У тихій, просторій залі Національного музею Голодомору-геноциду в Києві міститься моторошне свідчення провалу людських спроб створити раціонально спроєктоване, «науково досконале» суспільство.
Марксистсько-ленінське бачення починалося з оптимістичних намірів, народжених вірою Просвітництва в силу науки. Здавалося, що за достатнього обмірковування можна централізовано спланувати суспільство й забезпечити кожного громадянина всім необхідним. Так званий «історичний матеріалізм» мав мобілізувати революційний потенціал наукового методу для створення нової утопії достатку. Він спирався на знання про вирощування врожаю, медичні розробки, хімічне виробництво, генерацію енергії та всі промислові процеси, що розвивалися завдяки нашому дедалі більшому контролю над природою.
Ці ідеї захоплювали уяву. Невже ми нарешті могли відкинути тисячоліття невизначеності й хаотичних спроб упорядкувати суспільство? Невже ми могли увійти в нову епоху передбачуваних результатів, у якій людське життя отримало б мир, стабільність і структуру — завдяки нашому розумінню законів, що лежать в основі всесвіту?
Учнів цієї концепції було безліч — а згодом і держав, готових прокладати шлях до безмежного майбутнього процвітання й рівності. Серед них було чимало науковців.
Катастрофа революційних амбіцій
Дуже швидко стало очевидно: замість обіцяних «полів достатку» з’явилося інше усвідомлення — людську поведінку неможливо точно передбачити, а потреби суспільства не піддаються точним розрахункам. Планувати виробництво, ігноруючи непередбачуваність людей і мінливість природи, виявилося надзвичайно складним — а часто й неможливим.
Окрім технічних труднощів централізованого управління, від початку було зрозуміло й інше: реалізація революційного проєкту для всього суспільства вимагала повної одностайності. Єдине «науково обґрунтоване» бачення не терпить заперечень: ти або підтримуєш план, або автоматично стаєш ворогом.
У такій логіці незгода перестає бути політичною позицією. Того, хто виступає проти «незмінних наукових законів», оголошують нераціональним — таким, що «йде проти науки». І так революція неминуче переходить у репресії, а їхнім наслідком стає варварство.
Коли на початку 1930-х років українське сільське господарство почало занепадати, держава замість того, щоб визнати обмеженість науки, вдалася до брехні, примусових норм і зрештою — до геноциду. Це вважалося прийнятною ціною за те, щоб ніхто не ставив під сумнів «наукову досконалість» марксистського раю. Уявити, що нові інструменти людства, створені для осягнення законів Всесвіту й спрямовані нібито на благо людей, можуть бути хибними, здавалося неможливим.
Без жодного перебільшення можна сказати, що однією з трагедій марксизму — і Голодомору — була пиха й самовпевненість, з якою на науку покладали роль революційної сили. Радянська мрія про всесвітню перебудову проіснувала трохи більше ніж сім десятиліть — мізерну частину тисячоліть існування людських спільнот. Це саме по собі свідчить про масштаби її краху.
Марксистський експеримент можна було б сприйняти просто як невдалий дослід — у науці безліч експериментів, що не спрацьовують. Однак кривава вакханалія та деградація, що охопили Францію, коли революційні лідери вирішили, що всі інституції можна змісти й заново перебудувати суспільство на «раціональних» засадах, не залишають сумнівів: це не випадковість. Саме сюди може завести сліпе захоплення революційним потенціалом науки. Там, де колись здавалося, що сила науки неодмінно приведе суспільство до гармонії, надмірне захоплення нею не раз призводило до руйнувань.
Варто наголосити, що ці катастрофи не є аргументом проти науки як такої. Її постійна самоперевірка й самокритичність означають, що провал централізованого планування був результатом неправильного застосування науки, а не вад наукового методу.
Суспільство, яке справді керувалося б науковими принципами, змінило б курс, щойно стало очевидно, що бажаного результату не досягнуто. Можна сказати, що проблема полягала не в «надмірній науковості» такої моделі суспільства, а в тому, що вона спиралася на хибні, неправильно застосовані наукові уявлення.
Попри це, джерелом натхнення для цих суспільних потрясінь була віра в те, що поєднання науки й революції — за достатньої рішучості та готовності придушити будь-яку незгоду — може створити новий тип цивілізації.
Науковий прогрес і його межі
Немає сумнівів, що сучасна наука досягла вражаючих успіхів. Відкриття фізичних принципів, які дозволили нам будувати літаки й космічні кораблі; розкриття природи атома та становлення промислової хімії; пояснення принципів еволюції та структури ДНК — усе це є вражаючим у масштабах людства.
Застосування експерименту й спостереження, спрямованих науковою дисципліною, забезпечило надзвичайно швидкий прогрес якості нашого життя порівняно зі спробами та помилками чи надприродними уявленнями давніх цивілізацій. Особливо у сфері медичної науки: за якихось сто років ми вже забули про світ, у якому жінки часто помирали під час пологів, а незначний поріз на руці під час роботи в саду міг призвести до інфекції та смерті. Наше здоров’я та тривалість життя безмірно покращилися завдяки науковим дослідженням.
Проте відкриття галактик, сформованих невдовзі після народження всесвіту мільярди років тому, усвідомлення мізерності Землі на тлі космічної панорами та розуміння того, що один-єдиний астероїд може миттєво знищити людство, — відкриття, що теж є продуктом науки, — нагадують нам: навіть наші найвеличніші досягнення є лише малими кроками вперед у значно могутнішому космосі, у якому людська цивілізація — вразлива й, можливо, тимчасова складова.
Ми досі не знаємо багато чого про природний світ. Якщо відкриття квантової фізики й молекулярної біології й навчили нас чомусь, то це тому, що навіть ті прориви, які здаються революційними, є лише дрібними уламками величезного конструкту, справжніх масштабів якого ми ще не уявляємо.
Наука і принцип скромності
Урок Голодомору — однозначний. Наука ніколи не повинна прагнути революційного стрибка й не має претендувати на таку силу. Навпаки, саме в її обережному, продуманому й поступовому еволюційному характері полягає найбільший потенціал. Наша прикра неспроможність досягти, здавалося б, вузької й простої мети — організувати людське суспільство так, щоб не вбивати мільйони інших людей, — нагадує: наука є і має залишатися фундаментально антиреволюційною.
Плоди наукового методу й далі, й, імовірно, надалі приноситимуть величезні здобутки в наших знаннях і покращення у нашому житті. Фізика, хімія, біологія та багато споріднених галузей розвиваються вражаюче швидко. Проте дивовижна здатність всесвіту підкидати нам щораз заплутаніші загадки й аномалії, а також наше невдале прагнення впорядкувати та передбачати людську поведінку навчили нас: саме скромність, а не революція, є найціннішим внеском науки в людське буття.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.