовтий князь» був практично невідомий українцям у Радянському Союзі після його публікації у Сполучених Штатах у 1963 році. Книга була не просто недоступною для більшості радянських українців — знайдена в руках читача, вона могла стати прямою перепусткою до ГУЛАГу.
Упродовж майже двадцяти років, аж до появи французького перекладу у Gallimard, «Жовтий князь» фактично був таємною книжкою в українській діаспорі. Його сприймали не просто як шедевр української прози — це був важливий документ, написаний очевидцем геноциду, який тривалий час приховували, а згодом і зовсім ігнорували.
«Жовтий князь» довгий час був відомий лише вузькому колу читачів, і ширшій публіці поза Радянським Союзом довелося чекати до 1986 року, коли британський історик Роберт Конквест видав «Жнива скорботи». Саме цю працю можна вважати «об’єктивним» історичним дослідженням Голодомору — так почали називати штучний голод, організований сталінським режимом.
Тим часом у Радянському Союзі, коли набирала обертів політика гласності Мийхайла Горбачова, «Жовтого князя» почали таємно перевозити із Заходу, і він знаходив читачів у радянській Україні. Серед них був молодий драматург і письменник-фантаст Сергій Дяченко, який створив за романом сценарій. Він передав цей сценарій кінорежисерові Олесю Янчуку, який і зняв фільм «Голод-33», безпосередньо заснований на «Жовтому князі». Янчук згадував у публікації New York Times за 1991 рік: як тільки він прочитав сценарій, то зрозумів, що цей фільм має з’явитися на екрані.
Спершу «Голод-33» планували випустити у комерційний прокат, але обставини склалися дивовижно — можна сказати, навіть доленосно. Коли підготовка до релізу вже тривала, стався серпневий заколот 1991 року. Менш ніж за три місяці Україна мала голосувати на референдумі про незалежність. Фільм настільки вразив продюсерів, що вони вирішили показати його на загальнонаціональному телебаченні напередодні голосування.
Важко сказати, наскільки «Голод-33» вплинув на майже 29 мільйонів українців, які проголосували за незалежність (92,26 відсотка дійсних голосів). Та сам факт, що фільм про Голодомор транслювали на загальнонаціональному телебаченні, і що референдум про незалежність узагалі відбувся — усе це впродовж кількох тижнів перед здебільшого безкровним (принаймні тоді) розпадом Радянського Союзу — видається майже дивом.
Василь Барка, якому на той час було вже добре за вісімдесят, згадував приблизно через три роки після референдуму, в інтерв’ю для української служби «Голосу Америки», про свою радість: «мій “Жовтий князь” прислужився до референдуму». Та він також зазначив, що саме тоді, коли українці йшли на виборчі дільниці, Горбачов із московського телебачення погрожував їм: «Якщо проголосуєте за незалежність, буде кров, вогонь і руїна».
Сказати, що Барка мав пророче передчуття того, що може статися, якщо українці стануть на справді незалежний шлях від Москви, — це не сказати й половини.
Барка: від наївного комуніста до містика у вигнанні
Василь Барка (1908–2003) — літературний псевдонім Василя Очерета. Він народився в родині козацького походження в селі Солониця на Полтавщині, неподалік Миргорода та Диканьки — міст, уславлених Миколою Гоголем у його ранніх «українських» оповіданнях.
У 1920-х роках, коли українська література переживала безпрецедентний розквіт після більшовицької революції та Громадянської війни, молодий Барка писав поезію під сильним впливом Павла Тичини. Хоч він і вважав себе прогресивним комуністом (партії при цьому так і не вступив), його першу збірку «Шляхи» (1930) розгромили в рецензії під назвою «Проти класово-ворожих викривлень у поезії». Барку звинуватили в намаганні відродити релігійні «пережитки капіталізму». На нього тиснули, і вимагали зректися своїх переконань.
