6 грудня – день Збройних Сил України, наразі – одне з найголовніших українських свят. Саме Збройні Сили, за загальним національним консенсусом, є хребтом національної державності, її щитом, головним і єдиним гарантом її безпеки.
Збройні сили – дуже різні. У війську є і молоді професійні військові, і ті, хто служать в армії десятиліттями, і добровольці, які прийшли під час повномасштабної війни до лав ЗСУ, і ті, хто був примусово мобілізований вже в останній час.
Які вони, про що вони думають, і як бачать своє майбутнє і майбутнє української армії? Ми поговорили з чотирма різними військовими, які різними шляхами прийшли до служби, які мають різні посади і звання, представляють різні роди військ і є людьми різного віку. Ми говорили з ними про їхній досвід служби, про те, як вони бачать минуле, сьогодення, та майбутнє українського війська. Ці історії різні, але вони про одне – про спільну місію заради України.
Історія Перша. Володимир Назаров, капітан, 23 роки. «Україна створила унікальну в світі систему ППО».
Володимир Назаров – молодий військовослужбовець, якому лише 23, втім, він вже дослужився до капітана. Ми бачимося з ним в лісі, де його підрозділ протиповітряної оборони готується до виконання завдань з відбиття чергового російського удару.
«В 2019 році я закінчив школу, обрав для кар’єри сили протиповітряної оборони і вступив до Харківського університету повітряних сил. Там найвищий рівень надання військової освіти. Війну я зустрів там, курсантом. Ми якраз на третьому курсі вийшли з відпустки 24 лютого 2022 року. Ми швидко адаптувалися в навчанні до нової війни – переглядали відео з російськими гелікоптерами, які висаджували десант в Гостомелі, розбирали ситуації з точки зору дій сил протиповітряної оборони. Університет оперативно вносив зміну в навчальну програму, викладачі допомагали з матеріалом. Це одна з найактуальніших спеціальностей – адже хто володіє небом, той володіє землею. Я хотів зробити так, щоб ворог українським небом не заволодів. І нам це вдається», - каже Назаров.
Він виглядає дорослим не по своїх роках. Каже – завжди хотів служити, бо його батько – також професійний військовий і офіцер. Він ані разу не шкодує, що свої молоді роки присвятив війську, навпаки – саме в цьому і бачить сенс свого життя.
«Цивільне життя має на перший погляд ніби більше плюсів. Але мені подобається, що у мене, як у військового є права, є соціальний пакет, є хай невелике, але стабільне грошове забезпечення, але найголовніше – це моральне задоволення. Я роблю те, що я люблю. Це як «сродна праця» у Григорія Сковороди. Після цілого дня роботи я ніколи не скажу, що я вигорів, бо я не відчуваю цього. Навпаки, я натхнений», - розказує Назаров.
Він - заступник командира батареї з озброєння, і відповідає за боєздатний стан озброєння і його готовність. Це обслуговування і підготовка як ракет, так і кулеметів. Його підрозділ 1129 Зенітного ракетного полку має на озброєнні як ракети, так і кулемети, тож його «клієнтами» є як крилаті ракети, так і шахеди.
«Я прийшов після закінчення Вишу у підрозділ, який воював без офіцера протягом року. Не вистачало на початку війни офіцерів. Їх і перед повномасштабним вторгненням не вистачало. Всім солдатам було більше років ніж мені. Мені був 21 рік, а солдатам – 23, 24, троє по 35, а всім іншим - більше 40. Деякі були віком як мій батько. Але у нас не було конфліктів, типу хто старший чи довше служить, і відносини склалися добре. Ми всі прийшли до війська свідомо», - зазначає Назаров.
Війна, яка відбувається в Україні, може стати першою війною нового типу – саме так він її оцінює. Фактично, каже він, вона за два останніх роки змінилась до непізнаваності.
«Війна змінилася технологічно. Застосування зброї швидко змінилось, той же шахед з примітивного «мопеда» за кілька тисяч доларів перетворився у високотехнологічне озброєння, яке коштує більше сотні тисяч доларів, і стало грізною зброєю, наша протидія теж виросла. Роботи ще дуже багато. Я бажаю служити до кінця, як мінімум до перемоги, потім пройти заходи післявоєнні демобілізаційні, потім армія зміниться, вона стане сильнішою, оперативнішою, технологічною. Загалом, я хотів би служити до кінця життя»,- вважає він.
Офіцер не просто виконує накази згори. Він продовжує навчатися, самовдосконалюється, вивчає досвід інших підрозділів, і захоплюється українським військом. Він каже- такої системи ППО, як в Україні, наразі – немає ніде.
«Жодна країна в світі не зіштовхувалася з такими викликами в протиповітряній обороні. І жодна країна в світі не змогла б організувати таке прикриття свого повітряного простору по всій території, навіть США, якби мали у себе на кордоні не Канаду, а якусь агресивну і ворожу країну, яка б прагнула прострілювати їх територію на всю глибину. Ми уражаємо ворожі засоби на всій глибині нашій території, нема такого, що ворожий повітряний засіб пролетів фронт і полетів собі далі в тил. В той же час, ми залітаємо в глибокий російський тил і завдаємо ударів їм. Ми досягли дуже важливого здобутку – у нас фактично майже повністю розділене ППО об’єктове, яке захищає певні об’єкти стаціонарні, і військові сили ППО, які захищають підрозділи і рухаються разом з підрозділами ЗСУ. Це дуже важливо, в Європі і США система ППО досі вибудована як об’єктова», - розказує офіцер.
