На четвертому році повномасштабної війни українське кіно опинилося у парадоксальній точці: зовні — період активних релізів і міжнародного резонансу, всередині — глибока системна криза виробництва, фінансування та, часом, і кадрової якості. Документалістика стала «голосом епохи», отримавши безпрецедентні світові успіхи, тоді як ігровий сегмент балансує між емоційним запитом суспільства й обмеженими можливостями галузі.
Kyiv Post поговорив з Ярославом Підгорою-Гвяздовським – кінокритиком, сценаристом, ветераном, капітаном запасу ЗСУ, членом Спілки кінокритиків, Спілки кінематографістів, Української кіноакадемії – про ключові тренди українського кіно, про стрічки, що найточніше відображають українську реальність, та про роль кіно у культурній дипломатії України.
Kyiv Post (KP): Що відбувається з українським кіно нині, наприкінці четвертого року повномасштабного вторгнення?
Ярослав Підгора-Гвяздовський (ЯП): Ззовні виглядає так, що українське кіно «в шоколаді», який, здається, просто таки стікає і капає донизу. Власне, і приватні кінотеатри, і державний орган Держкіно рапортують про успіхи національної кінематографії. І виходять вони з кількісного показника. Наприклад, в осінній період українські релізи відбувалися майже щотижня, а іноді виходило по два українські фільми в один і той самий четвер, коли у нас ротація кінопродукту. Але треба сказати, що левова частина фільмів — документалістика. Ігрові повнометражні фільми — в меншості.
Що вочевидь зумовлене кількома факторами: а) ігрове кіно на порядок (плюс один «0») дорожче; б) наразі, під час війни, зробити ігрове кіно майже неможливо, а якщо і можливо, це все одно буде закінченням фільмів, виробництво яких розпочалося до повномасштабного вторгнення, і тягнеться від трьох до восьми років, як це відбулося у випадку з «Сірими бджолами» Дмитра Мойсеєва (виграв конкурс Держкіно 2020 року, а вийшов у 2024 році), або з фільмом «Ти – космос» Павла Острікова (виграв конкурс Держкіно 2020 року, в вийшов у 2025-му). Минулого року було профінансовано державою 700 млн грн (близько 19 млн доларів) саме на проєкти, які були запущені раніше, і тепер потребують дофінансування періодів виробництва (зйомки, пост-продакшн, дистрибуція). В той же час більшість ігрових фільмів, що вийшли в прокат, такої страхітливої художньої (і професійно-технічної) якості, що можна лише дякувати за локальний прокат, що вони не вийшли за межі країни, аби не ганьбити наш кінематограф.
КР: Які тренди можете виділити?
ЯП: На жаль, це треба визнати: поганої якості дешевий український ігровий фільм — це тренд. Фільми за 200 тисяч доларів — це тренд, і виробники — кілька головних українських компаній. Цікаво, що до повномасштабного вторгнення, з початку нульових, ці компанії активно співпрацювали з країною-агресором, з телеканалами «Первый канал», РТР, НТВ тощо, будучи головними виробниками в здебільшого низькоякісного телевізійного контенту, широковживаного і нашими каналами, такими як «Інтер», «1+1», ICTV, «Новий канал» чи «СТБ». Зараз вони перефарбувалися і виготовляють так само низькопробний продукт, прокатний, і з протилежним забарвленням «патріотичного» контенту.
Ще один тренд — документалістика. Вона завжди була в Україні сильною. Але зараз, за умов виклику виживання, за умов мінімального фінансування, документалістика стала королем українського кінематографу і голосу сучасності. І це показують, зокрема, «оскарівські» перегони останніх десяти років, коли в номінацію на «Оскар» вперше в історії українського кіно потрапила документальна стрічка «Зима у вогні» 2016 року, а 2024-го року номінантом і, врешті, лауреатом стала документальна стрічка «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Показово, що цього року від України на здобуття «Оскару» висунута знову ж таки документальна стрічка того ж таки Мстислава Чернова — «2000 метрів до Андріївки».
КР: Нещодавно відбулося вручення Національної премії кінокритиків «Кіноколо» 2025 року. Цьогоріч на розгляд подали майже вдвічі більше фільмів, ніж минулого разу, що стало одним із найпомітніших фактів події. Чи можна вважати таку динаміку ознакою розвитку українського кіно?