Як форму «перевиховання», спілка письменників відправила його працювати на півставки на металургійний завод — це згодом привело до появи збірки «Цехи» (1932). Після нових нападів у партійній пресі Барка зрозумів, що більше не матиме можливості публікуватися, і просто «замовк».
Ще 1928 року, через конфлікти з місцевими апаратниками, Барка покинув Україну й оселився у Краснодарі, на північ від Кавказьких гір, де жило багато українців — нащадків кубанських козаків. У 1932 році Барка одружився з черкеською жінкою. Вони не лише зуміли пережити Голодомор 1932–33 років — навесні 1933-го в них народився син.
Хоч голод дістався й густо заселеної українцями Кубані, на східному узбережжі Чорного моря, у Полтавському краї, де залишалася родина Барки, він був набагато тяжчим. Завдяки листуванню з братом Барка дізнався про чимало подробиць того, що влада всіляко намагалася приховати, — подробиць, які згодом увійшли до «Жовтого князя».
Василь Барка, 1991 рік. (Фото Катеріни Заккароні).
Упродовж 1930-х Барка вивчав філологію та середньовічну італійську літературу, захистивши в Москві докторську дисертацію про «реалістичне й фантастичне в “Божественній комедії” Данте». У багатьох сенсах саме це глибоке занурення в Данте остаточно відвело його від атеїзму й комуністичних переконань, які дедалі більше втрачали для нього сенс, і зрештою повернуло до православної традиції його дитячих років.
Коли почалася Друга світова війна, він добровільно пішов служити до Червоної армії й був тяжко поранений. Після тривалого лікування його на початку 1943 року як полоненого відправили до Німеччини. У Берліні він працював примусовим робітником — коректором в українському виданні та пожежником, який щодня виїжджав гасити вогонь після бомбардувань союзників. У цьому палаючому місті Барка знову почав писати.
Коли війна добігала кінця, Барці вдалося уникнути репатріації до Радянського Союзу: упродовж місяця він пройшов пішки сотні кілометрів — від Берліна до території, контрольованої союзниками. Спершу він жив у таборах для переміщених осіб у Німеччині. Нарешті, 1950 року оселився у Сполучених Штатах.
У Нью-Йорку, після різних підсобних робіт, він знайшов місце редактора в еміграційному видавництві, а з часом — в українській редакції «Радіо Свобода». Згодом, через погіршення здоров’я, він переїхав у гори Катскілл, де оселився на території маєтку Українських Робітників у Ґлен-Спей, штат Нью-Йорк, і став вести аскетичне життя у дерев’яній вежі.
Саме в Катскіллах Барка написав більшість своїх великих творів, зокрема «Жовтого князя». Працюючи над ним, він часто постив, аби відчути той голод, який описував.
Мені пощастило регулярно проводити час із Баркою з 1988 по 1993 рік, а потім — рідше, аж до його смерті у 2003-му. Я перекладав його поезію й навідувався до нього у вежу. Він став для мене духовним наставником, старцем — як сказали б старослов’янським словом. Барка щиро розповідав про свої переживання — багато з них можна було назвати лише містичними.
Наприклад, він згадував, як пережив клінічну смерть після поранення під час Другої світової війни і як відчув, що ангел повертає його тіло до життя — він буквально його бачив. Іншим разом, під час тяжкої гарячки, він і вдруге побував на межі життя і смерті.
Я якось запитав його про назву «Жовтий князь» і про те, кого він у ній уособлював. Він не назвав жодної конкретної постаті, але добре пам’ятав, що під час Голодомору, коли голод поступово ставав частиною щоденного життя, усе довкола набувало тьмяного жовтого відтінку. Інші також підтверджували таке сприйняття.
Багато років потому, перекладаючи з грецької українською Книгу Одкровення, Барка знову згадав той жовтий — у описі «блідого» коня Четвертого Вершника (Одкр. 6:8). У грецькому тексті цей колір подано словом khloros — жовтувато-зелений відтінок, який асоціюють із безкровною блідістю смерті.