Історія друга. Олександр Кравченко, головний сержант, 42 роки. Ветеран, демобілізований після поранення. «В ЗСУ має змінитися ставлення до солдатів»
Олександр Кравченко – один з добровольців, які склали кістяк Територіальної оборони на початку повномасштабного вторгнення. Він обороняв Чернігів, потім воював в Луганській області. В 2023 році він отримав важке поранення, був демобілізований, і тепер працює в охороні в Чернігівської області. Він товариський і з теплотою згадує час служби.
«Ми повністю отримували форму, ми отримували бронежилети, плити, розгрузки, шоломи, термобілизну, окуляри, рукавички, взуття, все, все що потрібно для служби. До того ж, кращим було навчання», - зазначає Кравченко.
Йому є з чим порівнювати – він служив строкову службу ще у внутрішніх військах 20 років тому, і добре пам’ятає на якому рівні тоді все було.
Потім він служив по контракту в збройних силах – каже – навіть в дрібницях – різниця добре помітна.
«Оснащення було що там, що там добре, але, звісно, забезпечення було зараз зовсім інше Якщо ми до війни робили по три постріли на полігоні з автомата Калашнікова, уявіть! Три! А тепер, під час повномасштабної, за одну вправу лише ми вистрілювали по магазину, коли я був інструктором роти. Це зовсім інший рівень, зараз здається, що це не так важливо, але в 2022 це був прорив! Звісно, на початку війни у нас чого тільки не було – і кулемети Максима, і, наприклад, було ще два кулемети Дегтярьова – кінця 1930-х та 1951 року. Це було трошки смішно, але, як не дивно, вони були в доброму збереженому стані і добре відпрацювали своє на позиціях. Звісно, в 2022 році війна була зовсім не такою, якою вона є зараз. Про дрони – ми і не чули тоді, ми їх застосування вперше в кінці 2022 побачили», - каже він.
Під час служби йому довелося зітнутися і з вдячністю, і з несправедливістю. Зараз багато його друзів, які теж ветерани, ведуть боротьбу за пенсію з чиновниками, а сам він зазначає – охоронцем заробляє ті ж гроші, які мав в армії.
«Спочатку війни відчувалася повага суспільства, зараз, звісно, менше – війна від людей значно далі, ніж вона була навесні 2022 року», - зазначає ветеран.
І окремо каже – так, незважаючи на те, що в українській армії змінилося дуже багато за роки повномасштабної війни, вона все ж таки показала, що армії потрібно дуже багато змін. І деякі – ще навіть не почалися, хоча потреба у них є вже давно.
«По-перше, ЗСУ не вистачає професіоналізму – мобілізованих треба перетворювати в професіоналів. По-друге, у офіцерів має бути краще ставлення до солдатів. У деяких, здається, крила виросли занадто… Коли я кричу по рації, що у мене в 300 метрах супротивник розвантажує боєкомплект, а мені у відповідь – «почекай, не до тебе» - ну що це таке? Як це називається?! Це треба міняти, бо разом з малим грошовим забезпеченням, яке складає 20 000 гривень (500 доларів) це сильно демотивує нових мобілізованих», - розмірковує ветеран.
Історія третя. Анатолій Курінівський, 55 років, мобілізований солдат. «Боятися не треба, бо хто боїться, той помре першим»
Анатолію, солдату одному з підрозділів сухопутних військ – 55 років. Його мобілізували нещодавно. В діючому підрозділі він – ледь тиждень, але при цьому вже за кермом «Хамві». Він досвідчений робітник, родом з центральної України, у нього в житті вже все є – робота, досвід, і велика сім’я – він хвалиться побратимам, що у нього п’ятеро онуків.
Втім, коли його зустрів підрозділ Відділу мобілізації (ТЦК) він протидіяти - не став.
«В 2023 році я хотів долучитися до одного зі штурмових підрозділів, але мене не взяли за віком та станом здоров’я – у мене хворі коліна. Тому я вирішив, що буду продовжувати працювати. Я вантажник на сирному заводі, і вирішив продовжувати працювати, поки не мобілізують. Отримав повістку – пішов – і я тут. Це моя доля. Рідні мене підтримали, я вважаю, це правильно. Я чоловік, мною ніхто не командує, я зібрався і прийшов», - каже Курінівський.
Як людина старшого покоління, він добре чув, що таке армія ще пізнього радянського періоду, або ж пост-радянської України 1990х, і боявся, що і зараз може зустріти те ж саме. Але був приємно здивований.
