Зовнішня політика Білого дому працює в авральному режимі: Стів Віткофф створює проблеми, а Марко Рубіо їх розгрібає.
Наскільки я розумію, кілька тижнів тому Віткофф подзвонив Трампу й сказав: «Гей, Дональде, я поговорю з росіянами й домовлюся про мирну угоду.» Трамп, охочий до будь-яких “вигідних комбінацій”, відповів: «Уперед!» Після цього Віткофф вирушив до Маямі на піна колади з Дмитрієвим.
Звідки в Віткоффа така свобода дій поруч із Трампом? Вони познайомилися за прилавком нью-йоркської делікатесної крамниці у 1986 році й відтоді дружать. Трамп вважає вашингтонський досвід радше тягарем і бачить у Віткоффі людину, чиї здібності до угод не поступаються його власним.
Рубіо — грамотний професіонал у сфері зовнішньої політики. Поки Віткофф «укладає угоди», Рубіо тримає курс серед постійного європейського зовнішньополітичного шторму в Білому домі. Уявіть Білий дім без противаги Віткоффу. В розвідспільноті є вислів: «Ми зупинили багато атак, про які ви ніколи не дізнаєтеся.» Ми, ймовірно, ніколи не дізнаємось, скільком зовнішньополітичним провалам запобіг Рубіо.
Віткофф, натомість, не має здатності критично оцінювати бодай щось із того, що говорить будь-який росіянин, з яким він щойно познайомився.
Він вважає, що Владімір Путін — «нормальний хлопець», який хоче миру, аби всі ми могли повернутися до спільного бізнесу. То й навіщо весь цей шум?
В інтерв’ю з Такером Карлсоном Віткофф не зміг пригадати назви трьох українських областей, які він хотів «віддати» росіянам.На іншій зустрічі він забув узяти з собою олівець, надійного перекладача чи будь-який інший інструмент, який допоміг би зрозуміти, що відбувається. Віткофф вийшов із розмови, заявивши, що Владімір Путін нібито готовий вивести війська з двох українських областей, які він окупував.
Це нібито «зрушення до миру» обернулося одним із найгучніших дипломатичних провалів сучасності. Трамп призупинив санкції проти Росії та розстелив Путіну червону доріжку в Анкориджі — лише для того, щоб вислухати довгу лекцію Путіна про Ярослава Мудрого та Київську Русь.З’ясувалося, що Путін не пропонував вивести війська — він вимагав, щоб відступив Київ. От і все.
Віткофф зациклений на ідеї «віддати» росіянам нібито «російськомовні» частини України. Він повторював це багато разів. Опитування Ukraine Freedom Project показують, що 99,2% українців — незалежно від мови, якою вони говорять — відповіли щось відмінне від «я дуже хочу жити під російським правлінням». Ті 0,8% — це приблизно чверть мільйона людей. То, може, краще просто відправити їх до Росії, а не дозволяти Путіну захоплювати життєво важливі для оборони смуги Донбасу? Віткофф може обговорити це з Дмитрієвим наступного разу, коли вони знову відпочиватимуть біля басейну на даху в Маямі.
Ці промахи — лише короткий перелік.
Попри свої подекуди кумедні прорахунки, Віткофф і далі лишається впливовою фігурою в цих переговорах.
Єрмак — Віткофф Зеленського
Українську переговорну команду очолює Андрій Єрмак — мабуть, найменш популярний українець у Вашингтоні.
Politico опублікувало матеріал, у якому 14 двопартійних джерел висловили невигідні для нього оцінки. Критичні публікації у Вашингтоні трапляються часто, але щоб про тебе написали настільки широко цитовану статтю з різкими характеристиками — для цього треба дуже постаратися.
Із матеріалу: «Та багато хто у Вашингтоні вважає Єрмака недостатньо обізнаним у політиці США, різким і надто вимогливим у спілкуванні з американськими урядовцями — і загалом не здатним орієнтуватися у внутрішніх процесах вашингтонського істеблішменту на Капітолії».
Один із американських співрозмовників назвав Єрмака «двопартійним подразником», а один із українських — «екзистенційним тягарем».
Так, чудова ідея — знову відправити цю людину на зустріч із американцями.
Politico пише, що Рубіо скасував свою зустріч з Єрмаком в останню хвилину, але той «натрапив» на Рубіо в Білому домі. Невелика порада: підстерігати держсекретаря заради селфі, коли він виходить із туалету, — це не демонстрація впливу.
Працюючи над тим, щоб сформувати підтримку України серед американських консерваторів, я часто посилаюся на Вінстона Черчилля. Черчилль залучав тисячі людей, щоб переконати Рузвельта надсилати зброю до Британії.