Зрештою твори Барки можна по-справжньому зрозуміти лише з урахуванням того релігійного контексту, в якому вони народжувалися. У романі вистачає рис, що добре читаються і без додаткових пояснень, але зрозуміти справжню глибину твору неможливо без уявлення про те, як віруюча людина бачить світ. Як писав Волт Вітмен у“A Backward Glance O’er Travel’d Roads”: «Ніхто не збагне моїх віршів, якщо наполягатиме на тому, щоб розглядати їх як літературний виступ чи спробу такого виступу, або як твір, спрямований переважно на мистецтво чи естетизм.»
У цьому сенсі Барка є релігійним поетом — релігійним у найглибшому значенні цього слова. Опис Мірчі Еліаде постаті homo religiosus у праці «Священне і профанне» допомагає відчути, як Барка осмислював чорнозем — землю, що буквально є основою всієї дії «Жовтого князя»: місце, де ховають мертвих і звідки постають таємниці: Для релігійної людини природа ніколи не є виключно “природною”:
вона завжди наповнена релігійним змістом. Це легко пояснити,
бо Космос — це божественне творіння: вийшовши з рук
богів, Світ зберігає свою священність.
Не слід забувати, що для релігійної людини надприродне нерозривно пов’язане з природним, що природа завжди виражає щось, що трансцендентне їй.
Щоб повною мірою оцінити творчість Барки — передусім його ліричну поезію, але й романи теж — її слід читати як релігійну: як молитовні акти та досвіди, укорінені у самому Логосі.
Для Барки знищення традиційного українського селянського способу життя — у нелюдському контексті Голодомору — стало подією, що перекреслила цілу епоху людського існування. Він бачив у цьому злам, порівнюваний за масштабом із неолітичною революцією. У «Жовтому князі» страшні механізми та ідеології смерті, які несе тоталітарна держава, витісняють природні й священні цикли життя, смерті й відродження, які століттями визначали життя аграрних спільнот.У «Жовтому князі» справді проминає натяк на відродження. Але він настільки слабкий і хиткий, збудований на втраченій надії та підірваній вірі, що зрештою — навіть попри поетичність твору — лишається не відчуття воскресіння, а тихий, гіркуватий сірчаний осад.
Мирон Катранник — це узагальнений образ звичайної людини, покаліченої історією.
Українська історія та Голодомор
Ще трохи більше як десять років тому будь-який вступ до книжки про події в Україні вимагав чимало пояснень про те, хто ж такі українці.
Однак після Революції Гідності 2014 року та повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022-го з’явилися цілі томи про те, що відрізняє українців від їхніх північних сусідів, і книжки як українських, так і неукраїнських авторів нарешті отримали належну увагу.Достатньо згадати лише дві англомовні книжки, видані відносно нещодавно, які висвітлюють тему Голодомору: Bloodlands («Криваві землі») Тімоті Снайдера 2010 року: про спустошену територію, що опинилася між гітлерівським задумом «вічного рейху» та сталінською дистопійною системою масового терору — від Першої до Другої світової війни; та Red Famine («Червоний голод») Енн Епплбаум 2017 року — книгу, присвячену безпосередньо Голодомору, що значно розширює працю Роберта Конквеста завдяки документам, оприлюдненим після розпаду Радянського Союзу.
«Криваві землі» дуже виразно показують, що Україна опинилася на історичній межі — у місці зіткнення великих геополітичних сил. Саме це «зіткнення» спричинило вибух руйнувань у першій половині ХХ століття. Саме тут епоха імперій пережила свої найболючіші судоми.
«Червоний голод» іще глибше пояснює, як реваншистська спроба втримати імперію, яка хиталася під власною вагою, — уже в масці комуністичного інтернаціоналізму — підштовхнула Сталіна використати колективізацію як привід для знищення всіх решток української національної свідомості, які могли стати на заваді його проєкту повного зосередження влади.