«В мене не було досвіду служби в армії, строкову службу я служив пожежником ще в СРСР, в 1988-1990 роках, в останні роки існування Союзу. Про армію звісно, тоді мало хорошого говорили, от я і виріс з тим уявленням, що буде важкувато. Тим паче, навколо було багато розмов, що от, мовляв, все там погано, попадеш туди, попадеш сюди… Виявилось, це не так. Звісно, з цивільного життя переключитись важко одразу, купа навчання, різні документи, все оце… але все виявилось значно краще, ніж я очікував. Нам все надали по матеріальному забезпеченню, повністю одягнули, форма доволі зручна, тепла, нам все пояснили, підрозділ, куди я потрапив, складається з дуже дружніх людей, на мене ніхто косо не дивився, мені ніхто не закидав, що я доєднався тільки зараз а хтось воює ще з 2022 року, нічого такого не було. Тут всі рівні. І це добре», - каже солдат.
Він каже – готовий воювати до кінця, бо якщо вже пішов – «то вже до фінального результату». При цьому він закликає тих, хто боїться доєднатися до армії – зробити це. Переконує – тут не так страшно, як здається.
«Не треба боятися – якщо ваша черга прийшла, йдіть. З давнини відомо – хто боїться, той першим помирає. Це не я придумав, такий закон природи», - переконує Курінівський.
Історія четверта. Полковник Костянтин Горбачов, 45 років. «В 2014 у нас було на всі Збройні сили лише дві групи безпілотників. Однією командував я»
Костянтин Горбачов – кадровий офіцер, який служить все життя, доктор філософії, полковник, професор Національного університету оборони України. Він зміг вийти з Іловайського оточення в серпні 2014 року, і в ті ж дні він стояв – біля витоків створення перших українських дронів. Тих самих, якими прямо зараз Україна знищує тисячі ворожих солдатів щодня, завдає діпстрайків по російських нафтопереробних заводах і підприємствах військово-промислового комплексу. 11 років тому, згадує він, все було значно простіше. І, здавалося б, наївніше.
«В 2014 році ми починали з палацу піонерів, кустарного виробництва, і тоді у нас було дві групи безпілотної розвідки, одну очолював я. Зараз ми маємо не те, що батальйони, а вже полки безпілотних систем. А тоді ми мали два БПЛА в кустарному виробництві, лише два, і обидва- некодифіковані. У нашої групи були фахівці, які займались авіамоделюванням, і ми робили БПЛА на основі планера, туди додали електродвигун, камери спостереження, системи передачі даних, це все за два місяці робилося на моїх очах. Зараз згадати що було – це так наївно і мило виглядає з відстані в 11 років… І ми це робили чисто з фахівцями-любителями, які займалися планерами та авіамоделями. В самих Збройних Силах не було тоді НІЧОГО. Ми зіштовхнулися з використанням дронів Орлан-10 росіянами. І ми загорілися зробити щось своє», - каже Горбачов.
Тоді, зазначає він, вдалося, незважаючи на бюрократію та повільну реакцію державного механізму, зробити дуже багато за короткий термін, яким виявилися 8 років між 2014 та 2022.
«З 2014 року почався розвиток, за період 2014-22 рік було допущено до експлуатації було не більше 10 типів БПЛА, в основному артилерійської розвідки, у артилеристів справді стався якісний стрибок, і це ми побачили у 2022 році, навесні, коли артилерія наведена дронами відпрацьовувала по російських колонах. А от коптери спочатку великого розвитку не отримали, бо потужностей для будування не було, а використовували китайські «Фантоми». Все змінилося з розповсюдженням 3D-друку. Звісно, з 2022 року почалась справжня революція дронів. Виникли десятки виробників, сотні моделей, волонтерство підключилося», - розказує Горбачов.
Втім, і на війні сюрпризи не закінчились. Дрони first-person-view (FPV) перетворили війну на справжнє протистояння роботів, таке, каже він, 10-11 років тому просто неможливо було уявити.
«БПЛА-камікадзе типу FPV взагалі змінили картину на полі бою. Ефективність їх застосування спочатку не дотягувала до артилерії, потім зрівнялася, а далі на деяких ділянках вони навіть перевищили за кількістю уражень артилерію і авіацію разом взяті. Звісно, є втручання природніх факторів – наприклад, туман, дощ, сніг, сильний вітер. Але подивіться як змінилася війна – один артилерійський снаряд коштує приблизно 1200-1500 доларів. Один fpv-дрон – 300-400 доларів. По нормативах, гарматі, щоб знищити танк, треба 14 снарядів. А дронів треба три. Порахуйте – 3x300 доларів проти 14x1200. Економія в десятки разів. А зараз відбувається ще одна революція – протиповітряна оборона активно почала використовувати перехоплювачі дронів. За в три-чотири рази менший період часу ми отримали якісний стрибок в зовсім іншу війну!», - каже Горбачов.
Він зазначає – зараз цей порив може перейти на новий рівень – коли підрозділи безпілотників будуть виконувати не просто тактичні воєнні задачі, а задачі ще й більш високого стратегічного рівня.
«Вже не так стоїть питання підготовки фахівців БПЛА, але є питання підготовки старших фахівців на тактичному і оперативному рівні, бо у нас вже існують не лише батальйони БПЛА, а й полки, які вирішують завдання на оперативному рівні. І ми вже готові до цього переходу», - каже полковник.