ЯП: Тут кілька варіантів відповіді. Кількість аж ніяк не означає якість — і це перша відповідь. Розвиток не може характеризуватися кількістю. Багато з поданих на «Кіноколо» фільмів були вироблені любителями, чиї фільми не виходять у прокат і не з’являються на фестивалях. Інша частина фільмів — фестивальні. І лише крихта з них —прокатні. Втім, вихід фільму в прокат теж нічого не означає. Бо у нас майже немає прибуткових фільмів, і зовсім небагато фільмів з результатами окупності. Тут сильно допомагає Держкіно: в деяких програмах державної підтримки 50% суми, отриманої з фінансування державою, продюсеру, чий проєкт виграв на конкурсі Держкіно, не треба повертати, і можна використовувати на власний розвиток. У цьому сенсі Україна — передова країна Європи, бо такого нема навіть у тих скандинавських країнах, де лад близький до соціалізму.
Друга відповідь — так, у порівнянні з попередніми роками, цей четвертий рік війни показує динаміку зростання українського продукту в кінотеатральному прокаті. Факт — добрий. Але він зумовлений збільшенням уваги національного глядача до національних фільмів через психологічний фактор захисту від можливої фізичної загрози знищення нації, країни, індивіда. А ще — через заборону російського і російськомовного контенту.
Відтак це веде глядача до свого контенту (окрім закордонного, головним чином — американського) і, відповідно, до збільшення прокатних зборів вітчизняного продукту (що все одно аж ніяк не дає можливість окупитися нашим фільмам, на виробництва яких було витрачено від 30 до 60 млн грн, сукупно держпідтримки і приватних інвестицій, і вимагало для окупності, з розрахунків ринкових умов, зборів утричі більших).
КР: Які топ-3 ігрових і топ-3 документальних фільмів, які були створені під час великої війни, ви б рекомендували для перегляду внутрішній аудиторії? А які саме зарубіжній аудиторії, і чому?
ЯП: Гадаю, розрізняти не дуже можливо — у нас так мало якісних ігрових фільмів, що годі рахувати. Хіба що фільм «Білий ворон. Снайпер» я б справді відібрав би саме для національного глядача і, до речі, знову випустив би в прокат, бо, попри його посередню художню якість, він несе дуже потрібний, як на мене, патріотичний посил, який зараз дуже важливий, як мотивація для людей щодо оборони країни. А у нас зараз на весь голос звучать новини або про дезертирство з війська, або про корупційні скандали у вищих ешелонах влади.
Тому для внутрішньої і зовнішньої аудиторії вважаю найважливішими ігровими фільми:
- «Білий ворон. Снайпер» (пояснив вище);
- «Атлантида» (попри те, що це все ж фільм 2019 року, але він про нашу війну та її наслідки, і це просто геніальний фільм, дослівно, що точно треба вписати в 100 найкращих фільмів (принаймні) ХХІ століття;
- «Ти — космос» (унікальний для України фільм, найвища професійна якість в історії жанрового ігрового кіно України, тим паче, в жанрі наукової фантастики, і якість нічим не гірша за кращі жанрові зразки світу);
Документальне:
- «Мирні люди»;
- «20 днів у Маріуполі»;
- «2000 метрів до Андріївки»;
- «Пісні землі, що повільно горить»;
- І ще один фільм-не-фільм — «Реал».
Всі ці п’ять фільмів — видатне і цілковито небачене до цього документальне кіно, і зменшити список є злочином проти цілісності та потреби виразити те, що відбувалося й відбувається в Україні.
КР: Україну у світі нарешті перестали плутати з нашим ворогом. І це дає нові можливості для української культури. Яка у цьому контексті особлива роль кіно як інструмента класичної і культурної дипломатії?
ЯП: Роль важлива, але не головна — тому, що, на жаль, якісного ігрового українського кіна — кіт наплакав, і особливо мало що є показувати — 10 фільмів за 20 років. Втім, нашим рупором є документалістика. Вона, в разі широкого розголосу, через прокат і стрімінги, а не тільки через фестивальні маргінальні покази, може дати те, чого не здатні дати наші дипломати, новинні сайти чи телеканали світу. Це ідеальний варіант поширення. Й ідеальний канал культурного голосу українського народу, українського болю, вираженого через мистецтво.