Попри те, що багато російських пропагандистів намагаються подати Голодомор як суто радянське явище, нібито не спрямоване спеціально на знищення українців та їхнього спротиву, «Червоний голод» переконливо спростовує цю тезу. На підставі нових документальних джерел дослідження Епплбаум показує ступені свідомого злочинного наміру та їхні прояви — у масштабах людських страждань — які вимагають окремого осмислення в контексті «банальності зла».
Епплбаум підкреслює, що Сталін діяв одразу у двох напрямках. «У поєднанні ці два кроки — Голодомор узимку й навесні 1933 року та подальші репресії проти української інтелектуальної і політичної еліти — спричинили радянізацію України, нищення української національної ідеї та усунення будь-якого українського спротиву радянській моделі ідентичності».
Коли Сталін наприкінці 1920-х років зміцнював свою владу в Радянському Союзі, українська культура й суспільство переживали справжнє відродження. Завдяки політиці українізації та Новій економічній політиці, яка дозволяла селянам-власникам невеликих господарств працювати за вільними ринковими принципами, українська культура — ще донедавна вкорінена передусім у селянському середовищі — активно розквітала. А радянська столиця України, Харків, перетворилася на один із найпотужніших літературних центрів регіону.
Усе це різко й жорстоко обірвалося зі встановленням сталінського режиму. Він сприймав українську національну свідомість як явище, що суперечить диктатурі пролетаріату. Тож Сталін узявся ліквідувати «куркулів» як клас. В ретроспективі, логіка його дій видається доволі прямолінійною: знищивши українську культуру, що трималася на уявленні про селянське суспільство й властиві йому свободи — зокрема духовні, — він водночас міг встановити контроль над аграрними ресурсами України. У сталінському світогляді мільйони смертей не вважалися надмірною ціною за індустріалізацію Радянського Союзу. Ба більше, якщо ці життя здавалися Сталіну перешкодою для його інтернаціоналістичного техно-футуристичного проєкту, то їхнє знищення лише відкривало йому шлях уперед.
Подібна логіка чітко проступає в «Жовтому князі», де вона передана зрозумілими для селян образами: як боротьба між добром, що дає життя і оновлення, та злом, яке приносить смерть, поставлена на конвеєр. У свідомості головного героя ця боротьба постає як справжня теомахія — змагання з силами, що кидають виклик самому Богові.
Здається, ніби загальна втрата віри й надії охопила весь степ і перетворила його на простір, де все — люди, природа й передусім духовність — приречене на смерть.
Проблема зла
«Жовтий князь» — страшна книга. Вона простежує долю родини Мирона Катранника — його дружини, матері та трьох дітей — у той час, коли їхнє село охоплює голод, штучно створений більшовицькою верхівкою і втілений її виконавцями з метою колективізувати українські господарства, забрати всю приватну власність і вилучити все зерно та будь-яку їжу. Мирон Катранник — це узагальнений образ звичайної людини, покаліченої історією.
На перший погляд, «Жовтий князь» можна було б сприймати як роман про геноцид у дусі Кафки — де зло всюдисуще й водночас абсурдне для тих, хто потрапив у його тенета. Якщо ж придивитися глибше, твір нагадує сучасне переосмислення Книги Йова.
Те, що справді вирізняє «Жовтого князя», — це разюча реалістичність оповіді. У ній відчувається модерністська традиція початку ХХ століття, що виростала з великих реалістичних романів ХІХ століття. Читач дуже швидко усвідомлює: усе це справді сталося — в історії. Це не вигадана історія з сюжетними поворотами, покликаними втримувати увагу. Навпаки — у романі є відчуття невідворотності, перед якою звичайні художні прийоми безсилі.
По суті, «Жовтий князь» ближчий до книжки Прімо Леві «Чи це людина», тільки дія тут розгортається переважно просто неба — на спустошеному голодом просторі, де надія звужується до пошуку крихти їжі, що може продовжити життя ще на один день.