У відповідь на публікацію Politico Єрмак заявив: «У мене немає амбіцій повністю розібратися в тому, як працює американська політика — я приходжу говорити про країну, яку знаю найкраще: Україну».
Комусь у команді Зеленського все ж потрібно мати такі амбіції. Брак таких амбіцій у Єрмака дорого обходиться Україні.
Черчилль був настільки зосереджений на тому, щоб отримати американське озброєння для Британії, що заохочував свою двадцятирічну невістку Памелу підтримувати особисті стосунки з американськими генералами та дипломатами, поки його син Рендолф служив у Північній Африці. Памела приходила до резиденції на Даунінґ-стріт, №10, і повідомляла Черчиллю те, що дізнавалася. Її біограф писав: «Вона була його таємною зброєю».
Це назавжди змінило стосунки Черчилля з сином, але його відданість Британії була для нього важливішою за сімейні почуття.
В Україні ж Єрмак не спромігся зупинити одного зі своїх найближчих друзів від розкрадання коштів, призначених для захисту енергосистеми. Або, кажучи жорсткіше, не зміг запобігти тому, щоб цього друга не викрили.
Зеленський покладається на Єрмака майже так само, як Трамп покладається на Віткоффа.
Скандал і гроші, які потрібні Україні
Дехто вважає, що оприлюднення цього плану було російською інформаційною операцією, приуроченою до скандалу в «Енергоатомі». На мою думку, це цілком правдоподібно.
Цей скандал став кувалдою, яку Єрмак фактично передав росіянам — для використання проти України в момент, який вони самі оберуть. Цей момент настав. І не виключено, що таких «кувалд» може бути ще більше.
Нині Україна має дефіцит бюджету у $53 млрд й водночас відчуває гострий брак засобів протиповітряної оборони. Обидві проблеми є екзистенційними.
Не можна виграти війну, коли однією рукою просиш гроші, а другою — тягнешся до каси.
У «мирному плані» Віткоффа передбачається використання $100 млрд заморожених російських активів для фінансування відбудови України, причому США мали б отримувати 50% прибутку. Європейців це обурило — хоча їхнє обурення, як завжди, вибіркове. Бельгія могла б негайно змінити перебіг війни завдяки приблизно $200 млрд активів, які вона утримує, але наразі все, що бельгійці зробили з цими коштами, — це оподаткували їх на близько $3,2 млрд.Сполученим Штатам зовсім не обов’язково отримувати прибуток від заморожених російських активів, тоді як бельгійці, схоже, почуваються цілком комфортно.
19 грудня представники ЄС зустрінуться в Бельгії, щоб обговорити кредит на $163 мільярди, забезпечений замороженими російськими активами. Маючи з одного боку багатомільярдне джерело доходів, а з іншого — розгніваного російського диктатора, бельгійці не мають великої мотивації відмовлятися від активів, які вони утримують.Скандал в «Енергоатомі» позбавляє Україну моральної переваги в цій дискусії.
Трамп пливе проти течії власного електорату
До недавнього часу критика України мобілізувала республіканську базу. Тепер це вже не працює: республіканці дедалі частіше бачать у Путіні загрозу.
За даними опитувань Ukraine Freedom Project, 92% республіканців занепокоєні появою російських дронів у повітряному просторі Європи. Крім того, 76% хвилюються, що Росія або Китай можуть атакувати США за допомогою дронів.
«Завдяки» Путіну підтримка військової допомоги Україні серед виборців Трампа нині на найвищому рівні за три роки.
На відміну від плану Віткоффа, дані опитувань Vandenberg Coalition свідчать, що лише 16% республіканців вважають, що Україна має віддати території. У ширшому сенсі Америка щойно інвестувала понад $100 млрд в українську армію — найбільшу в Європі. План Віткоффа пропонує просто викреслити цей результат.
Республіканцям у Конгресі важливо, щоб ситуація в Україні розвивалася успішно. Зовнішня політика рідко визначає результати виборів, але катастрофа на кшталт афганської у випадку з Україною точно не допоможе республіканцям утримати більшість у Конгресі.
Путін не хоче миру
Успіх будь-якої мирної угоди залежить від того, чи дотримається Путін свого слова. На сьогодні він порушив 46 міжнародних угод, зокрема щонайменше 26 режимів припинення вогню з Україною між 2014 і 2021 роками. Більшість із них росіяни порушували протягом доби-двох. Найдовший режим тиші перед загибеллю цивільної особи — це перемир’я від 27 липня 2020 року, що тривало близько трьох місяців.
Незалежно від того, як буде сформульований будь-який «мирний план», Путін не припинить воювати, якщо його не змусити.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.