Екс-заступник директора НСК «Олімпійський» з юридичних питань, колишній начальник юридичного відділу Державної служби (згодом Міністерства) молоді та спорту України, керівник юридичного супроводу реконструкції головного стадіону країни до Євро-2012, співавтор проєкту Указу Президента України створення окремого Міністерства молоді та спорту у 2013 році, юрист із 22-річним досвідом у спортивній сфері Олександр Йовжій про роботу Мінмолодьспорту та сучасні виклики.
– Ви 14 років працювали у спортивному праві. Чому саме ця сфера? – Я з дитинства займався спортом: грав у футбол, бігав на змаганнях. Після закінчення КНЕУ у 2003 році мене запросили на роботу в НСК «Олімпійський». Це стало стартом моєї юридичної кар’єри. Був головним юристом, керував юридичним управлінням, потім працював у Мінмолодьспорту та департаменті спорту КМДА.
– Якою була ваша роль у реконструкції НСК «Олімпійський»? – Реконструкція стартувала у 2008 році перед «Євро-2012». Я став заступником директора із зовнішньоекономічної діяльності, працював у тендерному комітеті, відповідав за закупівлі та взаємодію з казначейством. Генпідрядником був «Київміськбуд».
– Реконструкцію супроводжували скандали. Як це вирішувалося? – Були суперечки щодо вартості та додаткових робіт. Я був секретарем комісії міністра Юрія Павленка, вів протоколи. Проблеми з підрядниками намагалися вирішувати мирно, але інколи зверталися до суду. Попри напругу, об’єкт здали вчасно, і «Євро-2012» відбулося.
– Як ви опинилися в Мінмолодьспорту? – НСК підпорядковувався міністерству, тож мій досвід став у пригоді. У 2010 році, коли відомство очолив Равіль Сафіуллін, я очолив юридичний відділ Державної служби молоді та спорту. Роботи було дуже багато: законопроєкти, постанови, документи з усієї країни. У 2013 році службу реорганізували та створили Міністерство молоді та спорту.
– З якими викликами ви зіткнулися, очоливши «Льодовий стадіон»? – У 2017 році я став директором. База площею 2 га була недофінансована, використовувалося лише 20% території. Ми заливали каток у холодні зими, вели перемовини щодо закинутої будівлі поруч, але її так і не передали. Інвестори приходили, але умови були невигідні. За мого керівництва стадіон вперше перейшов на самоокупність.
– Чим відрізнялася робота у КМДА? – Обсяг роботи був меншим, але спектр питань широкий: рішення Київради, програми для дітей, розвиток спортивної інфраструктури, участь у судах. Я був єдиним юристом департаменту.
– Де простіше вирішувати питання — на місцевому чи державному рівні? – На місцевому: депутати швидше реагують на потреби громад. На державному рівні все значно бюрократизованіше — численні погодження, комітети, Кабмін.
– Які навички потрібні юристу у спортивній галузі? – Розуміння специфіки спорту, знання міжнародних стандартів ФІФА, УЄФА, ВАДА, антидопінгового законодавства. А також компетентність у закупівлях, фінансах, трудовому праві та готовність працювати у кризових ситуаціях.
– Наскільки досконале українське спортивне законодавство? – Частину законів адаптовано до європейських стандартів, але багато норм досі радянські. Є прогалини у фінансуванні, гарантіях, державно-приватному партнерстві, залишаються корупційні ризики. Слід ширше впроваджувати цифрові інструменти.
Також потребують реформи спортивні федерації, які часто поводяться як «держави в державі»: відкриті, коли потрібно фінансування, і закриті після його отримання. Через це виникають конфлікти та підозри у тиску на кадрові рішення, хоча міністерство таких повноважень не має.
Ще одна проблема — бюрократія у роботі з інвесторами. І важливо мотивувати спортсменів залишатись в Україні, адже через низькі зарплати та відсутність інфраструктури багато хто виїжджає за кордон.