Та книга Барки викликає особливий жах тому, що її головний антагоніст — не більшовицький функціонер і не озброєний охоронець зерносховища. Це не Сталін. Справжній противник — це страх і спустошення, породжені нестачею. Ніби йдеться лише про брак їжі, але насправді ця нестача значно ширша: це брак усього, що підтримує людську гідність і душевну цілісність. І ця «порожнеча» постає з самого осердя світогляду Барки. Він трактує зло не в популярних образах пекла і сатани, а в тих поняттях, які лежать у фундаменті православної духовної традиції — як глибинне духовне спотворення, що нищить людину зсередини.
Як пише Григорій Ніський у творі Про дівоцтво: «Зло не має власної природи — воно існує лише там, де людина робить вибір на його користь». А Авґустин у Місті Божому додає: «Зло не має позитивної сутності; це лише втрата добра, якій дали назву «зло». І в грецькій, і в латинській традиціях зло можна відчути, воно є реальністю, але не має власної “тканини” — радше є відступом від світла. У крайніх випадках — це свідоме, навіть войовниче відкидання Божої любові.
Саме таке розуміння ніби ненав’язливо постає перед Мироном Катранником на початку роману. У третьому розділі оповідач описує, як Катранник піддається страхітливим видінням «звіра», коли слухає Отроходіна — більшовика, який приїхав до села, щоб забрати все зерно:
Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум’яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими, ніби обкусаними в щипцях, защіпками жорстокості. За ним тьма і примари височинять: муругі, дедалі в міцнішому виході, і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя.
Катранник бачить у постаті Отроходіна «ящіра»: «Кілька місяців в уяві — той жовтар з підсвіття, де позводив металічні нитки під ніччю і виставляється, ніби з пошесті, знаходячи очі Мирона Даниловича».
У короткій розмові, яка слугує богословським стрижнем усього роману — принаймні в тій частині, що стосується проблеми зла, — Катранник згадує недавню зустріч зі священиком, під час якої він запитував про цей образ:
— Чого це? — і робити що?
— Ви,— посумував батюшка,— спокусились про звіра.
— Та ні! — перечив Мирон Данилович.— Ним я не спокусився.
Батюшка поправив:
— Не ним, а про нього; це — друга річ. Об чім, а не чим. Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов’ю, як світлом: до всіх, до Бога найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва — найдужча сила на землі.
Вислухав пораду Мирон Данилович і щиро хотів сповнити, однак, через клопоти і зайнятість відбився; мара ж лізла в думки по-старому.
От, знов міниться промовець: говорить речення, мов крук на могилі віщує розор...
Попри всю свою щирість і зусилля, Катранник не може здобути ту “повну покору” й “любов до всіх”. Через це брак абсолютної любові лишає у ньому щілину, крізь яку образ звіра просочується в його свідомість і поступово поглинає його. Цей образ підточує й так хиткий, виснажений голодом фізичний і психічний стан героя — страхом за виживання родини, страхом, який іще більше розширює ту щілину.
Подібний процес відбувається впродовж усього роману — але вже на рівні цілого суспільства. Неймовірне зло з’являється всюди. Суцільний жах. І немає одного конкретного винуватця. Складається враження, ніби загальна втрата віри й надії охопила весь степ і перетворила його на простір, де все — люди, природа й передусім духовність — приречене на смерть.
Персонажі занурюються в глибини, що нагадують «Пекло» Данте. В одному епізоді Катранник, намагаючись дістатися місця, де він міг би заробити грошей для родини, потрапляє до облави і його буквально кидають разом із мертвими й напівживими у палаючу яму. За деревами чатують мародери. Колись порядні родини вдаються до канібалізму — і будь-яке м’ясо на чорному ринку викликало жахливу підозру.
І читачеві неминуче треба пам’ятати, що все це справді сталося.
