“А якщо ця війна буде до кінця нашого життя?” - таким страшним в своїй буденності питанням молодого хлопця, солдата закінчується фільм Мстислава Чернова “2000 метрів до Андріївки”.
Сюжет: група журналістів має зайти до вщент знищеного села неподалік Бахмута і зафільмувати сцену вивішуванння українського прапора бійцем 3 штурмової бригади. Для цього їм треба спочатку дістатися до штурмової групи, яка веде бої на околиці села, а потім зайти з цією групою в село.
До села можна дійти лише вздовж посіченої і понівеченої боями лісосмуги завширшки метрів 30-50 і завдовжки 2000 метрів, пересиджуючи мінометні обстріли і дронові атаки в покинутих бліндажах.
Фільм скомпонований з вкрай натуралістичних відео (з камер на шоломах) реальних боїв, відзнятих бійцями 3 штурмової бригади та з’йомок знимальної групи.
Частина - у групі управління боями, яка керує бійцями у режимі реального часу по радіозв’язку та забезпечує відеорозвідку дронами, частина - безпосередньо в полі. І кадри боїв, і кадри розмов з учасниками смертельно небезпечної подорожі вражають однаково.
Це гранично проста, без пафосу розповідь про буденність війни і смерті. Вже під час фільму автор повідомляє про загибель людей, розмови з якими ви щойно дивилися, слухали, як вони розповідають про майбутнє.
Герої фільма - “звичайні українці,” люди, які покинули звичайні цивільні професії і взяли в руки зброю. “Звичайні українці,” які не знають високих пафосних слов і роблять щоденну важку і смертельно небезпечну роботу лише тому, що інакще не можуть.
“Ти цьому йоб...ному лісові хочеш щось сказати? - питає жуналіст бійця по закінченні місії. - Я заї...ався у цьому лісі топтатися, - щиро відповідає солдат з позивним “Фєдя”. “Сорі, - каже “Фєдя”, - хочу додому. Хочу поїсти, помитися, і спати... спати.”
Але ми знаємо, що він буде і далі “топтатися” (так він характеризує свій подвиг). Тут - справжня Україна. Не “лідери думок,” не “публічні інтелектуали,” не політики, не ряджені в пікселях, що “воюють” на безпечній відстані від лінії фронту.
Це - та Україна, яка справді заслуговує на повагу. Нам не потрібна тупа псевдопатріотична пропаганда. Нам потрібні такі фільми. Подивіться цей фільм. Він стріляє в серце.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.