Барка ніби ставить перед головним героєм (і читачем) неземне завдання: любити всіх, навіть Отроходіна, навіть Сталіна. Це завдання неможливе — принаймні в нашій реальності. Але ця вимога безперечно випливає з Барчиного богословського погляду на світ — погляду, який значною мірою сформувався під впливом тих самих жахіть, що він описує у своєму романі.
Як уже згадувалося, Барка — виразно релігійний письменник у глибинному значенні слова religio: відновлення зв’язку між матеріальним і духовним, між профанним і божественним. Він закликає читача зазирнути за жовту «присутність» однойменного князя, поглянути у саме зло й побачити в ньому порожнечу — таку саму, як і порожнеча від браку їжі.
Світогляд Барки та його метафізика постали з дуже широкої традиції: від філософії Платона і вчення Отців Церкви — до ідей Григорія Сковороди, українського мислителя XVIII століття. Але здатність поєднати релігійний спосіб мислення із сучасністю прийшла до Барки значною мірою від німецьких ідеалістів, зокрема Геґеля, і особливо — від філософа кінця XIX століття та “софіолога” Владіміра Соловйова.
Що ж до конкретних богословів, сучасників Барки старшого покоління, найважливішим був російський священник Сергєй Булґаков (1871–1944). Його розуміння “символічного” як мосту між профанним і божественним пронизує всю поезію Барки. А богословська думка Барки значною мірою спирається на булґаковський універсалізм: що у фінальному відновленні “всього в усьому”, грецькою — Апокатастис, спасуться усі — і Сталін і Люцифер.
У своїй головній праці «Наречена Агнця» Сергій Булгаков, здається, випереджає ту проблему зла, яка пронизує Барчину розповідь про геноцид: «Справжнє виправдання Бога (теодицея) стане можливим лише в есхатологічній повноті часу…»
І ключ до всього в православній духовності — у розумінні, на якому наполягали Климент Александрійський (близько 150–215 років) та багато інших Отців Церкви: «Слово Боже стало людиною, щоб ти міг навчитися від людини, як стати богом». Тобто — теозис, або обоження: шлях до причетності до Божої природи.
«Тільки обоження здатне виправдати творіння. Це єдина теодицея», — пише Булгаков.
Головний антагоніст роману — не більшовицький функціонер і не озброєний охоронець зерносховища. Це не Сталін. Справжній противник — це страх і спустошення, породжені нестачею.
Але такі наміри Барка розгортає у своїх інших книжках. У «Жовтому князі» він лише дарує героям — і читачам — коротку, ледь помітну мить, коли крізь загальний жах можна розгледіти слабкий проблиск іншої реальності.
Тут, як і всюди, Баркa пов’язує своє бачення вселенської любові з таїною землі — того, як вона відновлюється і живить усе на нашій планеті. У всій творчості Барки, навіть коли його бачення підіймається до ефемерних висот, джерелом цього піднесення завжди лишається земля — що дає силу тілу й крові та зрештою приймає все живе.
Здається, ніби відповідь Барки на зло, що шириться міазмою з півночі, прихована десь у самій глибині ґрунту, за який нині точиться боротьба, — не абстрактний принцип, а таємнича сила, що пронизує його душу.
Наприкінці роману один із уцілілих, крокуючи дорогою в повну невідомість, бачить на обрії хмароподібну постать:
Поспішив хлопець нерівною дорогою, вкритою довгими смугами рослин, на яких, з листкових країв, звисали роси — білі і прозорі. Засвічувалися з них іскри. Коли оглянувся на садибу пічника, — там, над скарбним місцем, підводилося полум’я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі.
Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок.
Для Барки ключем до цього спасіння і до будь-якого воскресіння — яке в «Жовтому князі» він зображує як чашу, що її можна уявити океаном, який розливається над чорною землею — є заповідь проста, але майже недосяжна для людини: «Люби — і все прощай». (Там буду я, там будеш ти, / люби – і все прости.)